Людмила Панчоха і Віра Росоха: «Навіть тут, на місці вимушеного переселення, Фонд Ріната Ахметова нас підтримує»
Вони були першими
Десять років тому про цих жінок дізналася вся країна. А Президент України нагородив їх на першому Всеукраїнському форумі усиновлювачів, який відбувся в Києві 27 листопада 2008 року, орденами княгині Ольги. Ордени отримали мешканки Донецької області, двоє колишніх вихователів Донецького обласного спеціалізованого будинку дитини в місті Макіївці Людмила Панчоха і Віра Росоха, які 2006 року створили прийомні сім’ї, взявши в них по чотири своїх колишніх вихованців – дітей із ВІЛ-позитивним статусом від шести до десяти років, яких власні батьки кинули. Рішення взяти під опіку своїх вихованців до Людмили Панчохи та Вірі Росохи прийшло одночасно: коли підійшов час переводити дітей в інтернати, які тоді не були готові приймати ВІЛ-інфікованих дітей.
– Хотілося забрати із собою всіх дітлахів, але з багатьох причин ми не мали можливості цього зробити, – згадує Людмила Панчоха. – Так душа боліла, коли діти, які залишаються в групі, зрозумівши, що не потрапили до щасливчиків, просили: «Візьміть і мене».
– Ми не могли вчинити інакше, тому що в той час від дітлахів із ВІЛ-статусом усі шарахалися, – згадує Віра Росоха. – Мої Саша й Данило, якого потім взяла у свою сім’ю Людмила, фактично одночасно втратили батьків і потрапили в один притулок. Там усі няньчилися з ласкавими хлопцями, поки не дізналися про їхній статус. Щойно з’ясувався діагноз, вихователі… оголосили його всім співробітникам та вихованцям, обізвавши Даню й Сашу «спідозними». І всі почали обходити цих хлопців стороною.
– А мого Толіка, у якого мати померла, сусідка хотіла взяти під опіку, але не взяла, бо, дізнавшись про її діагноз, діти сусідки заборонили їй навіть думати про це! – дивується дрімучості людей Людмила Панчоха.
Довгий час Людмила Сильвестрівна працювала координатором регіонального проекту «Покращення життя ВІЛ-позитивних дітей та їх оточення», однією з цілей якого була боротьба зі стигмою, яка оточує людей, що живуть із ВІЛ, шляхом просвіти населення – зокрема, розвінчання міфів про те, що ВІЛ, як грип, передається «з кашлем».
Незабаром у колишніх виховательок Макіївського дитбудинку з’явилися послідовники, які почали всиновлювати дітей із ВІЛ-статусом, брати їх у прийомні сім’ї, створювати дитячі будинки сімейного типу. Зараз вже дедалі більше дітей із підтвердженим ВІЛ-статусом виховуються разом зі здоровими дітьми в інтернатах, у прийомних сім’ях, у сім’ях усиновителів і під опікою родичів, які нарешті зрозуміли, що ВІЛ «з кашлем» не передається. Але тоді Людмила Панчоха і Віра Росоха були першими. За що й були нагороджені.
За три роки, обидві героїні створили дитячі будинки сімейного типу, взявши на виховання ще дітлахів зі статусом ВІЛ. Зараз у Людмили Панчохи виховуються семеро прийомних дітей, а у Віри Росохи – п’ятеро (старша її дівчинка вже заміжня). Видала заміж одну зі своїх вихованок і Людмила Панчоха.
Відремонтовані будинки довелося залишити…
На жаль, обидві жінки стали вимушеними переселенцями. Обидві проживають у Київській області разом із дітьми. Обидві зустрілися в Києві в місті професій KidsWill, де з ініціативи Гуманітарного штабу Ріната Ахметова для їхніх дітей було влаштовано веселу, цікаву, а головне, корисну екскурсію. У місті професій підлітки можуть визначитися з вибором, зробивши під керівництвом досвідчених майстрів ту ж піцу або цукерку вже своїми руками – щоб зрозуміти, це те, що їм дійсно хочеться робити, або ж варто подумати про іншу професію.
Акцію було влаштовано у процесі реалізації проекту «Наставництво», який працює в межах програми «Сирітству – ні!». Метою проекту є підготовка дітей-сиріт до виходу в самостійне життя, зокрема, до вибору професії.
– Ми вдячні за цю екскурсію, – кажуть мами-виховательки Людмила Панчоха і Віра Росоха. – До сліз приємно, що навіть тут, на місці нашого вимушеного переселення, Фонд Ріната Ахметова нас підтримує. Ми завжди планували майбутнє наших дітей: як виростуть, як підуть працювати, як створять свої сім’ї. Звичайно, війна внесла свої корективи…
Співбесідницям довелося покинути свої будинки в Макіївці
– Відремонтовані будинки, зокрема за кошти Фонду Ріната Ахметова, які він виділяв для дитячих будинків сімейного типу на кожне свято Святого Миколая, довелося покинути, – підкреслює Віра Росоха. – Я відремонтувала всі дитячі кімнатки й купила дітям придане: дівчаткам – золоті кільця й сережки, хлопчикам – годинники.
– Я теж відремонтувала свій будинок і купила побутову техніку, завдяки коштам Фонду Ріната Ахметова, виділеним за проектом «Збережемо дитині родину» в межах програми «Сирітству – ні!», – розповідає Людмила Панчоха. – Коли ми з Вірою Василівною брали у свої сім’ї наших колишніх вихованців, то Віра проживала в будинку, а я зі своїми рідними дочками – у квартирі, тому мені довелося подбати про розширення своєї житлоплощі. Я продала квартиру й купила будинок. Відремонтувала його, але влітку 2014 року довелося покинути цей будинок…
На новому місці, у Київській області, обидва дитячі будинки сімейного типу Панчохи й Розсохи лише з початку 2015 року. А перед цим їм довелося поневірятися. У червні 2014 року волонтери Фонду Ріната Ахметова вивезли обидві родини. Людмила з дітьми відразу опинилася в таборі в Запорізькій області, а Віра – спочатку в таборі в Херсонській області, потім – у Запорізькій.
– У таборах ми жили й харчувалися безплатно, а то б не вижили: адже останні виплати на дітей у Донецькій області ми отримали в липні, а відновили нам їх тільки в листопаді 2014-го, після того, як мами-переселенки вже зважилися на бунт! – зі сльозами на очах згадує Віра Росоха. – До того, як нас запросив до Київської області глава служби в справах дітей Сергій Петрович Андріяш, де нам за проектом Євросоюзу «Соціальна інтеграція» дали будинки, нам загалом довелося поневірятися півроку. Будинки добрі, є меблі й побутова техніка. Але, на жаль, не вирішене питання з пропискою. Коли двом моїм дітям прийшла пора отримувати паспорт, ми з цим зіткнулися – паспорти вони отримали, але в обох немає прописки! А коли одна моя вихованка вийшла заміж, то питання з пропискою теж так і не розв’язали. Її прописують у цьому будинку, міграційна служба киває на її чоловіка – нехай, мовляв, у нього пропишеться. Але чоловік у моїй сироти – теж сирота, ніде йому дружину прописати. Так і живе дочка без прописки…
Нікого не кинули й навіть взяли нових діток…
Бути вимушеним переселенцем важко. І чим більше в тебе «валіз» (у прямому й переносному сенсі слова), тим складніше. Часом господарі не хочуть здавати житло навіть сім’ї з кішкою, а тим більше з дітьми. А якщо дітей п’ять-шість? Яке шукати житло з такою кількістю дітей, які ще й не зовсім здорові?
І справа навіть не в тому, що протягом усього життя дітям із ВІЛ-статусом потрібно приймати антиретровірусну терапію. Справа в тому, що покинуті діти, навіть ті, що без статусу ВІЛ, часто мають інші захворювання. Часом дається взнаки спадковість – адже батьки, які їх кинули, найчастіше вели асоціальний спосіб життя: пили, вживали наркотики та і просто не стежили за здоров’ям своїх дітей, у яких деякі відхилення у фізичному і психічному розвитку можна було б виправити на їх початковій стадії. Але ні. З усім цим довелося боротися вже прийомним мамам, які взяли їх у свої сім’ї, у віці шести – десяти років. Але наші героїні нікого з прийомних дітей не кинули, а навіть взяли собі на новому місці нових вихованців. Зараз у Віри Росохи виховуються п’ятеро дітей від 13 до 17 років, у Людмили Панчохи – семеро – від 12 до 17 років.
– Я не чекала, що хтось із моїх прийомних діток, яких я взяла зі своєї групи в Макіївському будинку дитини, отримає в школі золоту медаль, – ділиться Віра Росоха. – У всіх чотирьох різною мірою спостерігалася затримка в розвитку, а також були загальні захворювання. Одному моєму синочкові довелося більш ніж рік боротися з туберкульозом! Інший синок у десять років усе ще читав за складами, але, коли він навчився їздити на велосипеді, радості моїй не було меж. Дівчинка моя закохалася й заміж вийшла – знову радість. А коли в когось із них щось болить, болить і в мене. Хочу взяти собі зараз дівчинку-підлітка. Знаю наперед, що дитина складна, життя змусило її хитрувати і вивертатися. І це перше, з чим мені доведеться боротися. Але, сподіваюся, я впораюся.
– А я вже взяла, – ділитися Людмила Панчоха. – Взяла собі 15-річну дівчинку-підлітка, евакуйовану до Святогір’я зі Сніжнянського інтернату, яка чомусь опинилися окремо від своїх братів, перевезених до Маріуполя, звідки їх усиновила одна американська сім’я. А в лютому вже цього року взяла собі ще й 14-річного хлопчика, до речі, без статусу ВІЛ, підлітка, якого вже кілька разів кидали. Його кинули власні батьки. Потім батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу, у якому він жив у Луганській області. Вони нібито поїхали за кордон, так вони заявили службі в справах дітей, кинувши всіх своїх приймаків.
Потім мого «новенького» взяла до себе в сім’ю жінка, у якої загинув син. Прийомна дитина була схожа на її покійного сина. Цей факт і був прологом до катастрофи.
Прошу всіх майбутніх прийомних батьків: не беріть у свої сім’ї дітлахів, які нагадують вам ваших власних загиблих дітей. З першого ж дня ви будете страждати, думаючи: «Ну як же він схожий на мою дитину, але чому він… не такий?! Не спортсмен, не відмінник, не любить музику, яку любила моя дитина…» А уявіть, як буде страждати прийомний син, дитина, яка хоче, щоб її любили такою, якою вона є?!
Ось такого підлітка я і взяла собі. Скривдженого, зневіреного, наїжаченого. Він уже три черги пробув у таборі «Лісова застава» під Києвом, де з ним старанно працювали психологи, але ніхто не наважувався взяти його в сім’ю. Перед хлопчиком вже реально маячила перспектива повернутися в інтернат. І я зважилася.
Зважилася, можливо, тому, що я вже багато пройшла. Мені довелося ховати своїх дітей. Я якраз поховала свого власного сина, який ніколи не хворів, але раптом впав і помер у віці 21 рік. І тільки після його смерті з’ясувалося, що в нього був важко діагностований порок серця, якого просто ніхто не помітив. І, на жаль, один із моїх перших прийомних синочків, Даня, прожив у мене всього два роки…
Людмила згадує, як швидко Даня перетворився в її родині. У перші дні хлопчик цікавився в нової мами: «Коли ж ми підемо збирати металобрухт? Треба ж щось їсти». А вже буквально за місяць: «Коли буде свято?», на якому він обов’язково був зіркою – душею дитячої компанії. Хлопчик залишив цей світ, коли йому було всього вісім років. Захворів несподівано. Раптом у нього почало тягнути ручки-ніжки, почав падати зір.
– Добувати ліки нам допомагали друзі і з України, і з Росії, знову ж допомагав Фонд Ріната Ахметова, – згадує Людмила Панчоха. – Вісім місяців ми всі за нього боролися. Бог дав мені повною мірою відчути, що таке догляд за важко хворою дитиною, коли тобі боляче від того, що боляче їй. Так, мені не вдалося врятувати Даню від смертельної хвороби, але мені вдалося врятувати його від самотності. Мені пощастило побачити, як він із Мауглі перетворився на маминого синочка – на мого синочка. Пощастило подарувати йому два роки домашнього затишку тепла. Це святий обов’язок дорослої людини, жінки – не відвертатися від покинутої дитини, а подарувати їй тепло, навіть якщо вона приречена. І, напевно, це пережите випробування й додало мені сили для тих випробувань, що чекали нас із дітьми попереду…
ДЖЕРЕЛО
