Мілана вважає протез своєю ніжкою й часто запитує: «Де ж мої пальчики?»
Історія трирічної Мілани Абдурашитової з Маріуполя стала одним із символів війни на Донбасі. У січні 2015 року було обстріляно житловий район прифронтового міста. Сто вісім людей, включно з дітьми, дістали поранення різної тяжкості. Потужний артобстріл забрав життя 31 мирного жителя.
27-річна Ольга Абдурашитова загинула, закривши своїм тілом маленьку доньку. Дівчинка вижила, але втратила ніжки. Трагедія дівчинки, яка після смерті мами залишилася круглою сиротою, потрясла українців. Саме завдяки тому, що в долі Мілани взяли участь чимало милосердних людей, дівчинка отримала шанс на щасливе (якщо можна так сказати) дитинство.
– Дочка передчувала, що трапиться біда, – каже бабуся Мілани Ольга Іванівна. – Перший раз Маріуполь бомбили у вересні 2014 року. Тоді Оля з Міланою навіть переїхали в село. Але потім знову повернулися в місто. «Мамо, я боюся «Градів», – зізнавалася дочка. – І дуже боюся за Мілану». За чотири дні до трагедії Оля сказала: «Станеться щось страшне. У мене душа болить». «Давай усе кинемо і знову поїдемо в село, – запропонувала я. – Там спокійніше». Але Оля не хотіла втратити роботу. Незадовго до трагедії дочку скоротили, і знайома запропонувала їй місце продавця в магазині. У ньому Оля пропрацювала всього кілька тижнів. І там же загинула…
Мілана ходила в садок, а у вихідні із нею сиділа я. Але в суботу, коли стався артобстріл, мені довелося поїхати в село до мами. Вона перенесла інсульт і вимагала постійної турботи. У ніч перед бомбардуванням мені приснився страшний сон. Ніби в небі летить літак і горить, а до нашого дому йдуть шеренги солдат і топчуть чобітьми зелену траву. Якби я знала, що таке трапиться, якщо б могла повернути час назад…
Того дня Оля взяла Мілану із собою на роботу. Потім внучка мені розповіла, що, коли почали стріляти, вона сиділа в мами на руках. Від вибуху «Граду» будівля магазину розсипалася, як картковий будиночок: цегла, вікна та двері обрушилися прямо на Олю й Мілану… Моя дочка загинула миттєво. Але за секунду до вибуху вона встигла закрити собою дитину. Тому Мілана вижила. Крики внучки почув чоловік, який випадково опинився поруч. Він виніс Мілану зі зруйнованого будинку магазину і відвіз до лікарні. Як пояснили мені хірурги, осколки розбили внучці стопу й половину гомілки. Тому врятувати ніжку лікарі не змогли.
Перша операція в Маріуполі була невдалою, і мене з онукою направили до столичного «Охматдиту». Дорогою Мілані стало погано, і лікарі, побоюючись за її життя, розвернули «швидку» й доставили нас у Дніпро. Там Мілану прооперували повторно. І керівництво, і персонал дитячої обласної лікарні так опікали мене і внучку – не передати словами. У лікарню постійно приходили прості люди (дорослі, діти, пенсіонери), приносили домашню їжу, одяг, іграшки… Адже ми виїхали з Маріуполя практично без речей. Низький уклін від мене лікарям і всім жителям Дніпра, хто розділив наше горе.
Одна жінка з Дніпра за своєю ініціативою розшукала батька Мілани (Ольга Абдурашитова виховувала дитину одна. – Авт.). Просила його приїхати до доньки в лікарню. Він відмовився… Оля оберігала мене від хвилювань, мало що розповідала про своє особисте життя. Хоча проблем у неї було чимало. У Донецьку дочка зустріла хлопця, вони рік жили разом. Коли він дізнався, що Оля вагітна, зажадав зробити аборт. Дочка відповіла, що хоче зберегти дитя. Тоді він порвав із нею стосунки і відмовився від дитини. Уже після Олиної загибелі моя старша дочка показала вірші, які Оля писала батькові Мілани. Вона кохала його шалено…
У той час як рідний батько не захотів навіть відвідати скалічену дочку в лікарні, зовсім чужі люди з різних регіонів України збирали гроші на лікування дівчинки. Волонтери шукали закордонну клініку, де могли б виготовити протез для маленької Мілани.
– Свої послуги нам пропонували відразу кілька протезних підприємств України, Ізраїлю та Німеччини, – каже Ольга Іванівна. – Але я вибрала серцем. Воно підказало, що довірити протезування внучки потрібно столичному фахівця Олександру Стеценку. І не помилилася – це золота людина!
– Це волонтери подбали про те, щоб Мілана потрапила саме до нас, – пояснює директор столичної протезно-ортопедичної майстерні «Ортотех-сервіс» Олександр Стеценко. – Мені зателефонувала жінка й розповіла трагічну історію Мілани. Запитала, чи зможемо ми виготовити для дівчинки хороший протез. Я поцікавився, ким вона доводиться Мілані. «По суті, стороння людина, – відповіла жінка. – Але дуже хочу допомогти дитині. У Міністерстві соціальної політики України, куди я телефонувала, направили сюди. Сказали, що ви робите прекрасні протези».
«ФАКТИ» докладно розповідали , як Олександр Стеценко і фахівці його майстерні в рекордні терміни поставили Мілану на протез. Згідно із законом дитині належить безплатне протезування, але, якщо немає батьків, замовити його може опікун. Проблема була в тому, що після загибелі мами Мілана залишилася круглою сиротою, а бабуся на той момент ще не оформила опікунство. Тим часом затягувати з протезуванням було не можна. Щоб розв’язати цю проблему, Олександр Стеценко звернувся до німецького фонду Фріца Кройцера (фонд забезпечує постраждалих від війни дітей протезами, оплачує їх заміну та ремонт, видає спеціальні косметичні засоби й багато іншого). Також Олександр Стеценко залагодив питання оренди житла в Києві для Мілани та її бабусі. Адже, щоб фахівці могли ідеально підігнати протез під дитячу ніжку, потрібно було часто приходити в майстерню.
– Мілана – особлива дитина! – захоплювався після перших зустрічей із дівчинкою Олександр Стеценко. – У середу ми зробили зліпок, а вже в п’ятницю поставили її на протез. І вона відразу ж пішла – без підтримки родичів і без опори на паличку. Зазвичай дорослі бояться робити перші кроки на протезі, а в трирічної дівчинки такого страху не було. Тоді я пережив цілий шквал емоцій. Поставити дитину на ноги за такий короткий термін! Заради цього варто жити.
– Завдяки Олександру Стеценку ми з онучкою зараз живемо в Києві, – каже Ольга Іванівна. – Оренду житла нам оплачує фонд Фріца Кройцера. Олександр Павлович ставиться до Мілани, як до рідної дитини. Коли внучка, стрибаючи, пошкодила ніжку, він у лічені години роздобув спеціальні силіконові підкладки, щоб Мілана могла ходити на протезі. Олександр Стеценко познайомив нас із воїнами-афганцями, для яких робив протези, і хлопці взяли Мілану під свою опіку. Одного разу вони подарували їй повітряні кульки. Внучка відпустила один у небо зі словами: «Мамочко, це тобі!» І тоді дорослі чоловіки, які втратили на війні ноги, заплакали…
З першого вересня Мілана почала ходити в дитячий міні-садок, їй там дуже подобається. Зовні внучка нічим не відрізняється від інших діток: бігає, стрибає, катається на велосипеді… Мілана настільки звикла до протезу, що вважає його своєю рідною ніжкою. Щоправда, ніяк не може зрозуміти, чому в «ніжки» немає пальчиків. «Що ж мої пальчики не народжуються? – питає. – Я ж чекаю-чекаю, а вони сховалися й не виходять».
Я щодня дякую Господу за диво, яке він зробив, пославши нам стільки милосердних людей! Вони все подарували моїй онучці частку свого серця. Завдяки цьому Мілана проживає нормальне дитинство, ходить у цирк, у театр, у неї є все, що потрібно. Особливу подяку хочу висловити Гуманітарному штабу Ріната Ахметова. Він взяв на себе витрати з лікування Мілани (ми перебували в лікарні три місяці). Нещодавно внучка пройшла курс лікування в спеціалізованому санаторії за програмою Штабу «Реабілітація поранених дітей». Лікарі поставилися до нас дуже душевно, ми чудово відпочили, оздоровилися.
З перших днів після трагедії з нами стали працювати кризові психологи Штабу. Вони допомогли мені вийти із шокового стану й порадили сказати внучці правду: її мама загинула. Інакше душевна травма дитини тільки посилиться. Але я не знала, як зробити це правильно. Психологи пояснили мені особливо дитячої психіки, навчили, як поводитися з онукою, що говорити…
Одного разу я зібралася із силами і сказала Мілані: «Я теж дуже люблю твою маму, вона ж моя донечка. Але її більше немає». «А де моя мама?» – запитала онука. Я взяла її на руки і винесла на вулицю: «Бачиш, на небі горить найбільша і найяскравіша зірка? Тепер мама живе там. Вона дивиться на тебе зверху й радіє кожній твоїй усмішці». Психологи Штабу працювали з онукою окремо і зробили, здавалося б, неможливе. Я не можу вам передати, що творилося з Міланою, коли вона опинилася в лікарні! Внучка нестямно кричала, кликала маму, боялася спалахів світла й навіть стуку двері. Від будь-якого звуку ховалася під ковдру…
Щоб Мілана скоріше оговталася від пережитого потрясіння, її просили зобразити все побачене в картинках. Внучка намалювала кілька сотень страшних малюнків.
Поки ми з Ольгою Іванівною розмовляли, Мілана сиділа поруч і щось малювала фломастерами. Коли бабусю відволік телефонний дзвінок, дівчинка несподівано припала до мене: «Дивись, я написала мамі листа», – і простягнула аркуш паперу. На ньому був намальований синьо-зелений будинок і два чоловічки – маленький і великий. «Це я, – пояснила Мілана, вказавши на маленького чоловічка. – Поруч – мама. А це будинок, де ми раніше жили». Фігурки були пофарбовані в темні кольори, а всередині маленької (в районі серця) дівчинка навела жирну чорну крапку. Щоб зрозуміти сенс малюнка, не потрібно звертатися до дитячого психолога: дитину мучить душевний біль.
Оскільки писати Мілана ще не вміє, вона спробувала зобразити літери за допомогою хвилеподібних ліній. »Що тут написано? – Питаю в дівчинки. – Мені важко прочитати». «Я написала мамі, що дуже люблю її, – пояснила Мілана. – І шкодую, що часто не слухалася, мама мене лаяла… Знаєш, я сумую за мамою. Дуже-дуже!» Після такого зізнання в мене стислося серце: «Мені здається, у твоєму малюнку чогось бракує». Мілана задумалася: «Чого?» – «Сонечка». – «Намалюй!» – скомандувала дівчинка, вручивши мені жовтий фломастер. «Ну ось, сонечко посміхається і гріє тебе своїми промінчиками. І маму теж».
– Я ніколи не думала, що за допомогою малювання можна вилікувати дитину від такої страшної травми, – говорить Ольга Іванівна. – Але це допомогло. Психолог Штабу донині працює з Міланою, і я бачу, як внучка з кожним днем стає спокійнішою, звикаючи до мирного життя. До речі, саме психолог наполягла, щоб ми з малятком, поборовши страх, з’їздили в Маріуполь, і я показала Мілані місце, де похована її мама. Коли проїжджали повз магазин, у якому загинула Оля, внучка вся стиснулася й заплющила очі. Вона пам’ятає, все пам’ятає… На кладовищі Мілана присіла біля Олиної могили і сказала: «Здрастуй, мамо! Я знаю, ти тепер живеш на небі. Але коли хмари, я тебе не бачу».
У Маріуполі я розшукала чоловіка, який врятував життя моєї внучки. Виявилося, він працює недалеко від того місця, де стався вибух. Тоді Юрій (так звуть нашого рятівника) якраз проходив повз і, почувши звуки обстрілу, впав на землю. «Коли затихло, я розрізнив дитячий плач, – розповідав мені Юрій. – І зрозумів, що всередині розбомбленого магазину є дитина. Я кинувся туди, дивлюся – під купою цегли й дощок повзе дівчинка, вся в крові. Вона кричала: «Допоможіть мамі! Врятуйте її!» Я розкидав цеглу та дошки, дістав дитину. Поруч лежала жінка, але допомогти їй було вже не можна… Тримаючи поранену дівчинку на руках, кинувся до дороги, зупинив машину, що їхала повз. Так Мілана опинилася в лікарні».
Я дякувала Юрію за його вчинок, заливаючись сльозами: «Лікарі говорили, що, якби Мілану так швидко не доставили в лікарню, вона померла б від крововтрати. А я весь цей час не знала, хто врятував мою крихту. Добре, що я вас знайшла! Тепер буду молитися за ваше здоров’я».
