Мріяла стати вчителем, а стала мамою-вихователем дитячого будинку сімейного типу

Вимушені переселенці з Луганська Анна і Володимир Горячкіних – батьки дванадцяти дітей. Четверо з них – кровні, інші – як каже подружжя, «народжені серцем». Троє старших дітей Горячкіних уже встали на ноги, досягли успіхів на професійній ниві: Діма – програміст, Максим – музикант, Наташа – перекладач і фотограф. Виросли і стали самостійними і двоє перших «народжених серцем» – Яна й Едик. Разом із батьками сьогодні залишаються тільки молодша зі «старших» – Євгенія, вона ще студентка, і шестеро тих, для яких вони стали мамою й татом: Діана, Єгор, Лера, Юля, Гена й Діма. Дитячий будинок сімейного типу Горячкіна був зареєстрований зовсім незадовго до війни 16 вересня 2013 року. Подружжя, яке зараз живе у Мукачевому, погодилося поділитися своєю історією життя й секретами виховання дітей із порталом «Сирітству – ні!».

Анна – сама з багатодітної сім’ї, проте так склалося, що її і її трьох братів виховала їхня бабуся. Бабуся Ганни померла п’ять років тому, виконавши свою місію, як вважає сама Анна, на всі 150%. Мама Анни зараз живе у великій через це в дитинстві Анна хотіла стати педагогом, а її улюбленим фільмом була картина «Господиня дитячого будинку» з актрисою Наталією Гундарєвою в головній ролі.

Напевно, цей фільм люблять усі, кому сьогодні «трохи за п’ятдесят» і кому в дитинстві бракувало материнського тепла. Серця глядачів зігрівала думка про те, що в залишеної в дитбудинку дитини зрештою з’являється жінка, яка замінила їй матір. А потім і її власна мама все ж згадує, що в неї є син. І настає той день, коли обидві мами – і біологічна, і справжня – вступають у битву за місце в серці цього вже дорослого чоловіка, який для них обох – єдиний син.

Але подорослішавши і ставши мамою-вихователем дитячого будинку сімейного типу, Анна переконалася, що такі історії в реальності поодинокі. Мами, які кинули своїх дітей, згадують про них дуже рідко.

«Потайні дверцята»

Перших двох дітей Горячкіни взяли у свою сім’ю 15 років тому. 13-річна Яна із семирічним братиком Едиком жебракували на вулиці з «класичними» сирітськими торбинки за плечима. Аня запросила їх у свій дім, нагодувала й обігріла. Одного побіжного погляду мами великої родини було досить, щоб зрозуміти, що діти фактично живуть на вулиці та приховують правду про своїх батьків. Зазвичай, жебраючи, діти кажуть, що мама лежить у лікарні, а вони збирають їй на операцію.

– Це такі «потайні дверцята», які неприкаяні діти тримають відчиненими, щоб можна було сховатися в рідному домі, де тебе не чекають, але й не виганяють, – міркує співрозмовниця. – Врешті-решт ми з’ясували, де живе мати дітей і що вона – багатодітна, але діти їй абсолютно не потрібні.

З’ясували Горячкіни й те, що на Яну документи були, але вони загублені – потрібно відновити, а ось у Едика їх не було зовсім – ніби й немає такого чоловічка в природі.

– Ми з чоловіком молилися про те, щоб Бог привів до нас у будинок сиріт, і Він привів. Тому ми знайшли вихід із цього замкнутого кола, коли під рукою немає жодного «папірця», з якого можна було б «почати», – каже Анна. – Сестра пам’ятала, де розташований пологовий будинок, у якому її братик з’явився на світ. З нього ми й почали. Там нам дали довідку про те, що цей хлопчик на світі є: він народився сім років тому. Перш ніж ми узаконили встановлення опіки над цими дітьми, почавши отримувати «аж» по 20 гривень на кожного, минуло півтора року…

Дітей, яких сам Господь привів у будинок Володі й Ані у 2002 році, офіційно взяти в сім’ю їм вдалося лише у 2004-му…

Рішення залишити Яну й Едика у своїй родині Горячкіни приймали на сімейній раді. Всі були «за». Варто зазначити, що кожен виконав взяті на себе зобов’язання. Сім’я стала командою. Старші діти – старшокласники Максим, Діма й Наташа – допомагали новоселам у навчанні хто чим міг: Макс – з історією, Діма – з точними науками, семикласниця Наташа – з мовами, молодша Женька пішла разом з Едиком у перший клас і стала другом, з яким завжди можна поговорити й пограти.

Тепер Яна вже сама мама двох дітей, старшій її дочці сім років, самостійним став і Едик.

А наступна дитина, Геночка, у родині з’явився лише через шість років – у 2008 році. У 2011-му в будинок Горячкіних прийшли дві сестрички і братик – Діана, Єгор і Юля, і вже у вересні 2013 року – Лера й Дімочка. Тоді Аня і Володя ще не знали, що буквально через півроку їм із сім’єю доведеться тікати в невідомість…

– Діти «народжені серцем» – велика радість. Але в кожного з них є ці «потайні дверцята», за якими живуть проблеми і страхи з їхнього минулого життя. Знаєте, це ж дуже боляче, коли дитина кричить тобі в очі: «Я тебе ненавиджу!». Але… якщо ця дитина жила у твоїй родині не із самого народження, то не варто поспішати з реакцією. Потрібно задуматися ось про що: «А тобі ця дитина адресує такі слова?». Коли наша Діана кричить таке, я питаю її: «Діаночко, ти ж зараз не мені це сказала, правда?», І дівчинка тихо відповідає: «Ні, мамо…». Потім ми разом обнімаємося і плачем…

Діані зараз 15, а коли дівчинка прийшла в сім’ю, їй було 9 років, її біологічна мама сприймала Діану тільки як няньку для своїх молодших дітей. Якщо з молодшими мама ще панькалася, то старшій діставалися лише закиди за те, що дівчинка, яка фактично заміняла своїм молодшим братові та сестричці маму, зробила щось не так. Але ж Діані, і правда, діставалася доросла робота: топити піч, для якої ще потрібно було знайти дрова, шукати їжу. На жаль, мама хоч і сюсюкалася з Єгорушкою і Юлею, гарненькою, як лялечка, але годувала їх старша сестра… вареним картопляним лушпинням – тим, що змогла здобути. Час і гроші в мами цих дітей ішли на спиртне. Бабуся теж не виявляла інтересу до онуків.

– Коли в Діани виривається така фраза, я розумію, що це – біль, не загоєні рани… І ці слова звернені не до мене, – резюмує співрозмовниця.

«Потайні дверцята» відчинилися і в Гени, притому відразу ж після його появи в житті Володимира й Анни Горячкіних. І що там за ними таїлося, не знає навіть він сам, тому що він потрапив у будинок до нових мами й татові ще дуже маленьким. Причини якихось поведінкових реакцій малюка були невідомі, але наслідки були перед очима. Наприклад, Генчик дуже боявся чоловіків, тому Володі доводилося у разі наближення до нього здалеку привітно махати рукою, посміхатися й довгий час терпляче очікувати, поки в дитини цей страх мине й малюк дозволить йому наблизитися.

– Генчик боявся машин, всю поїздку з обласного тубдиспансеру, звідки ми його забирали (він перебував там, тому що контактував зі своєю мамою, яка померла від туберкульозу), хлопчик ревів, як парова сирена. А ще дитина панічно боялася води, – згадує Анна.

Для того, щоб привчити його до купання, Ані довелося придумати гру. Наливши у таз води, вона опускала туди іграшки, і вони разом із Геною купали їх. Потім мама сама опускала ноги в тазик, а Генчика запрошувала сісти їй на ноги, прямо в одязі. Поступово хлопчик почав купатися із задоволенням. Боявся тільки, коли вода лилася йому на голову. Але й тут гра допомагала. Страх більш-менш пройшов тільки після поїздки на море, де тато навчив синочка пірнати. Після цього, коли потрібно було купатися, Аня зазивала його у ванну, як на морі: «Ну що, пірнемо?!».

«Мамо, це казка про мене?»

Генчика Горячкіни усиновили. І попри те, що йому тоді не було ще і двох років і він міг би про це й не знати, хлопчик про це знає.

Батьки вирішили, що дитина має знати про себе правду. Правду про те, що його ніхто не кинув. Його молода мама, як ми вже згадували, померла від туберкульозу. А прадід і прабабуся дитини, розуміючи, що можуть не встигнути підняти правнука, звернулися до Володі й Ані з проханням взяти осиротілого Гену у свою сім’ю. Цю сім’ю в окрузі всі знали як людей, що люблять дітей і вміють про них піклуватися. Одночасно старі звернулися і в службу в справах дітей із проханням передати на виховання Геночку саме Горячкіним. Не описуючи суєту з оформлення документів, скажемо, що все врешті-решт вдалося: Гена залишився в сім’ї, і за рік його всиновили.

– Гена – наша дитина, у повному розумінні цього слова, проте він знає, що народжений іншою мамою, – каже Анна. – Розповісти йому про це ми хотіли самі, щоб він не отримав цю інформацію в перекрученому вигляді від «доброзичливців», і й його прабабуся з прадідом просили нас про це: «Поки ми ще живі, давайте всі разом поїдемо на могилку до нашої внучки. Нехай малюк знає, що в нього була мама. Нехай побачить її фотографію, яка вона була».

Горячкіни з таким кроком були цілком згодні, але Анна все ніяк не могла зважитися. Хлопчику на той момент не було ще і п’яти років. Що йому сказати? Час минав, а слова так і не знаходилися. У домовлений день мама, тато й Генчик вже сіли в машину, відступати було нікуди, і часу було мало. І… потрібні слова прийшли самі собою.

Анна почала розповідати синочкові казку про те, як жив-був на світі маленький хлопчик, і була в нього прекрасна мама, яка його дуже любила. Часто брала його на ручки, обіймала, цілувала… Але одного разу Бог вирішив, що мама хлопчика потрібна Йому й забрав її до себе на небеса. А щоб маленький хлопчик не залишався в цьому світі один, він послав йому нових маму й тата, які теж дуже полюбили Геночку.

– Розповідаючи малюкові цю казку, я, звичайно, не могла стримати сліз. Я дала героям казки наші імена, і Генчик усе зрозумів, – згадує Анна. – Він, заглядаючи мені в очі і витираючи мої (!) сльози, запитав: «Мамо, це казка про мене і про тебе?». Я зізналася, що це так, і сказала, що сьогодні він вперше побачить, якою гарною була його мама. На могилі була її фотографія, тобто перший крок до розуміння того, хто він у цьому світі і звідки він, Генчик у той день зробив. Хоча буквально вже через день він питав у мене, як він поводився, коли… був у мене в животику! Так уже влаштована психіка дитини. Їй необхідно відчувати себе захищеною вже зараз.

«Чоловіки будують будинки, а ми, жінки, виємо у них гнізда»

Потім був переїзд. Звичайно, вимушений. Рідний дім, площею у 260 квадратів, збудований своїми руками, просто так не кидають…

– Покидавши в наш маленький бусик деякі речі, посадивши в нього ж нашу головну цінність – дітей, ми поїхали в ніч на 25 березня 2014 року… Було страшно, але ми вірили, що Бог не залишить нас, – згадує Анна. – Активна участь у пошуках житла для нас прийняла благодійна організація «Україна без сиріт». Саме вона знайшла нам перше притулок. Нас поселили в Черкаській області в благодійному центрі. Було складно.

Родині бракувало буквально всього: посуду, взуття, речей, продуктів, пральної машини… Сім’я перестала отримувати виплати на дітей, тому що перестало працювати казначейство в Луганську… Але головне – на Анну навалився суму за домом…

– Прокидаючись ночами, я подумки ходила за рідним домом, – розповідає Анна. – Здавалося, що в мене не було сил не просто щось робити, не було сил жити… Слава Богу, поруч був чоловік. Він узяв на себе турботу про дітей, готування, прання… Поступово до мене повернулися сили – і я змогла повноцінно зайняти своє місце в сім’ї. Наші чоловіки будують будинки, а ми, жінки, виємо у них гнізда.

У серпні Горячкіни вивезли з-під обстрілу Аніну 78-річну маму, а також прадіда і прабабу усиновленого Геночки. 13 осіб на новому місці! Цьогоріч родина перебралася в Мукачеве, де в Горячкіних з’явилася надія на постійне житло.

– Діти складно звикають у новому суспільстві. Нові шкільні колективи, нове оточення, нові мовні труднощі, – розповідає Анна. Всі свої страхи й надії мої діти малюють. Найчастіше малюють свою мрію – будинок. А потім докладно пояснюють, де буде чия кімната, де ігрова, їдальня… Навіть зараз, коли, начебто, і дім є… Найімовірніше, це вже підсвідомі страхи, але ми це вже знаємо, ми це вже проходили. Любов допоможе нам перенести всі негаразди.

ДЖЕРЕЛО