Нове життя сестричок, анкети яких ще недавно були на порталі «Сирітству – ні!»

Валентині зараз 50 років. Вона з тих жінок, про яких можна знімати документальний фільм. І про те, яка вона прекрасна мама, що виростила двох доньок, які вже вивчилися, здобули професії, створили свої сім’ї. І про те, яка вона бізнесвумен, що зуміла зі свого захоплення «виростити» великий бізнес. І про те, якої щедрої душі ця жінка: вона рішуче налаштована дарувати себе без залишку й піклуватися про інших стільки часу, скільки зможе піклуватися про кого-небудь. Коли її старші дівчатка стали самостійними, вона зважилася на пізні пологи і стала мамою втретє. А потім захотіла стати мамою знову – й удочерила двох дівчаток…

Ось тому, щоб зберегти таємницю усиновлення, ми і придумали нашим героїням усі ці імена. Хоча історія ця справжня!

– Мої мама й тато зробили для мене з моєю сестричкою все, що тільки могли, може, тому що мама сама занадто рано осиротіла, – розповідає Валентина про себе.

Бабуся співрозмовниці померла під час пологів, дідусь став жертвою репресій. Буквально у два рочки мама Валентини залишилася круглою сиротою. Бідна дитина кочувала дитбудинками та інтернатами, поки її не забрала тітонька, у якій було вісім своїх дітей. Не завжди всім і їжі вистачало… Загалом, дитинство в жінки було дуже важким, і вона не хотіла навіть зайвий раз про нього згадувати, говорячи своїм дочкам тільки одне: «Я в дитинстві нічого не мала, тому нехай у вас буде ВСЕ!»

Працьовиті батьки Валентини своїми руками побудували будинок, дали дочкам вищу освіту. У Валентини навіть два дипломи. Вона успадкувала від мами, яка була прекрасною швачкою, пристрасть до рукоділля, пристрасть прикрашати навколо себе все: і одяг, і будинок, і двір. Так Валентина і прийшла в бізнес з прикрашання інтер’єрів до свята.

Йшов час, дочки росли, ставали самостійними, і Валентина відчувала, як її великий будинок ставати занадто великим для них із чоловіком.

– Я вважаю, що, якщо з’явилася в будинку зайва кімната, найправильнішим рішенням буде віддати її дитині, – каже Валентина. – Ось так я і зважилася на треті пологи.

Свою третю донечку Валентина народила у віці 43 років.

З дитиною все було добре, але в житті жінки почався період випробувань. Її мама померла, а чоловік покинув родину.

Однак Валентина не з тих, хто підступає перед труднощами. Коли її Світланка підросла і вже готувалася до того, щоб стати школяркою, Валентина знову почала думати про те, щоб подбати ще про кого-небудь. Її старші дочки живуть зі своїми сім’ями в іншому місті, і Валентині з батьком і наймолодшою знову стало порожньо в просторому будинку. «Який великий у мене будинок, і знову в ньому з’явилися порожні кімнати. Я можу й нагодувати, й обігріти ще хоч одну дитинку, але народжувати мені вже пізно», – думала Валентина.

До думки про те, щоб взяти в сім’ю сироту, жінка безповоротно прийшла, читаючи статті на порталі «Сирітству – ні!».

– Рік тому я підписалася на сторінку «Сирітству – ні!» у Facebook. Мене цікавило все: і поради психологів, і зворушливі історії здобуття дитиною сім’ї, і, звичайно ж, анкети дітей, – розповідає Валентина. – Я чомусь уявляла, що в мене буде дівчинка, що я посаджу її у свою машину поруч зі Світланкою й ми разом будемо подорожувати, я покажу їм різні міста і країни, гарні місця…

Валентина продала мережу своїх салонів, залишивши собі тільки невелику частину бізнесу – так, щоб на життя вистачало, – і скликала сімейну раду.

– Я запитала свою Світланку: «Хочеш, щоб у тебе був хто-небудь – братик або сестричка?» – згадує Валентина. – Доця відповіла, що хоче сестричку. Тільки не могла визначитися, яку сестричку: молодшу або старшу. У результаті отримала двох сестричок: і молодшу, і старшу! Всі три дівчинки в мене – погодки! Моя Світлана виявилася середньою сестричкою, як і хотіла!

Прийнявши остаточне рішення, жінка почала збирати документи. Зібрати їх, за словами Валентини, виявилося справою не складною: вона не зустріла на своєму шляху жодної перешкоди – у всіх кабінетах до неї поставилися з розумінням і надали всіляку допомогу. Минуло всього чотири місяці, як Валентину вже було внесено в національну базу потенційних усиновителів. Залишалося вибрати дитинку.

– Я читала історії дітей, дивилася в їхні очі на фото, і мені всіх їх хотілося взяти до себе, – зізнається Валентина. – Якби я мала доходи зараз вищі, я б відразу кілька дітлахів взяла в сім’ю! Коли я дивлюся в очі цих сиріт на фотографіях, то мені здається, ніби всі вони звертаються до нас, дорослих, і просять: «Візьміть мене!» Я б сама, напевно, розгубилася й так би довго ще вибрала. Але на допомогу мені прийшла фахівець програми «Сирітству – ні!» Вона прислала мені анкети двох сестричок – шести і восьми років, – запропонувавши звернути увагу саме на цих дівчаток. І я їй така вдячна за це. Я подивилася на цих дівчат і зрозуміла: це – мої діти!

На той момент, коли Валентина зібралася знайомитися зі своїми майбутніми дочками, настали літні канікули. Підхопивши свою Світланку, Валя поїхала в приморське селище, де жила жінка, якій сестричок передали під опіку. Знявши будиночок поблизу, Валентина почала їздити до своїх майбутніх донечок.

– Моя перша професія – педагог молодших класів, тому спільну мову з дівчатками ми знайшли досить швидко. Я знаю, чим захопити дітей, – ділитися Валентина. – Ми і фенечки плели, і читали, і малювали, і купалися…

Молодша, шестирічна Оксанка, вже на наступній зустрічі кинулася Валентині на шию, зізнавшись: «Я так боялася, що ти більше не прийдеш! Ти тільки не кидай нас!»

– Коли суд почав розглядати нашу справу, ми зі Світланою вже повернулися додому, з дівчатками весь цей час тримали зв’язок тільки по телефону, – згадує жінка. – Вони дуже хвилювалися, говорили: «Мамо, ти тільки не передумай!», – розповідає співрозмовниця. – Я й сама хвилювалася: суддя в нас була жінка серйозна й сувора. Але, напевно, такою й повинна бути суддя. На щастя, все вирішилося щасливо: у вересні Алінка й Оксанка вже були вдома.

За словами Валентини, адаптувалися її нові донечки в сім’ї досить швидко, хоча періодично їх нелегке минуле нагадувало про себе.

«А можна це буде моя лялька? А ось ця?» – дівчатка тягли ляльок до себе в тумбочки. «Ні, у нас вдома іграшки – для всіх. ВСЕ для ВСІХ», – мама відразу ознайомила дівчаток із правилами поведінки в їхній новій сім’ї.

– Я переживала, звичайно, про те, як будуть складатися стосунки в моїх дівчаток одна з одною, – каже нова мама Аліни й Оксани. – Однак у перші ж дні Світланка потрясла мене до сліз. Кажу їй: «Одягни кофточку». «Ні! Цю кофточку Алінка хотіла надіти», – відповідає мені Світлана. Всі дівчатка зараз однакового зросту, так що одна й та ж кофточка всім підходить. Всі вони називають одна одну сестричками й намагаються опікати: куртку хтось із них погано повісить, інша підійде й поправить, якщо взуття не на своє місце поставить, підкаже. Всі вони одна одній поступаються. Дівчата навіть чергування на кухні  самі встановили. Якось я прихворіла, прилягла, прокинулася – посуд вимитий.

Валентина з радістю зазначила, що діти цікавляться її справами. Коли їй замовляють декорувати інтер’єр, вони обов’язково просять маму передати частину роботи їм: хтось вирізає квіточки, хтось надуває кульки, користуючись насосом.

– Вони почали радіти, коли надходить замовлення, й охоче брати участь у роботі: зі мною мої донечки всього півроку, але вже розуміють, що тільки робота дає можливість отримати кошти на те, щоб щось придбати, кудись поїхати, – ділиться співрозмовниця. – Я намагаюся навчити їх розподіляти сімейний бюджет, щоб вони розуміли, коли можна витратити якісь кошти і скільки можна витратити, а коли саме час заощадити. Якщо вони зголосилися допомагати мені й ми заробили кошти, виконавши замовлення, то всі дружно йдемо за покупками, зокрема і за тортом. А якщо ми плануємо невелику подорож, то за тиждень до цього починаємо економити: не купуємо тортів і дорогих цукерок.

У родині Валентини діти привчені: разом працюють і заробляють кошти на життя – разом і витрачають гроші, вибираючи покупки в магазині.

– Взагалі, усі важливі рішення варто приймати разом, – вважає Валентина. – Роботу вдома теж варто робити разом: не потрібно відганяти дитину, коли прибираєш або печеш. Навпаки, дай їй частину роботи, з якою вона здатна впоратися. Нехай діти роблять усе, як вміють, нехай вчаться. Так ви більше часу проведете з дітьми й заодно навчіть їх чогось. І не забувайте, що це діти, з ними потрібно хоча б іноді грати, балуватися, якщо вони кличуть вас у своє коло.

Нові донечки, за словами співрозмовниці, жаліють маму. Якось молодшій вирвали молочний зуб, і мама поклала їй під подушку 200 гривень: мовляв, це зубна фея принесла, щоб замість зубика мама купила на них донечці що-небудь. Є в родині Валентини така традиція. Але Оксана відділу «гроші феї» назад зі словами: «Мамо, не купуй мені іграшки, у нас і так їх багато, не купуй нічого – у нас усе є. Візьми ці гроші собі, щоб ти могла зайвий раз відпочити, просто посидіти на дивані».

Але сказати, що в родині – суцільна ідилія, було б неправдою.

З Аліною, наприклад, Валентині доводиться бути особливо коректною: найменше підвищення голосу на півтону – і дитина замикається в собі. Невинне зауваження, наприклад: «Їж швидше, а то в школу запізнишся», може викликати в Аліни повний ступор. Очі дитини відразу наповнюються сльозами – і до їжі вона вже не доторкнеться. А одного разу, отримавши низьку оцінку, Аліна вирвала сторінку із зошита. «Сказала, що побоялася мене засмутити!» – ділитися нова мама дівчинки…

А якось раз Валентина мимоволі почула, як молодша Оксанка, спілкуючись зі своєю лялькою, говорить їй: «Я свою дитину ніколи не покину». Жінка вирішила відразу поговорити з донькою: «Оксаночко, навіщо ти говориш із лялечкою про це?» «Я знаю такі випадки, коли батьки виганяють своїх дітей із дому, кидають їх на вулиці, наприклад», – відповіла дочка, почавши наводити приклади з власного життя.

– Я зрозуміла, що діти все ще згадують про своє минуле нелегке життя й побоюються повторення цієї ситуації, – каже Валентина.

Служба в справах дітей того міста, звідки Валентина їх забирала, забрала цих дівчаток із неблагополучної сім’ї, де батьки не особливо про них дбали, але водночас жорстоко карали, часто залишали на вулиці.

Нехай недовго, але потім діти побували й під опікою в дуже великій родині. Опікун, щоб підтримувати дисципліну серед своїх численних підопічних, встановила там суворий порядок. Діти були всі «вишикувані», як солдатики: дружно встали, дружно сіли за стіл, дружно закінчили їжу.

– У цьому немає нічого такого поганого, але й дитинством таке дитинство я назвати не можу, – ділиться співрозмовниця своїми спостереженнями. – Ось, згадуючи про все пережите, діти й бояться, що їхнє щастя може закінчитися. Якось помітивши, що я дивлюся анкети дітей на порталі «Сирітству – ні!», дочки влаштували мені сцену ревнощів: «Не потрібно тобі нікого більше шукати. Не дивися на цих дітей! Ми ж є в тебе! Ми будемо найкращими дочками!» Я тоді сказала Оксанці: «Я впевнена, ти будеш прекрасною мамою! Але більше не згадуй про тих, хто кидає своїх дітей, це все в минулому, тут цього не повториться».

Дізнавшись про те, що Валентина прийняла сиріт у сім’ю, її кузина, яка проживає за кордоном, теж почала подумувати про усиновлення. Валентина, звичайно ж, гаряче її підтримала.

– Звичайно, якщо є в тебе вільна кімната в будинку й дохід, якого вам із дитиною вистачить, я вважаю, що це вже привід замислитися над тим, щоб стати мамою сироті, – впевнена Валентина. – Дитячі очі наповнюватися щастям, а твоє життя наповнитися новим сенсом. Й у 50 років не пізно дати сироті сім’ю, а собі – другу молодість. Це – як другий шанс!

ДЖЕРЕЛО