Надія Карнаух: «Так, ці малюки не народжені мною, але це діти, народжені в серці»

У дитячому будинку сімейного типу подружжя Карнаухів, що живуть у селищі Мимівка (це мікрорайон міста Слов’янська в Донецькій області), 12 прийомних дітей. Але коли батьків-вихователів Надію і Володимира Карнаухів запитують, скільки в них дітей, вони відповідають так: «Вдома живуть одинадцять дітей, а всього в нас їх 14: 12 дітей і двоє онуків. Якщо дитина виросла, завела свою сім’ю і в неї з’явилися свої діти, вона однаково залишається нашою дитиною, а її діти – нашими онуками!»

«Я вже думала, що нас ніколи не візьмуть!»

– Ми завжди планували виховати багато дітей. А «ініціатором» створення дитячого будинку сімейного типу стала, можна сказати, наша дочка Лера, – згадує Надія Карнаух. – Коли вона почала підростати, то нерідко заводила зі мною розмову на тему поповнення сім’ї: «Мамо, якщо вже здоров’я не дозволяє тобі завести мені братика або сестричку, то давай візьмемо когось». Наша дочка відвідувала школу, у якій навчалися й діти з кризових сімей. А жили вони в притулку «Вітрила надії» (церкви «Добра Звістка»). І, хоч як дбали про цих дітей у притулку, видно було, що дітки обділені увагою у власних родинах: і одягнені скромніше, і їдять «про запас».

Надія до того, як у неї з’явилися прийомні діти, що їх забрали з неблагополучних сімей, і подумати не могла, що дитина може знепритомніти не тільки від голоду, але і від переїдання!

– Сталося таке з одним нашим вихованцем, Колею, – згадує Надія Карнаух. – Він прийшов до нас таким худеньким, що, коли ми пиріжків напекли, дідусь із бабусею, мої батьки, які тоді ще були живі, почали Колі їх усе підкладати й підкладати. А він очима б усе з’їв. Так ось його шлунок не був розрахований на таку порцію. Дитину знудило, і вона знепритомніла. Це стало нам усім доброю наукою!

А з купівлею штанців іншому вихованцю Карнаухів, Дімі, була ціла історія. У Надії сльози стояли в очах, коли продавщиця з німим докором переводила погляд то на неї – таку немаленьку жінку, – то на Діму, якого, здавалося, вітром здує. Дістаючи вже не перші штани, вона зітхала: «Ну, ось тут можна стягнути гумкою». «Як їй було сказати, що не я довела це хлоп’я до такого стану, а він з інтернату до мене таким прийшов?» – згадує Надія.

– Ми остаточно зважилися взяти сиріт у сім’ю після того, як наші друзі, які вже взяли дітей, показали нам їх. Спочатку – якими ці дітки прийшли в сім’ю, потім – якими стали, за кілька місяців. Вони так змінилися в сім’ї, розцвіли, – ділиться Надія Карнаух.

Коли 2010 року Надія брала в сім’ю перших трьох дітей – 13-річного Андрія, 12-річну Марину та 8-річного Колю, – їй найбільше запам’яталося, як Марина раптом заплакала і сказала: «Я думала, що нас вже ніколи не візьмуть!» Слова дівчинки поранили в саме серце: перед нею був підліток, що втратив надію на домашнє тепло.

«Миття посуду діти, яких ми щойно забрали з інтернату, вважали покаранням»

– Я намагаюся відновити історію життя кожної дитини, яка приходить у мою сім’ю, щоб розуміти, з чим мені доведеться зіткнутися, що потрібно виправити. Чим раніше мені це вдасться виправити, тим легше буде цій дитині в самостійному житті, – каже Надія Карнаух. – На жаль, в інтернатах не дуже цікавляться минулим дітей, і передають їх у сім’ї без «історії», ну, максимум – зі встановленими медиками діагнозами.

Тому, коли Андрій втік із дому зі вкраденими в бабусі грошима, Надя була настільки шокована, що забула, як… звати власного чоловіка!

– З переляку я забула ініціали свого чоловіка, тому що, поки я писала в міліції заяву про зникнення Андрія, міліціонер голосно вичитував мене за те, що я сама не знаю, кого прийняла в сім’ю. Мовляв, наш хлопчик – їхній «постійний клієнт»: його вже раз знаходили на кордоні з Росією, – згадує Надія. – Так сталося й того разу: знайшовся на кордоні. Це вже потім, коли ми познайомилися з рідним батьком Андрія, Марини й Колі, я дізналася, що хлопець втікав із дому ще в шестирічному віці.

Батько цих дітей, за словами співрозмовниці, виявився непоганою, але зломленою людиною. Коли дружина кинула всіх своїх дітей, він намагався їх підняти, але не зміг. Почав випивати. За дітьми нудьгував. Попросив дозволу спілкуватися з ними. Надія дозволила.

– Їхня мати теж прислала дітям лист із місць, де відбувала покарання, але діти не змогли її пробачити. А ось тата цих дітей згодом довелося ховати моїй сім’ї – більше було нікому, – ділиться Надія.

Андрій виріс, освоїв спеціальність будівельника й тепер на заробітках у Росії. Марина ще вчиться в технікумі. А ось Коля, на жаль, живе в спеціалізованому медичному інтернаті. Напади страшної хвороби, що спостерігалися в цієї дитини, стали настільки частими, що хлопчикові потрібен постійний догляд і спостереження фахівців.

– Це був вимушений крок. Я і далі називаю його синочком, а він мене мамою. Крім нас, Колю більше ніхто не відвідує, – Надія не приховує сліз. – Генетичне захворювання – це те, що ніяк не можна було виправити. Це не «інтернатні замашки», які спостерігалися у всіх наших вихованців, але ми з ними цілком успішно боролися. Наприклад, миття посуду діти, яких ми щойно забрали з інтернату, вважали покаранням. Якось після вечері вже я веліла дівчатам, Валерії й Марині, яка тоді в нас тільки освоювалася, помити посуд. «Мамо, за що ти мене караєш?», – несподівано видала мені Марина у відповідь. За словами дівчинки, їх в інтернаті так карали – миттям посуду і прибиранням! Довелося пояснювати їй, що вдома миття посуду – це не покарання, а природний процес самообслуговування.

… Прийомних дітей, братів Андрія й Діму, теж довелося до всього привчати. У будинок Карнаух їх привів Андрій – той самий біда, а не мандрівник. Він попросив прийомну маму взяти з дитбудинку його однокласника-тезку Андрія. А в Андрійка був молодший брат, Діма. Той самий Діма, з якого весь час штани спадали. Втім, насправді в їх родині було… вісім дітей!

– У цих дітей була жахлива життя: вдома вони зазнавали голоду, побоїв і приниження. – Діма був у матері восьмою дитиною. Йому був рік від народження, коли його мати померла, коли була вагітною дев’ятою дитиною. Старша дочка покійної забрала до себе п’ятьох старших дітлахів, зокрема дівчинку-інваліда, а на двох молодших братиків у неї просто забракло сил. Я її розумію, не засуджую аж ніяк. Ми познайомилися. І я, й Андрій із Дімою підтримують зі старшою сестрою добрі стосунки. У неї є своя сім’я.

– Мені ніколи не траплялися «легкі» діти. Всі мої діти з непростою долею, з важким тягарем таких переживань, з яким без допомоги досвідченого психолога не впоратися! – розмірковує  Надія. – Тому тренінг у психолога такого рівня, як Людмила Петрановська, який Фонд Ріната Ахметова організував для батьків-вихователів, став для мене дуже своєчасною підмогою, що стала в пригоді відразу! І в спілкуванні з дітьми, і з їхніми педагогами.

… У наступної трійки прийомних діток – 8-річної Юлі, 7-річного Сергія та 2-річної Вероніки, – мама, яка не займалася ними, раптом виправилася. Після того, як у жінки забрали цих трьох дітей, вона народила ще двох, з вихованням яких цілком справляється.

– Я вдячна цій жінці за те, що вона не поривається повернути своїх старших – розуміє, що тепер мама для них – я. Юля навіть хоче взяти моє прізвище, – не без гордості каже Надія Карнаух. – Так, ці малюки не народжені мною, але це діти, народжені в серці. Ті, яких любиш щиро.

А ті троє діток, яких родина Карнаухів узяла незадовго до війни, взагалі дивом… залишилися живі в мирний час. Їх забрали із сім’ї після того, як вони ледь не загинули. Сусіди, відчувши в під’їзді різкий запах газу, викликали газову службу, міліцію, медиків. Ті швидко вирахували, що запах іде із квартири, де були замкнені троє дітей. Найстаршому Саші тоді було сім років, його сестрі Каті – шість, Ані – чотири.

– Старший Сашко відчинив двері тільки своїй вчительці, яку впізнав з голосу. Мама пішла кудись на три дні (!), залишивши дітей у замкненій квартирі без їжі і, до всього іншого, забувши вимкнути газ. Не хочу думати, що вона його спеціально увімкнула, – з обуренням згадує Надія. – Взагалі дивно, що Саша впізнав свою вчительку з голосу – у першому класі він провчився щонайбільше місяць. Тому, коли цих дітей віддали мені, я заново відправила його в перший клас. Ці діти пізнали, що таке хвороби й навіть голод. Я дізналася, що, коли їх мати привела трирічну Аню в дитячий садок, нянечки мало не плакали – дитина важила трохи більше восьми кілограмів. Кинулися її підгодовувати, але мати обурилася: «Не потрібно, ви їй шлунок розтягнете!» Аню, яка весь час цікавилася «А завтра їжа буде?», довелося водити на екскурсію в наші погреби, щоб вона переконалася, що з їжею в нас проблем немає. До війни ми тримали величезне господарство: одних нутрій у нас було 300 штук!

«Мамо, я сам виріс без батька, тому не можу кинути свою дівчину з дитиною»

Війна не обійшла й Мимівку. У тих самих погребах сім’ї Карнаух довелося ховатися, а нутрій і курей – випустити з кліток, коли довелося евакуюватися. Роздати й забрати із собою все не вийшло…

– Обстріли були зовсім поруч, і ми не знали, коли вони припиняться, – Надії боляче згадувати пережите. – Ми відвезли молодших дітей у Святогір’я до моєї куми Ірині Сербіної, у якої теж дитячий будинок сімейного типу, а самі спочатку ховалися в сусідньому селищі Билбасівка, спостерігаючи звідти, як поруч із нашим будинком рвуться снаряди. А напередодні початку військових дій у Слов’янську майже закінчили робити в будинку прибудову, на яку брали кредит. Поставили всім діткам нові меблі, їх купили на кошти Фонду Ріната Ахметова: дитячим будинкам сімейного типу Фонд щорічно на свято Святого Миколая давав матеріальну допомогу і влаштовував дітям свято на «Донбас Арені», де вони отримували ще і свої дитячі подарунки.

До всього іншого, на територіях, де почалися бойові дії, були припинені всі виплати. Втратила виплати і сім’я Карнаухів, і сім’я їхньої куми Ірини Сербіної.

– Якби не Фонд Ріната Ахметова, який допомагав нам грошима і продуктовими наборами до відновлення виплат, то не знаю, як би ми вижили. На щастя, незабаром ми змогли повернутися додому, – розповідає співрозмовниця. – Господарство, щоправда, поки не відновили ще повною мірою. А ось покрити прибудову дахом допомогли журналіст Вікторія Івлєва – волонтер російського Фонду «Предание» привезла нам допомогу.

Життя потроху налагоджується, діти ростуть. Андрійко, якого Карнаухи брали разом із Дімою, уже зібрався одружитися, а його наречена чекає дитинку. Андрій незабаром стане дипломованим кухарем, а попутно захоплюється музикою – пише реп.

– Я цей музичний стиль не дуже люблю, але його пісню оцінила – у ній він розповів про те, який тяжкий шлях пройшов і що, навіть потрапивши в прийомну сім’ю, спочатку не дозволяв себе любити, але потім усе ж оцінив домашнє вогнище, – розповідає Надія Карнаух. – Ця пісня – посвята батькові. Чому не мамі? Тому що Андрій пережив особисту драму: він зі своєю нареченою на якийсь час розлучався. Але, коли вони знову зійшлися, він дізнався, що його кохана чекає дитину. Він зателефонував мені: «Мамо, я сам виріс без батька, тому не можу кинути свою дівчину з дитиною. Я правильно чиню?» Я відповіла йому: «Я тобою пишаюся!»

Надія з жалем констатує, що співвітчизники неохоче беруть на виховання у свої сім’ї підлітків, а їм так потрібні батьки, які б підготували їх до самостійного життя.

– Якщо підліток навіть усього рік-два проведе в сім’ї, то це однаково принесе свої позитивні результати, – вважає Надія. – Якщо йому не судилося потрапити в сім’ю, то йому потрібен хоча б старший товариш – потрібен наставник, до якого він завжди зможе звернутися по пораду. Сподіваюся, що проект «Наставництво», який реалізується в межах програми «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова якраз і буде такою допомогою для підлітків, віком понад 12 роки.