«Ми не припиняли процедуру всиновлення, але є безліч нюансів, про які треба знати». Інтерв’ю з начальницею служби у справах дітей Закарпатської ОДА
Фонд Ріната Ахметова з 2008 року займається популяризацією сімейних форм виховання та протидією сирітству. Але з 24 лютого 2022 року, з часу вторгнення РФ на територію нашої держави, з’явилися нові виклики, до яких треба пристосовуватися, аби навчитися жити в нових, досить складних реаліях.
Саме тому програма «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» запустила серію інформаційних інтерв’ю з ключовими фахівцями, на плечі яких під час війни покладено важкий тягар допомоги дітям – як біологічним, так і прийомним.
Напередодні ми спілкувалися з уповноваженою Президента України з прав дитини Дар’єю Герасимчук і психологинею Любов’ю Лоріашвілі.
Цього разу в нас новий гість – начальниця Закарпатської обласної служби у справах дітей Світлана Якімеліна.
Світлана Степанівна – фахівець соціального сектору з досвідом більше 30 років. Закарпаття – прикордонна область зі Словаччиною, Угорщиною, Румунією. Закарпатська обласна служба у справах дітей із самого початку війни і по сьогодні мужньо долає усі проблеми, пов’язані з неймовірною кількістю переселенців із місць активних бойових дій, вирішує питання евакуації за кордон та влаштування дітей без батьків до прийомних родин Закарпаття.
«Не встигали перезаряджати телефони»
– Cвітлано Степанівно, з якими новими викликами ви зіткнулися у своїй діяльності з початку війни?
– Звичайно, ніхто не очікував, що все станеться в таких масштабах. Хоча нібито тривожність була, підсвідомо розуміли, але не очікували такого нахабства, що це зачепить значну частину нашої території та населення.
Щодо викликів, то насамперед я б відзначила неможливість застосування діючих норм законодавства в повному обсязі у військовий час. Низка правових актів, що стосуються захисту прав дітей, потребували негайного коригування. Необхідно було працювати та орієнтуватися у законодавстві, яке постійно змінювалося.
– Наприклад?
– По-перше, протягом півтора місяця до законодавства, яке регулює порядок перетину кордону, зміни вносили 6 разів (!). Зміни були внесені також і щодо порядку реєстрації актів цивільного стану, надання статусу внутрішньо переміщеним особам, а також нарахування допомоги таким особам. Робота низки державних реєстрів взагалі була призупинена, що не дозволяло в повній мірі проводити процедури встановлення опіки/піклування, усиновлення тощо.
По-друге, дуже велика кількість консультацій та необхідність приймати важливі рішення дуже швидко. Люди телефонували і вдень, і вночі. Особливо в перший місяць війни, робота була в режимі 24/7, без перерв. Багато наших працівників елементарно не висипалися, так як більшість працівників служб у справах дітей є ще й членами гуманітарних штабів, вони беруть участь у розселенні людей, які прибувають до області, й займаються волонтерством і чергуванням.
«У кожного – своя доля і свої страждання!»
Також не можу не зазначити, що при зустрічі з людьми (переселенцями) розумієш, що в кожного своя доля, у кожного свої страждання. І, слухаючи їхні історії, це все пропускаєш через себе, а це дуже важко.
Ти приходиш додому настільки спустошений, настільки виснажений, але маєш тільки декілька годин на відновлення організму і знову повертаєшся до цього процесу.
Це було для нас, працівників служби, свого роду випробуванням. Ми не порівнюємо це з умовами, в яких опинилися люди на сході України, але це непростий шлях для нас усіх і це велике випробування для кожної людини.
На Закарпатті розміщено понад 50 000 дітей
– До вашої області були переміщені дитячі заклади, якщо так, то де вони зараз: у вас, чи за кордоном?
– З перших днів в область почали телефонувати щодо розміщення, евакуації дітей. Це різні категорії – сім’ї з дітьми; діти, які перебували на цілодобовому утриманні закладів (як сироти, так і діти, що мають батьків); прийомні сім’ї; ДБСТ тощо. Ще частина дітей, які транзитом пройшли через область і були евакуйовані за межі України. Зараз у Закарпатській області розміщено понад 50 000 дітей.
Але це – офіційні цифри. Насправді їх можна множити на 2 чи 3, щоб зрозуміти реальну картину. Офіційна цифра щодня коливається в межах 48-50 тисяч дітей, які переміщені та перебувають у Закарпатській області.
Наразі в області розміщено 379 евакуйованих дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування: з них 168 дітей знаходяться в ДБСТ, ПС та сім’ях опікунів/піклувальників; ще 211 – це діти, які перебувають у закладах. Загалом 13 закладів розташовані на території Закарпатської області.
Це різні заклади: дитячі будинки, будинок дитини, центри соціально-психологічної реабілітації дітей, центри підтримки сім’ї та дітей, санаторна школа, МДЦ «Артек» тощо. Частина закладів у перші дні переміщалися за кордон, частина – відразу залишалися в Закарпатській області. Так само ДБСТ і ПС.
Прийняли заклади та дітей із 7-ми областей України
– Звідки ви найбільше прийняли дітей?
– Діти були з багатьох областей: заклади з міста Києва та з 7-ми областей. Що ж до ПС, ДБСТ, сімей опікунів – майже з усієї країни, за винятком декількох областей. Особливо багато з Київської, Житомирської, Чернігівської, Сумської, Запорізької, Донецької, Луганської, Херсонської областей, міст Києва та Маріуполя. Нещодавно було дуже багато людей саме зі східних областей.
Ми ініціювали облік кожної дитини та родини, про яку нам стало відомо, – звідки дитина; де вона перебувала на обліку (якщо це статусна дитина); хто нею опікується, хто законний представник і де вони знаходяться. Тому що не завжди діти й батьки/опікуни були разом евакуйовані, особливо таке відбувалося у перші дні війни. Часом в Ужгороді вони знаходили один одного. Ми дуже раділи, дуже тішилися з того, що нам вдавалося з’єднати такі родини!
З початку війни було безліч дзвінків щодо бажання усиновити
– Зазвичай у службах у справах дітей небагато працівників, як ви справлялися?
– Так, наша обласна служба і до війни потребувала збільшення штатних одиниць. У перший місяць ми чергували і на робочому місці, й у телефонному режимі, й у вихідні. Не було можливості порахувати скільки людей приходило щодня, зареєструвати кожне звернення, на це просто не було часу.
Наші номери телефонів були роздані волонтерам, прикордонникам, ми були на постійному зв’язку, ледь встигали їх заряджати! Зараз менше, але все одно немає такого дня, щоб не було 4-5 звернень до кожного працівника.
– Багато було дзвінків від громадян, які хотіли всиновити дитину, взяти під опіку?
– Так, з 24 лютого ми приймали величезну кількість дзвінків від громадян, які бажали всиновити дитину чи взяти дитину під опіку. Хтось звертався, щоб влаштувати дитину в свою сім’ю, хтось хотів усиновити або взяти під опіку навіть власну дитину, аби перетнути кордон з родиною (!). Ситуації були складні та різні.
Ми не припиняли процедуру всиновлення
– Зараз існує така думка, що тим, хто хоче всиновити дитину, треба їхати на Закарпаття. Чи це так насправді?
– Це не зовсім так. Законодавство України однакове в усіх областях. На Закарпатті статусні діти, які знаходяться в закладах, всі залишилися на місці.
Ми не припиняли жодної процедури з усиновлення, опіки/піклування, якщо у громадян був зібраний повністю пакет документів. Не скажу, що все це відбувається в таких самих темпах, як було в мирний час, але все ж таки ці процеси відбуваються.
За 1-й квартал 2022 року в області 13 усиновлень, деякі судові засідання відбулися в грудні 2021 року. Однак у кого був готовий пакет документів, ми видавали направлення на встановлення контакту з дитиною.
Дошкульні місця з документами
– А що саме не так було з документами?
– Передбачено, що для влаштування дитини під опіку, усиновлення, влаштування дитини до ПС чи ДБСТ, крім заяви, потрібно подавати пакет документів. І серед таких документів є, наприклад, довідка про несудимість. У зв’язку з тим, що цей реєстр не працював, отримати довідку було неможливо.
Також заяву потрібно подавати за адресою місця проживання. Громадяни, які проживали або проживають на території активних бойових дій, цю процедуру здійснити не могли.
Ще й були випадки, коли неможливо було направляти громадян до закладу на встановлення контакту з дитиною, оскільки заклади з дітьми евакуйовані.
Дуже багато людей звертаються до нас із бажанням усиновити дитину, прихистити дитину, взяти під опіку, але коли запитуєш у них про наявність житла, чуєш у відповідь: «Так, нас тут прихистили тимчасово». Але це зовсім не той вид житла, який потрібен для усиновлення дитини.
Людина, яка сама знаходиться у складних життєвих обставинах, навіть якщо керується тільки добрими намірами, сама потребує допомоги. І це не найкращий час для влаштування до неї дитини. У громадян, які прибувають із інших областей, навіть з повним пакетом документів, ми маємо обстежити житлові умови і видати відповідний акт.
Тому ми вимушені багатьом людям розтлумачувати всі ці процеси та нюанси, пояснювати, чому цього не можна робити, керуючись перш за все інтересами дитини. Таких звернень було дуже багато, але люди здебільшого сприймали це з розумінням.
