Мрії збуваються: Історія щасливого усиновлення
Із Вікторією Чебан ми познайомилися завдяки соціальній мережі. Вона поділилася фото своїх синочків та подякувала порталу «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова за те, що познайомив їх із майбутніми дітками. Ми попросили Вікторію розповісти свою історію усиновлення. Жінка погодилася написати про це самостійно.
Я готую смачний обід на кухні, посміхаючись від того, що вся наша маленька квартира наповнюється дитячим сміхом, неначе сонячним світлом. Мої двоє маленьких «козеняток» бігають, ховаючись від татка-«злого вовка»… Я заплющую очі, дякуючи Богові за це щастя, яке він подарував нашій родині. Усе ніби в казці, про яку я вирішила розповісти всьому світові. Про те, що щастя є! Про те, що ми самі змінюємо наше життя! Отже…
Весілля. Красиве, гучне, незабутнє. Батьки, друзі, родичі… Ми чекаємо на весілля роками, плануємо, розмірковуємо, збираємо гроші. Ейфорія минає – і настає день, коли починають чекати від нас. Онуків… Минає місяць, півроку, рік… Роки летять, а найголовніший день нашого життя – «день лелеки» – не настає… І ти починаєш думати про закляття, гріхи, невдачу та будь-що… Життя розподіляється між лікарнями та церквами. Кожного ранку безкінечні аналізи, консультації, ліки… Яку гидоту ти тільки не п’єш… Церкви, свічки, ікони… Молитви «Боже, чому я?» Уночі сльози… Вони ллються з очей уже самі по собі. Не пересихаючи. Роками. Уже перестаєш радіти за вагітних подружок, ненавидиш мелодрами про сімейні Різдвяні канікули, узагалі перестаєш святкувати будь-які сімейні свята або не приходиш на них, уникаючи запитань про дітей. Оминаєш магазини з дитячими іграшками та книжками… Занурюєшся в роботу з головою… Купуєш кошеня й називаєш його своїм дитям… З’їхала з глузду? Ні… Так принаймні тобі здається… Тільки тобі… З красивої співучої пташки перетворюєшся в чорну ворону. Сварки починають засмічувати твоє життя. Думки про розірвання шлюбу… Життя перетворюється на пекло… Вирок лікарів про безпліддя – останній цвях у труні твого життя…
Але стається диво… Чомусь, коли сил зовсім не вистачає, Бог на небі починає дарувати тобі друге життя… Шанс, квиток на останній потяг. Ти починаєш думати про усиновлення. Довга та тяжка розмова за вечерею з чоловіком, а вже вранці ти біжиш у службу у справах дітей. Починається довгий процес оформлення документів для отримання статусу кандидатів в усиновлювачі. Пам’ятаю як сьогодні: у пошуковій системі написала словосполучення «сироти України» й побачила назву порталу «Сирітству – ні!». Я перейшла на сайт і ніби потрапила в маленьку країну янголяток. Протягом п’яти місяців цей портал із його малятками став моєю країною мрій. Я моніторила сайт доти, доки не побачила оченята моїх синочків. Відчула всім серцем, що це мої діти. Мені хотілося якнайшвидше обійняти малюків, сказати їм: «Їдьмо додому!» Я не знала, як пройде сам процес усиновлення, але чомусь заздалегідь купила зручні ліжечка для малюків, одяг, іграшки. Комусь я здавалася дивакуватою, а чомусь уже відчувала себе мамою.
Спекотним червневим днем я вже їхала за тисячу кілометрів від рідного міста, через усю Україну по своїх маляток. Нас тепло зустріли всі без винятку співробітники служб у справах дітей обласної та районної адмністрацій, будинку дитини. І ось я, щаслива мама (так себе вже називала), тримала на руках мій маленький даруночок, моє коханнячко, кошенятко, яке так пахло молочком. Другий синочок тихесенько посміхався на таткових руках, чіпляюсь за комірець сорочки. Одразу ж ми з чоловіком написали згоду на усиновлення діточок та підготували пакет документів до суду. Протягом тижня відвідували малят, звикали одне до одного, гралися, бігали, купались у чудовому басейні на території будинку дитини. З нетерпінням чекали рішення суду.
Судове засідання відбулося через місяць – ми нарешті стали законними батьками! Я пам’ятаю, як нервувала, мені здавалося, що втрачаю свідомість. Усе пройшло відмінно, спокійно. Нарешті, згідно з рішенням суду, ми забрали діточок додому, дякуючи працівникам інтернатного закладу й прощаючись назавжди.
Перші дні вдома, усі труднощі (а їх було дуже й дуже багато) ми долали удвох, тому що вихованням займалися теж тільки удвох. Ми не знали, як купати, годувати, заспокоїти малятко, знизити температуру після щеплення. Поруч не було бабусь і дідусів. Перші зубки, перші кроки, перше слово «мама» – це все моє! Я була найбагатшою на світі! Я – мама! Минуло чотири роки, ми з чоловіком можемо сказати, що вирішили всі питання! Ми навчилися всього разом, таким чином пройшовши шлях молодих батьків. З того часу жодного разу ми з чоловіком не сварилися, наша сім’я стала найщасливішою на світі! Ми навчилися грати в схованки, у футбол, ганяти цілими днями на велосипеді й знаємо всі мультики напам’ять! Дітки навчили нас наряджати новорічну ялиночку, святкувати дні народження, а найголовніше – навчили нас бути терплячими.
Щодня я займаюся тим, аби хоч ще одна дитинка знайшла своїх маму й тата, домашній затишок та тепло. Кожен день мені іноді треба доводити іншим на прикладі своєї родини, долаючи стереотипи та міфи про усиновлення, що дітки-сироти – це чудо в нашому житті.
І кожного дня я насолоджуюся материнством, кожного дня ніяк не націлуюся, не наобіймаюся зі своїми рідненькими синочками, щиро дякуючи Богові, усім вам, добрі люди-чарівники, які зустрілися на моєму шляху! Низький уклін усім вам! Нехай у ваших родинах панує щастя й злагода!
