Обряди усиновлення. Чому дитина ставала на коліна перед батьком або її просували через сорочку
Нині здається, що усиновлення – щось нове, притаманне лише сучасному суспільству. І причина тому, мабуть, у нещодавньому знятті табу на цю тему. Проте обряди і традиції всиновлення існували з давніх давен у різних народів світу.
У минулій публікації спеціалісти програми «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» розповідали про обряди часів дохристиянської Русі. Цього разу пригадаємо церковний обряд синоположення, який був притаманний нашій місцевості, а також просування через сорочку, шаровари та плаття, розповсюджені у середньовічній Європі та Африці.
Головною причиною усиновлення у Київській Русі була відсутність власних діток. Після прийняття християнства питанням всиновлення займалася церква. Остаточне рішення про усиновлення приймав головний священник регіону – архієрей єпархії. Після згоди між батьком та майбутньою усиновленою дитиною проводився спеціальний релігійний обряд – синоположення. Дитину заводили до вівтаря (коли усиновленою була дівчинка, то її ставили перед Святими воротами), батько стояв у центрі храму, але у середину не заходив. Після читання молитов дитина виходила з вівтаря, підходила до батька і ставала перед ним на коліна, а той обіймав (чи клав руки на плечі). Після того дитина приймалася родиною як рідна і мала всі права рідної.
Цей обряд існував до кінця ХІХ століття. Але навіть і зараз у деяких містах священики проводять обряд синоположення (на прохання батьків) – як Божого благословення на виховання прийомної дитини та руйнування нерідних генетичних особливостей. Після обряду синоположення батьки та дитина стають по-справжньому рідними.
Якщо в нашій країні майже не збереглися надто давні обряди усиновлення, то у багатьох державах Західної Європи у Середньовіччі, попри християнські традиції, довго тривали і прадавні обряди всиновлення, що імітували пологи. Найпоширеніший з них – дитину ховали під плащ (під мантію) мами.
У Болгарії, наприклад, дитину клали у ніг мами-усиновительки, а потім підіймали під платтям до грудей. У Боснії мами-усиновительки просували дитинку через свої шаровари. У Туреччині дитину пропускали через сорочку усиновителя (мами чи тата, не мало значення). Навіть є турецький вислів щодо всиновлення, який перекладається «пропустити через сорочку».
На островах Борнео взагалі при усиновленні дитини маму тримали вдома, «очікуючи пологів». Тільки після того, як дитині давали ім’я, сім’я дозволяла виходити новій родині з дому. Привід для цього не стільки зберегти таємницю усиновлення, як показати, що нема різниці між рідною та всиновленою дитинкою. У Центральній Африці усиновлену дитину (як правило, коли їхні рідні батьки помирали) глава родини підводив до нової мами, покривав її своїм платтям та обіймав. Тато брав ремінь та затягував ним талію мами, як затягують після пологів. Після того обряду усиновлена дитина ставала рідною.
