«Ми разом 61 рік. Але так і не навчилися сваритися», — подружня пара ветеранів із Донецька
Вірі Овсіївні — 96, а її чоловік Всеволод Григорович на 7 років молодший. Разом ця пара вже 61 рік. За цей час троє їхніх дітей роз’їхалися в різні міста і країни. І тепер, у відрізаній від соціального забезпечення та понівеченій війною донецькій квартирі, вони залишилися вдвох. Але настільки цінують і дякують за будь-яку крапельку уваги, а напередодні Дня Перемоги з радістю приймають привітання.
На їхній юності мітка війни. А тепер і на старості. Всеволод Григорович каже, що через роки нічого не змінюється. Руйнування і смерть — більше нічого війна не приносить. Його забрали на фронт у 17. У танковий полк. Він брав участь у визволенні Кривого Рогу, Харкова, Полтави, Сум, всього приблизно десятка міст обласного значення. У боях за визволення Львова був поранений.
Приблизно одночасно молода медсестра Віра з Харківської області рятувала життя мирних і солдатів у пісках Каракуми, у Туркменії. Там вона була завідувачкою медичної частини Туркменського військово-повітряного флоту, робила розподіл медсестер між частинами надання допомоги, а також приймала поранених. Там само її захопили в полон 1942 року басмачі. Полонених було троє, і всі — смертники. Їм не давали ні їжі, ні води. Їй пощастило. Коли російські та українські солдати звільняли територію, вони допомогли вибратися і Вірі Овсіївні.
«Те, що вона там бачила й пережила — не кожен чоловік витримає, — із захопленням говорить про дружину Всеволод Григорович. — Але доброти своєї й бажання допомагати людям кохана дружина не втратила».
Випадок поєднав пару вже у 50-ті. А швидше — доля. Вони обоє опинилися в Охтирці Сумської області, де працювали фельдшерами. Відтоді пішов відлік їхнього спільного шляху завдовжки в шість десятиліть.
Вже сімейною парою і з маленьким сином вони переїхали до Донецька. Віра Овсіївна ціле життя пропрацювала в медицині, а Всеволод Григорович встиг ще заробити і 32 роки шахтарського стажу.
7 травня 2015-го. Пізно ввечері ми розмовляємо з Всеволодом Григоровичем під звуки пострілів у Донецьку. Він ділиться, як минув його передсвятковий день. Школи, музеї, концерти від школярів кількох районів. А ще один із донецьких художників написав його портрет. Перші 10 днів травня у ветерана завжди розписані за годинами. Для нього це важлива традиція. Просто дивно, скільки сил і енергії в чоловіка в цей страшний час. «Загартований ще тією війною, — відповідає. — Сили додають спогади й увага людей навколо. Хоча, зараз, зізнаюся, втомився».
У Донецьку подружжя залишилося саме, двоє синів і дочка з онуками та правнуками роз’їхалися в інші міста. Останні місяці їхніми єдиними візитерами стали «мобільні» волонтери Гуманітарного штабу Ріната Ахметова, які привозять продукти й ліки. У ці дні від голоду стареньких рятують мізерні запаси консервації та благодійна допомога від Штабу.
«Буквально вчора в нас були гості — волонтери Гуманітарного Штабу. Привезли продукти та подарунки від Ріната Леонідовича до Дня Перемоги. Нам вони дуже сподобалися. Будемо пити чай вечорами тепер з особливою теплотою й відчуттям, що хтось про нас піклується. Нам цього дуже бракує. Самі ж бо ми звикли жити мирно. За 60 років так і не навчилися сваритися, — щиро ділиться Всеволод Григорович. — Допомога від Штабу дуже істотна для нас. Ми її отримуємо раз на місяць і не встигаємо все з’їсти. Настільки великі ці набори. А ще моя дружина — добра господиня, незважаючи на те, що здоров’я підводить. Все, що виросло на дачі, у нас перетворилося на консервацію. Залишилися запаси ще 2-річної давності. Ще рік тому й подумати не могли, що вони знадобляться».
Діамантове весілля, яка випало на 2014-й, подружжю довелося скасувати. Але Віра Євсіївна і Всеволод Григорович щиро вірять, що їм ще вдасться зібрати під своїм дахом дітей, онуків і правнуків, щоб усім разом відсвяткувати день закінчення війни.
