Наставництво: відповідальність заради майбутнього сироти
09.03.2017
Де дітям-сиротам старшого шкільного віку шукати підтримки та дружби? Від кого перейняти досвід, знання та впевненість? Для більшості дітей-сиріт немає відповіді на подібні питання. Вони, як ніхто інший, потребують дорослого друга. Експерт Фонду Ріната Ахметова з наставництва Надія Кондратюк у своєму блозі ділиться досвідом роботи у цій сфері та розповідає, як важливо для сиріт мати наставника.
Моє знайомство з ідеєю Наставництва розпочалося в 2010 році, у кабінеті начальника київської служби у справах дітей. Ми розмовляли про пріоритети сімейного влаштування дітей-сиріт, тенденції усиновлення, розвиток сімейних форм виховання, про статистику, за якою українці бажають взяти в свою родину бажано дівчинку, бажано зі світлим волоссям, голубими очима, здорову та у віці від 1 до 5 років, щоб не надто маленьку і щоб ще не в школі… Чому саме так, не буду коментувати, думаю, це зрозумілі бажання та право людей.
І от тут, особисто для мене, уперше пролунала основна ідея наставництва як несімейної форми допомоги дітям, у першу чергу підліткам, що з певних, незалежних від них причин мають мало шансів бути всиновленими. А повноліття не за горами, і з ним той час, коли потрібно залишати звичне середовище інтернату чи іншого закладу, у якому живеш уже багато часу. Статистика свідчить, що діти виховуються в інституціях від трьох до семи років.
Діти, опиняючись на порозі незнайомого самостійного життя, дуже переживають. За їхніми словами, 90% з них не готові до цього. Що робити з фінансами? Як вирішувати житлові питання? Як вступити до навчального закладу та успішно закінчити його? Вони не знають, як заварювати чай, чистити картоплю та готувати суп, як робити покупки в магазині, як дбати про свої побутові потреби. В інтернаті все завжди було по розкладу, діти не залучалися до щоденних справ: приготування їжі, прибирання.
І от навчити дитину цих простих, але таких необхідних щоденних речей за допомогою дружнього спілкування є основним завданням Наставника. Дорослої людини, яка хоче та може допомагати дітям, просто з певних причин не має можливості забрати дитину у свою родину.
Кожен із нас свого часу зустрічав людей, які так чи інакше впливали на наш вибір, на наше бажання навчатися, розвиватися, мати хобі, займатися спортом, малювати чи куховарити. Діти від самого народження, як губка, вбирають у себе всі пропозиції навколишнього світу. Так, у першу чергу мають найбільший вплив на дітей батьки, але з роками додаються інші дорослі – родичі, сусіди, тренери, вчителі, тобто ті, хто діляться досвідом, уміннями, знаннями, хто вчать спілкуватися та вирішувати різні життєві питання. Люди, які формують уявлення про справедливість, про життя, про дружбу, про довіру.
Наставництво – це в першу чергу про здорові, дружні стосунки між одним дорослим та однією дитиною. Це підтримка та емоційна стабільність дитини. Сьогодні ми добре знаємо, що діти в школі люблять не сам предмет, а вчителя. І це теж про емоційну складову, про вплив на душу. Позитивні емоції та почуття безпеки впливають на якість, швидкість та практичність засвоюваного матеріалу.
Термін «Наставництво» не так давно з’явився і в українському законодавстві. Згідно з ним, метою наставництва є підготовка дитини, яка проживає в закладі, до самостійного життя шляхом розвитку її потенціалу, упевненості у власних силах, сприяння формуванню відносин у соціумі, культурних та моральних цінностей. Наставництво – це практична, дієва та доступна форма допомоги дітям.
Саме слово «наставництво» походить від англійського слова «mentor», що означає «наставник». Ментором називали героя древньогрецької міфології, який славився тим, що був мудрим порадником та користувався всезагальною довірою. Так є і в наш час. Думаю, багатьом із нас відомі історії професійного наставництва, коли хтось старший за досвідом брав під опіку іншого задля передачі знань, навичок та вмінь у певному часовому проміжку.
За більше ніж шість років роботи щодо розповсюдження ідеї Наставництва в Україні та за її межами я бачила сотні людей, які ставали Наставниками, чула десятки історій наставницьких стосунків і не зустріла дорослого, який би пошкодував, що став Наставником.
Моє знайомство з ідеєю Наставництва розпочалося в 2010 році, у кабінеті начальника київської служби у справах дітей. Ми розмовляли про пріоритети сімейного влаштування дітей-сиріт, тенденції усиновлення, розвиток сімейних форм виховання, про статистику, за якою українці бажають взяти в свою родину бажано дівчинку, бажано зі світлим волоссям, голубими очима, здорову та у віці від 1 до 5 років, щоб не надто маленьку і щоб ще не в школі… Чому саме так, не буду коментувати, думаю, це зрозумілі бажання та право людей.
І от тут, особисто для мене, уперше пролунала основна ідея наставництва як несімейної форми допомоги дітям, у першу чергу підліткам, що з певних, незалежних від них причин мають мало шансів бути всиновленими. А повноліття не за горами, і з ним той час, коли потрібно залишати звичне середовище інтернату чи іншого закладу, у якому живеш уже багато часу. Статистика свідчить, що діти виховуються в інституціях від трьох до семи років.
Діти, опиняючись на порозі незнайомого самостійного життя, дуже переживають. За їхніми словами, 90% з них не готові до цього. Що робити з фінансами? Як вирішувати житлові питання? Як вступити до навчального закладу та успішно закінчити його? Вони не знають, як заварювати чай, чистити картоплю та готувати суп, як робити покупки в магазині, як дбати про свої побутові потреби. В інтернаті все завжди було по розкладу, діти не залучалися до щоденних справ: приготування їжі, прибирання.
І от навчити дитину цих простих, але таких необхідних щоденних речей за допомогою дружнього спілкування є основним завданням Наставника. Дорослої людини, яка хоче та може допомагати дітям, просто з певних причин не має можливості забрати дитину у свою родину.
Кожен із нас свого часу зустрічав людей, які так чи інакше впливали на наш вибір, на наше бажання навчатися, розвиватися, мати хобі, займатися спортом, малювати чи куховарити. Діти від самого народження, як губка, вбирають у себе всі пропозиції навколишнього світу. Так, у першу чергу мають найбільший вплив на дітей батьки, але з роками додаються інші дорослі – родичі, сусіди, тренери, вчителі, тобто ті, хто діляться досвідом, уміннями, знаннями, хто вчать спілкуватися та вирішувати різні життєві питання. Люди, які формують уявлення про справедливість, про життя, про дружбу, про довіру.
Наставництво – це в першу чергу про здорові, дружні стосунки між одним дорослим та однією дитиною. Це підтримка та емоційна стабільність дитини. Сьогодні ми добре знаємо, що діти в школі люблять не сам предмет, а вчителя. І це теж про емоційну складову, про вплив на душу. Позитивні емоції та почуття безпеки впливають на якість, швидкість та практичність засвоюваного матеріалу.
Термін «Наставництво» не так давно з’явився і в українському законодавстві. Згідно з ним, метою наставництва є підготовка дитини, яка проживає в закладі, до самостійного життя шляхом розвитку її потенціалу, упевненості у власних силах, сприяння формуванню відносин у соціумі, культурних та моральних цінностей. Наставництво – це практична, дієва та доступна форма допомоги дітям.
Саме слово «наставництво» походить від англійського слова «mentor», що означає «наставник». Ментором називали героя древньогрецької міфології, який славився тим, що був мудрим порадником та користувався всезагальною довірою. Так є і в наш час. Думаю, багатьом із нас відомі історії професійного наставництва, коли хтось старший за досвідом брав під опіку іншого задля передачі знань, навичок та вмінь у певному часовому проміжку.
За більше ніж шість років роботи щодо розповсюдження ідеї Наставництва в Україні та за її межами я бачила сотні людей, які ставали Наставниками, чула десятки історій наставницьких стосунків і не зустріла дорослого, який би пошкодував, що став Наставником.
