“Навіщо ви берете цього хлопця? З нього нічого доброго не вийде!” Олена Мехедько, історія прийомної мами. Частина 2

Історія прийомної мами Олени Мехедько дивовижна тим, що наміру брати дітей із закладів вона ніколи не мала. Навіть не замислювалася над темою сирітства. Створила власну родину з коханим чоловіком, народила дитину. До 2009 року й уявити не могла, що буде мамою для вісьмох діток, із яких семеро прийомні, очолить єдине ДБСТ у їхньому селищі Велика Новосілка на Донеччині та стане вірним другом Фонду Ріната Ахметова.

Початок історії створення ДБСТ Олени Мехедько

У закладі

“Коли ми забирали свого першачка, Славка, до мене підійшла одна жіночка й тихенько запитала: “Навіщо ви берете цього хлопця? З нього нічого доброго не буде”, – розповідає Олена Мехедько. – Я здивувалася. Скільки живу, але такого запитання не чула. Відповідаю: “А ви коли народжували дитину, теж питали себе – навіщо вона мені та що з неї вийде?” Але жінка продовжувала: “Дивіться, у нас є Маша, вона гарно співає. Є Сашко, який гарно рахує. Навіщо вам цей? Може подивитесь на них?” Я відмовилася продовжувати таку бесіду та хутчіш забрала Славка додому”.

Перші дні вдома

Удома все було дуже цікаво. Ми ж, дорослі, такі наївні, думаємо, що вони все знають. Наприклад, Славко ніколи не бачив котів, а в нас жита велика така, товста киця. Вона як вийшла, Славко підстрибнув так, наче лева побачив! Я і не здогадувався, що він до того не бачив тварин! Син ще довго звикав до котів, собак, качок та курей, бо нічого такого раніше просто не бачив. Перші тижні він дуже радів, що його на руках носять то тато, то мама. Ми постійно були з ним, бо він навіть у туалет за нами ходив. Cпати теж – тільки щоб мама поруч була, в обіймах засинав. Згодом звик, кількість обіймів трішки зменшилася.

Прийомна сім’я

У 2010 році ми стали прийомною родиною, хоча й не планували. Ми просто шукали дівчинку – бо це була моя мрія. До того ж я відвідувала маму Славка разом із ним, бо там ще в неї дітки залишилися. Але життя у них – не позаздриш! У Ксюші воші були у три яруси! Ніколи не забуду: вона сидить, грається, а її волоссячко ворушиться від цих комах. Ти навіть підійти не можеш і Славка не пускаєш, бо то ж одразу біда буде на всіх. Діти – одні тільки оченята великі, більше нічого. Їжу, що ми їм привезли, вони так швидко поїли, що ми й помітити не встигли.

Після одного з таких візитів я приїхала до служби і сказала: “Там такі умови, або ви їх віддайте в заклад, або я їх заберу додому. Не можу на це дивитися”.

Спочатку дітей забрали до закладу. У малої виявили рахіт, важила вона у 2 роки не більше 7 кіло, плюс памперс – кілограми три, бо вона декілька днів у ньому ходила – мама не змінювала. Коли я у 2010 році оформила документи на прийомну родину, то забрала додому із закладу всіх, і старшого братика – красеня Юрчика.

Життя двох мам

Їхню маму згодом позбавили батьківських прав. Якось вона прийшла до нас – така худа, сумна, маленька, одежа на ній брудна. Попросилася пожити з нами. Що робити? То вона з нами тиждень жила. Тільки толку від того було малувато. За дітьми вона доглядати не поспішала: “А що з ними? Хай граються!” Їжу готувати не вміла, навіть картоплю чистити не хотіла. Більше її цікавило те, що в її телефоні. Те, що її діти зі мною, її влаштовувало. Через тиждень вона від нас пішла шукати нову долю. Але я її не звинувачую, бо в неї це хвороба, що передається по жіночій лінії. На жаль, у її молодшої доні ми теж нещодавно діагностувати цю хворобу, перевели дівча на інклюзивне навчання.

Зараз біологічна мама діток живе в будинку неподалік від нас, але до діток майже не навідується. Хоча вони всі знають, що у них дві мами: перша ‒ “мама”, друга – “мама Олена”.

Нова травма

У 2012 році нова травма – від нас пішов тато, мій чоловік. Не витримав прийомного батьківства. Я так страждала, ви не уявляєте! Навіть думала, що в мене заберуть дітей. Діток дійсно намагалися перевести в іншу прийомну сім’ю, але, на щастя, цього не сталося. Я знайшла в собі сили, і всі заспокоїлися. Із 2013 року я вже мріяла геть звільнитися з роботи та повністю присвятити себе дітям, створивши будинок сімейного типу. Бо краще виховати 10 діток власноруч у любові та затишку, ніж щодня на роботі в офісі нічого, крім паперів, не бачити.

Тоді, у 2013-му, Фонд Ріната Ахметова мав програму – будував будинки для ДБСТ. Але хоча я й їздила на семінари і Фонд схвалив мою кандидатуру, але місцеве керівництво не погодило створення у нас ДБСТ. Я отримала статус ДБСТ тільки через декілька років.

Єдиний ДБСТ району

Зараз ми – єдиний будинок сімейного типу у Великих Новосілках. До нас дуже прискіплива увага, проходять постійні перевірки, але головне – що я з дітьми і ми щасливі разом! Діти навчаються, я планую в подальшому, щоб кожен із них вступив до вишу. До того ж у них – пільги на вступ. Зараз усі захопилися музикою. Мрію купити їм хоча б стареньке піаніно, щоб задовольнити дитячу жагу до музичних занять! А ще ми з дітками познімали цілу купу діагнозів, які вони мали у медкартах закладу. Це – наша спільна перемога!

Чому прийомне батьківство

Чому я спочатку оформила прийомне батьківство, а не усиновлення? По перше, у мене не одна дитина, а декілька. По друге, ще коли ми забирали першого – Славка, я вирішила, що статус дитини дає їй пільги, якими не можуть користуватися інші діти. Наприклад, позачерговий вступ до вищих та середніх навчальних закладів. А чому б ні? Вони мають пільги на соціальне житло, путівки в дитячі табори та багато іншого”.

Спілкування з Фондом

Наприкінці розмови програма “Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!” попросила згадати Олену Мехедько, як вона познайомилася з Фондом Ріната Ахметова. “У 2011 році Фонд Ріната Ахметова запросив нас на великий концерт у Донецькій опері, а в 2013 – проводив навчання, тренінги для прийомних батьків, – згадує Олена Мехедько. – То були найкращі часи, коли я відчувала, що не одна, що нас багато і в нас спільні проблеми. До того часу нас ніколи разом не збирали! Потім мої діти брали участь у змаганнях із футболістами “Шахтаря”.

З початком війни наше селище наче відірвалося від України. До війни ми з дітьми сідали в автобус і через годину вже гуляли вулицями Донецька, ходили в аквапарк, дельфінарій. Тепер все це тільки у спогадах. Вирватися на море раз на рік – дуже складно, але ми сподіваємося на краще.

Нещодавно відновили спілкування з Фондом Ріната Ахметова, отримуємо подарунки на день святого Миколая і дякуємо Богу за те, що живі, здорові та щасливі разом”.

Олена Мехедько. ДБСТ (відеосюжет)