«Маленька! Ми чекаємо тебе всією сім’єю!» Блог мами-опікунки Галини Калиниченко до Міжнародного дня сім’ї
Для порталу «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» Міжнародний день сім’ї – свято особливе. Це свято наших читачів, наших користувачів, наших дорогих мам і татів опікунів, усиновителів, прийомних батьків. І нам дуже приємно, що кількість передплатників і читачів зростає, а читачі самі пишуть нам свої історії та блоги. Тому не дивно, що саме в День сім’ї ми вирішили опублікувати блог однієї з наших постійних читачок Галини Калиниченко. До того ж і сам блог присвячений саме цьому святу.
ЩО ТАКЕ СІМ’Я?
«Якщо запитати в людини: що таке сім’я? У кожного виникає свій образ, наприклад, мама, тато і я, або елемент суспільства, або мої діти. А хтось чує колискову з дитинства й запах недільних оладок, згадує гучні вилазки на природу або подорожі на море… Цю статтю я хочу приурочити до Міжнародного дня сім’ї ще й тому, що саме цього дня, 15 травня, вісім років тому я прокинулася зі своєю сім’єю… «Я хочу собі сестричку!» – почула я десь рік тому від своєї майже восьмирічної дочки. І якщо деякі її ідеї відповідно до віку стрімко виникали й так само швидко забувалися, то цей стан очікування не покидає її досі. І це бажання, ще по-дитячому наївне й одночасно по-дорослому глибинне, сколихнуло в моєму серці спогад. Саме в серці, тому що мої діти родом звідти…
МАМА-ОПІКУН
Пропоную познайомитися! Мене звати Галина Калиниченко, мені 41 рік і вже вісім років я мама-опікунка двох прекрасних дітей: сина Євгена 10 років і дочки Таїсії 8 років. Живемо в затишному будинку, у невеликому місті Марганець Дніпропетровської області. Постійний гість порталу «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» Стежу за новими статтями й анкетами дітей, сильно переживаю та вдячна всім батькам за їхні життєві долі, відкриті для всіх. Тепер гостро відчуваю, що настав і мій час, коли багатоликі страхи відступили, поділитися своєю історією. Моя життєва ситуація до появи дітей була цілком буденною. Навчання в медучилищі, потім навчання в університеті, щасливий шлюб, кілька переїздів у пошуках роботи, а трохи пізніше усвідомлення, щосили та бажання віддавати свої нерозтрачені почуття дітям. Але, на жаль, жіноче здоров’я, яке похитнулося після важкої операції в дитинстві, позбавило мене можливості мати біологічних дітей.
«Я ГОТОВА І МОЖУ ПРИЙНЯТИ НЕРІДНУ ДИТИНУ»
Поступово з’явилися думки про прийомних дітей. Цьому також сприяла моя допомога близькій подрузі в розв’язанні частини питань про її племінницю, покинуту без батьківського піклування на стареньку прабабусю. Було судове засідання щодо позбавлення прав недбайливої матері, яке було програно. Але відтоді я впевнено можу сказати, що немає нічого абсолютно поганого, у всьому поганому є половина доброго. У той момент я абсолютно чітко зрозуміла, що я можу приймати й любити нерідну дитину. Так відбулося моє знайомство зі службою в справах дітей в особі начальника Вікторії Валеріївни Долгорук, дуже відкритої, чесної, доброзичливої та чуйної жінки. Саме вона пояснила, які необхідно збирати документи, зміцнила мої переконання та впевненість, що я на правильному шляху. А далі все сталося, здається, як у казці, дуже стрімко, за що я щиро вдячна всім учасникам процесу. Адже мої майбутні зірочки й зайвого дня не провели у відповідному закладі. Хоча в цьому питанні чітких рамок немає. Кожен випадок унікальний. Мій такий – я стала мамою двох діток 6,5 місяців і 2,7 років, пішла в декрет, зробила ремонт у будинку за три тижні і стала щасливою… Але це щастя не з розряду «усі-пусі», це усвідомлене почуття «восьмирічної витримки». І це найголовніше, що є в моєму житті й буде зі мною до останнього мого подиху. А за ці роки було багато подій: і радісних, і не дуже, я радію, що не було катастроф, але навіть простий повсякденний побут після всіх веселощів і радості теж стомлює й виснажує.
У СКРУТНІ МОМЕНТИ ДІТИ – НАЙКРАЩІ ПОМІЧНИКИ
Мій шлюб із 13-річним стажем розпався, я пережила самостійний переїзд із двома дітьми. Мої дітлахи пішли до школи одне за одним. Мене зрозуміють батьки, що таке два роки поспіль перший клас! Нас завжди підтримували друзі та родичі, у моїх діток є бабуся, тітка, дядько та їхні сім’ї, які прийняли їх беззастережно з першої секунди приїзду додому. Працювати виходить тільки в інтернеті, і вдома займаюся рукоділлям. Але я дорожу кожною хвилиною, проведеною з дітьми, тому вони із задоволенням погоджуються бути учасниками більшості моїх проєктів. Жека – це усміхнений, веселий, симпатичний хлопець, який готовий допомогти всім. Усі труднощі в навчанні з лишком перекриваються його працьовитістю, хлоп’ячою заповзятістю та силою, а особливо – зворушливою турботою про сестру. Малюком він не вимовляв половини букв, довго освоював нові навички, перший клас став просто шоком після садка, де все було добре. Рахіт, сколіоз, віраж туберкулінової проби, я вважаю, що все це наслідок поганого харчування в дитинстві. Усе дитинство масажі, відмови від тубдиспансеру та лікування хіміопрепаратами, суперечки із сімейним лікарем. Були в нас труднощі в розумінні одне одного, знадобилася допомога не одного психолога і йому, і мені, щоб прийняти все як є.
СПРАВЖНЯ МАМА
Але тепер я можу сказати одне: СПРАВЖНЯ мама завжди краще відчуває і знає, що треба її дітям. На цей момент це мій найвірніший помічник і обіймайко. Женя дуже рухлива дитина, обожнює бігати наввипередки, де йому немає рівних, мріє про велосипед і поїздку на море, нових друзів. У свої неповні 11 років прагне приймати самостійні рішення, але поки ще потрібен «нагляд коригувальника» – мами. Тася – це тонка та прозора струна моєї душі, завжди знайде, чим себе зайняти, любить повалятися й помріяти в розкиданих іграшках. Любить вбиратися, і щоб плаття крутилося. Справжня маленька модниця, її наївність тішить мене. Перше, що я побачила й запам’ятала на все життя – це її величезні сірі очі, і як я боялася спати першу ніч і ходила до неї кожні п’ять хвилин – слухала, як вона дихає. Її багряно-червоні долоньки та ступні, які свербіли від страшенної алергії на суміш, вимоги лікаря-дерматолога негайно лягати в стаціонар, але ми все подолали, і через 1,5 місяця після радикальної зміни харчування, обробки ран і лікарської терапії дитину було просто не впізнати. І якщо в 6,5 місяців вона насилу тримала голівку і важила 6,3 кг, то вже в 8 місяців впевнено сиділа, почала повзати й набрала майже 1,5 кг, а напади сверблячки зникли назавжди.
«Я ХОЧУ СОБІ СЕСТРИЧКУ!»
Тасі подобається змагатися з братом за мою увагу із самого раннього дитинства, Жека рідко ображається, ми вчимо бути його джентльменом. Тася ніжна та чутлива дівчинка, яка обожнює всіх тварин, у нас живуть два коти та три щури, мріє про таксу… Вона завжди бере мене за руку – варто нам тільки вийти за ворота на вулицю, а я хочу продовжити цей момент у своєму житті якомога довше. «Я хочу собі сестричку!» – знову почула я сьогодні ввечері від своєї восьмирічної доньки. І зрозуміла, що готова пройти це все ще раз. Це і є щастя, коли твої діти хочуть любити когось ще. І найголовніше, що я сподіваюся і вірю, що чуємо це не тільки я і Всесвіт! Маленька, ми чекаємо тебе всією сім’єю!
https://youtu.be/eUQbXxWwP3E
Вісім років разом – це мій подарунок-подяка вам, мої зірки! Я була дуже рада, коли майже з кожною фотографією ви згадували події нашого життя!
