«Мені довелося стати дітям не тільки татом, але й мамою», – сталевар із Донбасу Павло Сидоров

Будь-яка жінка, зважившись народити і виховати дитину сама, напевно, зізнається, що їй як саме рішення далося нелегко, так і випробування після цього. Якщо, звичайно, під рукою в неї не було групи підтримки у вигляді бабусь, дідусів або найманої няні. А якщо малюк у пелюшках залишився на руках у… чоловіка? А якщо немовля в пелюшках – не єдина дитина, а є ще двоє дітей-школярів? Як не здатися і стати дітям і татом, і мамою? Сталевар із Донбасу Павло Сидоров поділився своїм особистим досвідом із порталом «Сирітству – ні!».

Коли він овдовів, його молодшому синові було 2,5 місяці, старші дочки вчилися в школі. Він не здав дітей в інтернат і не передав на виховання родичам. Минув час, перш ніж у його сина з’явився… братик, майже ровесник його рідного Колі. Павло знайшов свою долю – нещодавно він одружився із жінкою, яка виховує дитину з особливими потребами.

«Найважчою була перша ніч»

Коли в Павла Сидорова померла дружина, йому був 31 рік. Все сталося дуже несподівано. Навіть лікарі тільки руками розвели, лише припустивши, що це могли бути ускладнення після пологів. Із самого висновку про смерть не зрозуміло, від чого померла Олеся: нібито від якоїсь невідомої інфекції. Десять років, проведені з коханою дружиною, пролетіли, як один день…

– Здавалося б, тільки вчора ми познайомилися, – згадує Павло Сидоров. – Коли я підробляв у Москві, мимохідь вловив, що в дівчини, яка торгує у квітковому кіоску, повз який пробігав, поспішаючи на роботу, такий рідний український говір. Ми познайомилися. Це було кохання з першого погляду. Пам’ятаю, дізнавшись про те, що в Олесі вже є трирічна дочка від першого шлюбу, я хвилювався перед нашою першою зустріччю з дитиною. Але все склалося якнайкраще: я малятку відрекомендувався: «Паша». А Ірочка перепитала: «Папа?», Посміхнулася і втекла. Я зітхнув із полегшенням: якщо дитина назвала мене татом, значить, залишається лише виправдати її довіру, ставши їй батьком. Ірочка і сьогодні зі мною. Вона вже вчиться, освоює професію медсестри. І я пишаюся тим, що таку спеціальність вона обрала, рівняючись на мене. Це був той час, коли мені довелося стати дітям не тільки татом, але й мамою.

Найважчим для Павла було сказати старшим дітям про смерть їхньої мами. Коли медики повідомили, що дружина померла, Павло, залишивши дівчаток із крихітним сином, дорогою до лікарні зателефонував своїй мамі, попросив терміново приїхати. Повернувшись додому, спочатку розповів про те, що трапилося, їй. Жінка розридалася. І Павло зрозумів, що повідомити дітям сумну звістку доведеться йому самому. Посадив старших до себе на коліна, стримуючи сльози, розповів їм правду.

– Я дивився на дітей, а вони – на мене, вони стежили за моєю реакцією. Я стримувався, і вони кріпилися, – згадує Павло. – Очі моїх дітей уважно й зараз стежать за тим, як я вчиню, – точно так само вчинять і вони.

Павло став своїм дітям «пап-мамом», так говорить він сам. І маленький Миколка, коли заговорив, то вдень називав його «татом», а вночі – «мамою».

– Легше варити сталь, ніж 24 години на добу бути нянькою малюка, який ще в пелюшках! – зізнався Павло Сидоров. – Коли моя дружина була жива, я іноді залишався і з нашою донькою, коли вона була ще маленькою, а потім – з молодшим сином, якщо дружина кудись відлучалася. І мені не здавалося це такою тяжкою працею: заколисав малюка й сам задрімав. А там не помітив, як і дружина вже повернулася. Інша річ, коли ти залишаєшся сам на сам із цим малюком.

Після смерті дружини Павло тиждень не спав, щоб встигати годувати Колю.

– Найважчою була перша ніч, – розповідав Павло Сидоров. – Я дивився на сина й боявся задрімати, думаючи: «А раптом він заплаче або, перевернувшись, вткнеться в ліжечко й буде задихатися?»

Після похорону Павло пішов на роботу і взяв у себе на заводі відпустку для догляду за дитиною, у якій пробув три роки.

У службі в справах дітей та в центрі соціальних служб у справах сім’ї, дітей і молоді, куди Сидорову потім довелося звертатися досить часто, не вірили, що тато потягне трьох дітей. Цікавилися телефонами бабусі-дідусі, пропонували інтернат. Потім щиро зізналися: «Знаємо ми цих татів. Тиждень тримається, а потім тато зникає, й опіку над дітьми беруть бабусі, дідусі, тітки». Але Сидоров потягнув. Хоча зізнається, що це було нелегко.

«Я шукав відповіді в книгах із педагогіки і психології, у Біблії і в очах своїх дітей»

– Я ще до народження довгоочікуваного сина засів за книжки, адже ми вже знали, як виховувати дівчаток, а хлопчика – ще ні. Першою в нас народилася дівчинка, – розповідає Павло. – А коли залишився сам, то просив своїх дівчаток пошукати мені щось в інтернеті. Корисні статті психологів вони знаходили для мене й на порталі «Сирітству – ні!». Я просто інтернет пізніше освоїв: читав з екрана й не замислювався, звідки це джерело посилань. Я шукав відповіді в книгах, у Біблії і в очах своїх дітей. З усіх цих книг я засвоїв одне головне правило: з дітьми потрібно бути на рівних, як із дорослими. Хочеш, щоб вони були добрішими, – будь і сам із ними добрішими.

До кожної дитини Сидорову довелося знаходити свій підхід.

– Старша, Ірина, спритна, як вітер, говорить скоромовкою. Хочеш зрозуміти, як у неї справи, детально її розпитуй, перепитуй, якщо потрібно, – ділитися своїм педагогічним досвідом Павло. – А Софія така повільна, її потрібно терпляче дослухати, щоб зрозуміти, що вона хоче. Буває, вивчить предмет, вдома вільно мені відповідає, а на уроці не може. Виявилося, вчительки побоюється. Довелося допомагати їй налагоджувати стосунки в школі з вчителями.

Тато разом із дівчатками робив і домашні завдання, і прибирання, і борщ варив, і навіть… у дочки-матері грав!

– Я вже за рік після смерті матері змогла татові допомагати на кухні, а за два – сама борщ готувала, – не без гордості розповідає Іра. – Коли мені було п’ять років, він довіряв морквину терти, вчив, як картоплю чистити. Мама спочатку заперечувала: «Рано, вона ще маленька!» А виявилося, якраз. Решти тато навчив.

– Звичайно, коли на руках у мене залишилися дівчатка 14 і 9 років і крихітний синочок віком 2,5 місяця, я не знав, до кого бігти по пораду, щодо виплати допомоги, путівок на оздоровлення, наприклад. Мені багато в чому допоміг центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді – і доброю порадою, і справою, – згадує чоловік. – Пояснили, де і як усе отримати, як оформити. Наприклад, підказали, що потрібно б зв’язатися з біологічним батьком Ірини.

У перший же рік після смерті дружини Павло вирішив поставити крапку в стосунках Іри з її біологічним батьком, який долею дитини зовсім не цікавився й аліментів не платив.

– Мені юрист згаданого центру пояснив, що, якщо не позбавити такого батька прав на дочку, він, коли Ірочка виросте, може зажадати від неї аліменти на своє утримання, – розповідає співрозмовник. – Я подумав, що це несправедливо: я виростив Іринку, нічого вона своїм біологічним татові не винна. Розшукавши його на батьківщині дружини, у Черкаській області, я тільки переконався у своєчасності початого мною кроку. Я знайшов його телефон, зателефонував, повідомивши про те, що мама Іри померла й непогано б було, щоб він згадав про те, що Іра і його дочка теж, і хоч чимось допоміг. А якщо він допомагати не хоче, то нехай відмовиться від дочки офіційно – запропонував я. Він відреагував миттєво. «Хоч зараз відмовлюся, ти тільки дай мені 300 «баксів»!» Я кинув слухавку й подав до суду. Ірочка тепер під моєю опікою як кругла сирота.

«Коли моя Аллочка надіслала перший лист і подарунки, я ще не знав, як сильно нам усім пощастило!»

Паша ростив дітей самостійно, його близькі живуть на іншому кінці міста. Батько хворіє, мама донедавна працювала, а потім і зайнялася онуками – у сестри Павла діти з’явилися трохи пізніше, ніж у нього. Але він впорався, через три роки повернувся у свій гарячий цех на заводі, а Колю віддав у дитячий садок. Цього року Миколка вже став першокласником.

– Ми цього тата ставимо іншим за приклад! – розповіли в місцевій службі в справах дітей. – Не кожен готовий до таких труднощів. Наприклад, один чоловік серйозно цікавився в нас, які документи їм із дружиною потрібно оформити, щоб… залишити третю дитину в пологовому будинку. Він наполягав, щоб його дружина так і вчинила: мовляв, двоє в нас вже є, третій – «зайвий». Буває й таке…

Дівчата, бажаючи татові щастя, невпинно шукали для нього в інтернеті дружину. Діти й самі хотіли маму, таку ж добру, як була їхня мама.

Коли старша дочка з дозволу тата давала оголошення на сайті знайомств в інтернеті, то за наполяганням батька відразу ж вказала в ньому, що в нього троє дітей.

– За півроку зателефонували всього дві жінки, – розповідає Павло. – Одна відразу запитала: «Ви з Києва? Ні? Нам підходить тільки Київ!» А інша, самотня мама з Закарпаття, поцікавилася: «Що, на Донбасi нема такої жiнки, яка б вас узяла?» Я відповів: «Мабуть, нема». Потім була ще одна жінка, яка приїхала й підозріло активно агітувала мене стати їй чоловіком: «Я вам вишлю фото, і ви від мене вже не відмовитеся», – наполегливо вимагала наречена. А потім звернулася до Павла вже навпростець із діловою пропозицією: «Ви мені підходите: ваша сім’я мені дуже потрібна, щоб отримати спадок за кордоном. Чим більша в мене буде сім’я, тим краще для мене. Ну і для вас! Ви такого щастя й достатку в житті ніколи не бачили!» По-хазяйськи все мені розписала: кому скільки грошей з отриманої спадщини віддасть і насамкінець «потішила»: «Жити будете в мене на дачі – мені там потрібен чоловік».

– Було й таке, що одна дама прийшла до нас із валізами на ПМЖ, ледве випровадили, і я вже було втомився від «женихівської» кампанії, як раптом до Дня Святого Миколая нам прийшла посилка, – згадує співрозмовник. – Я побачив, як у дівчат очі забігали, і зрозумів, що вони цю посилку чекали. Там були подарунки для всіх. Ірі – мобільний телефон, Соні – лялька, Колі – машинка, а мені – православний молитвослов. Я був вражений. Зрозумів, що відправник знає, що кожен вечір я молюся про здоров’я своїх дітей і за упокій душі коханої дружини. Ми з нею люди, які вірять у Бога, і напередодні своєї смерті вона, ніби передчуваючи біду, сказала мені: «Якщо доведеться мене коли-небудь відспівувати, то знай, що я по святцях – Олександра, імені Олеся у святцях немає».

До кожного подарунка додавався лист особисто кожному члену сім’ї. У листах відправниця бажала всім миру і здоров’я, а в листі, зверненому до глави сімейства, відправник повідомляла, що звуть її Аллою, що вона вчителька, але зараз вимушено не працює – доглядає за сином, який хворий на дитячий церебральний параліч. Написала, що сина, який на рік старший за Колю, ростить одна – чоловік пішов, не витримавши цього випробування. У листі був номер телефону Алли. «Якщо раптом захочете зателефонувати», – ненав’язливо повідомила 29-річна жителька Донецької області, додавши, що тепер вона буде молитися не тільки про добробут своєї родини, а і про сім’ю Сидорових. Павло зателефонував.

– Ми говорили й не могли наговоритися – ніби були сто років знайомі, – згадує чоловік. – Я запропонував Аллі спробувати підлікувати сина в Макіївському реабілітаційному центрі для дітей із ДЦП та зупинитися в нас. Тісно, та затишно.

За кілька тижнів Алла вперше приїхала. Зустрічати її Павло відправив дочок, сам залишився вдома з Колею, який мав нежить. Алла руками, які тремтіли від хвилювання, обняла дівчаток і поцілувала. Діти не відштовхнули її.

– Коли моя Аллочка надіслала перший лист і подарунки, я ще не знав, як сильно нам усім пощастило! – розповідає співрозмовник, і аж світиться від щастя. – Алла виявилася вчителькою з англійської мови, і дівчатка відразу підтяглися з англійської. Колю Алла до школи підготувала. Ну, а Толик, на жаль, до школи ходити не буде – хлопчика визнали не здібним до навчання. Від батька Толика – жодної допомоги, ми хочемо, щоб його в суді теж позбавили батьківських прав. Адже якщо потрібно везти Толика в який-небудь дитячий санаторій, нам від нього довіреність потрібна, а він не дає її. Навіщо такий тато? Нам Фонд Ріната Ахметова всю війну допомагає! Я в сім’ї працюю один, тому продуктові набори, які ми від Гуманітарного штабу отримували, нам були не зайві!

Довелося «пап-мамі» Сидорову нещодавно звертатися до Штабу Ріната Ахметова і з іншою проблемою. На початку 2015 року, ймовірно, на тлі переживань, пов’язаних із війною, середня дочка Павла, Софійка, раптово почала задихатися. Лікарі констатували астму. Ліки, які тепер завжди мають бути в дитини під рукою, коштують недешево. Попросили допомоги – у Штабі відразу відгукнулися.

– Я такий вдячний! Ми з Аллочкою будемо молитися за здоров’я тих людей, що працюють у Фонді, – каже багатодітний тато. – А чоловікам, яким випали на долю випробування, хочу побажати не розкисати й ніколи не кидати своїх дітей. Адже це не тільки діти вашої дружини, а й ваші теж. Якщо вони зрозуміють, що ви не здасте їх в інтернат, то теж будуть старатися. Не тільки ви їм, але і вони вам будуть і кам’яною стіною, за яку можна сховатися, і жилеткою, у яку можна поплакатися. На те Господь і дає нам сім’ю й дітей.

ДЖЕРЕЛО