«Не потрібно боятися, потрібно просто любити й підтримувати дітей», – випускник інтернату

Після 11 років життя на вулиці і в інтернаті, а потім навчання в училищі, технікумі та університеті, Володимир Чернов приєднався до всеукраїнського руху «Україна без сиріт». Там, серед усієї важливої роботи, він очолив волонтерську групу, що займається особливо важливою справою – спілкуванням із дітьми-сиротами та наставництвом вихованців інтернатів.

Спочатку Вова не особливо розповідав про те, що і йому колись треба було битися в інтернаті, як він каже – кулаками завойовувати собі місце. Було важко згадувати про те, як хотілося звідти втекти, а потрапивши у звичайну школу, знову повернутися… до інтернату. Тому що в інтернаті, за великим рахунком, можна було нічого не робити, а у школі – що і як робити – незрозуміло.

Ставши дорослим, Володимир почав ділитися своєю історією, бо пам’ятав, як важливо, щоб у дитинстві або юності з тобою поруч був вірний, сповнений розуміння, важливий для тебе дорослий. Реальна людина, а не персонаж із книги, яка б довела, що мріяти треба і це важливо, і якщо працювати над собою, то ці мрії стануть реальністю.

Для Вови, свого часу, такими людьми виявилися Лілія і Дмитро Малашки. Вони взяли його у свою сім’ю, навчили самостійності й допомогли засвоїти дуже важливі для життя цінності. Або що робити, коли ці цінності доводиться обстоювати. Наприклад, як бути, живучи без батьків: плисти за течією або працювати над собою, бути відкритим для знань і навичок, можливостей і досягнень.

Володимир розповів «Сирітству – ні!» про те, що зараз він бачить в інтернатах і чого бракує дітям, як живуть там.

Зазвичай люди соромляться того, що жили в інтернаті. Чому ви говорите про це публічно?

Раніше я не дуже хотів, щоб хтось знав, що я виходець з інтернату. Це було десь до 22-х років, потім просто став дорослим. Почав працювати у фонді, їздити в інтернати, спілкуватися з дітьми. Вони всі думали, що я чийсь син. І я подумав: «Сенс брехати?» Я втратив обох батьків, 9 років прожив в інтернаті. Почав розповідати дітям, що в мене схожа історія. Спочатку не вірили. Але я їх мотивував: «Ви можете вступити до університету – вам потрібно вчитися. Якщо є можливість – ідіть у сім’ю. Сім’я – це важливо», – ось так на своєму прикладі розповідав.

Часто у пресі трапляється статистика, що випускники здебільшого не соціалізуються. У житті ваших друзів, однокласників з інтернату це підтверджується?

Коли я вчився в інтернаті, у моєму класі було осіб 30. Зараз я спілкуюся тільки з 10-ма. У когось із них вже є свої сім’ї, хтось працює. А решта просто зникла. Хтось потрапив до в’язниці, одну дівчинку вбили через проституцію.

Тому ви вважаєте: не можна залишати дітей-сиріт сам на сам перед вибором, що робити далі, куди йти.

З дітьми треба розмовляти. Вони не винні, що стали сиротами або опинилися в дитячому будинку.

А як ви потрапили до інтернату?

У мене був батько, була мати. Ми жили у Дніпропетровську. Батько був жорстокою людиною, бив мою маму й мене. Саме тому ми були змушені піти з дому. Також у матері від першого шлюбу був ще один син – мій старший брат. Коли мені було 4 роки, він пішов в армію. Мати вирішила поїхати до нашої бабусі в Судак. Там ми жили настільки бідно, що іноді я навіть жебракував. Мати почала сильно пити. І ми опинилися на вулиці, точніше, просто почали бомжувати. Так тривало десь 6 років. Одного разу мене помітила якась жінка. Розговорилася зі мною. Потім відвезла в інтернат до Сімферополя. І я залишився там жити. Мати мене не відвідувала. Про те, що мами не стало, я дізнався від директора. Від батька у Дніпропетровську не було жодних звісток. Потім виявилося, що він загинув, працюючи на будівництві. Коли мені було років 12, я отримав лист від брата. Суть його була такою: «… тобі важко, ти залишився без мами й тата, але зрозумій і ти мене: я не можу зараз тебе утримувати, виховувати, тому – пробач, не хочу, щоб ти мене знав і пам’ятав».

Хто вам допоміг впоратися з такими труднощами?

В інтернаті нас відвідували волонтери – Лілія та Дмитро Малашки. Я прив’язався до них, мені було з ними дуже цікаво. У мене давно було в підсвідомості – що я хочу прожити в сім’ї. І коли Діма запитав: «Ти хочеш пожити в сім’ї»? – звичайно ж я погодився.

Вони оформили опіку?

Так. Поки я вчився в училищі, жив у них. У них уже був біологічний син Даник – на 11 років молодший за мене. І ще вони взяли двох дівчаток із мого інтернату. Так, оформили над усіма нами опіку.

І як ви всі разом ладнали?

У принципі, все було як і у звичайних сім’ях. Ми спілкувалися з іншими дітьми, грали, дивилися фільми, виїжджали на пікніки. Але були й деякі складності. Коли Діма з Лілею приїжджали в інтернат – я знав їх, ніби, з одного боку. А потім, потрапивши в сім’ю, я не завжди розумів, як себе вести, як я маю вчинити, що добре й що погано. Наприклад, я не звертав увагу на те, коли потрібно було прибрати за собою. Звик, що в інтернаті все роблять замість тебе – поїв і пішов. Вдома потрібно бути акуратним. Також у родині зі мною дуже довго розмовляли, все пояснювали: як розподіляти свій бюджет, як говорити з людьми, як розподіляти свій час.

У Діми в Сімферополі був благодійний фонд «Порятунок від сирітства». І вони з Лілією дуже багато знають про проблеми таких дітей і про те, як допомогти в їх розв’язанні. І якщо між дітьми траплялися конфлікти, вони їх залагоджували, приділяючи нам дуже багато уваги. Вони завжди говорили: «Якщо якісь труднощі – ми поруч». Зараз, до речі, ми всі є частинкою руху «Україна без сиріт», і разом працюємо над розв’язанням проблеми сирітства на всеукраїнському рівні.

Ви прийшли в сім’ю вже щодо дорослим, коли вступили до училища. Зараз ви помічаєте: чи хочуть діти в такому віці в сім’ю? Все-таки до 16–17 років є вже якісь усталені уявлення про життя.

Незважаючи на те, що інтернат – це своєрідна свобода від відповідальності, діти однаково хочуть жити в сім’ї. Раніше я, наприклад, любив курити, красти. Але сім’я, яка прийняла мене, допомогла мені цього уникнути. Якби не вони, було б дуже складно. Зараз ми дружимо. Тому, що стосується підлітків – вони хочуть жити в сім’ї, хочуть відчути любов, підтримку.

Як змінилися інтернати за ті роки, які ви там не живете?

Зараз в інтернатах тільки 10% дітей-сиріт. У решти дітей є батьки. Але, через різні обставини, ці діти живуть в інтернатах. І їм дуже бракує сімейної турботи, бракує любові, дружніх стосунків. Інтернатам вигідно, щоб там було багато дітей, інакше їх просто закриють. Плюс фінансування залежить від кількості учнів. Але для дітей від цього жодної користі, нічого доброго. Навіть рівень отриманої після 9-того класу освіти відповідає рівню 5-их класів звичайної школи.

А що б ви порадили батькам, які вирішили прийняти в сім’ю хлопчика або дівчинку саме підліткового віку?

Я б порадив пройти якісні тренінги, де досвідчені фахівці розкажуть про можливі психологічні проблеми, дадуть відповідь на різні запитання, допоможуть підготуватися. Адже беручи підлітка з інтернату, потрібно бути готовим витримати той психологічний тиск, який іноді може з’явитися в людини, котра прожила довгий час в іншій реальності. Також я б рекомендував поспілкуватися з іншими сім’ями, які вже мали подібний досвід. Ну і, звичайно ж, з дитиною потрібно проводити більше часу, спілкуватися. Зі мною, коли я йшов у себе, однаково наполягали: «Не мовчи, не мовчи!». Я ділився своїми переживаннями, ми обговорювали й разом знаходили рішення.

Гадаю, що багатьох потенційних опікунів або наставників турбує, що в підлітковому віці дитина буде шукати свою біологічну сім’ю, а їх кине. Що ви скажете на таке припущення?

Коли я жив у родині, я намагався знайти спочатку батька, потім брата. Дмитро та Лілія дуже сильно мені в цьому допомагали. Вони знали, що для мене важливо знайти своє коріння. І моє до них ставлення залишається таким самим – я радий і дуже їм вдячний. Тому, я гадаю, що так мають чинити й інші сім’ї, які беруть дітей з інтернатів. Не потрібно боятися, потрібно просто їх любити й підтримувати в самостійному житті.

ДЖЕРЕЛО