“Коли син дізнався, що усиновлений, то образився… Може, я і неправа, але я його люблю!” Блог Анастасії Білоусової, спеціаліста програми “Рінат Ахметов ‒ Дітям. Сирітству – ні!”

Щодня програма “Рінат Ахметов ‒ Дітям. Сирітству ‒ ні!” відповідає на запитання користувачів порталу Sirotstvy.net. Іноді читачі пишуть листи, телефонують на гарячу лінію Фонду Ріната Ахметова і розповідають історію свого життя. Нам дуже приємна ця довіра. Адже зараз, у скрутний та мінливий час єдине, що допомагає, ‒ це віра та підтримка інших людей.

Більшість із наших користувачів у кінці розмови кажуть: “Ви знаєте, мені стало трішки легше! Дякую, що вислухали і почули! Саме цього мені не вистачало...”

Так, нещодавно нам зателефонувала усиновителька Анна з Дніпропетровщини. Молода жінка та її чоловік усиновили дитину ще немовлям. Але через два роки розлучилися. Дитина залишилася з мамою. Орендувати житло не було можливості, тому Анна з сином повернулася до стареньких батьків у село.

Поки дитина була маленькою, проблем із вихованням не було. Але зараз почався підлітковий період, і мамі стало зовсім скрутно. “Коли я розлучилася, психологи соцслужб дуже мені допомогли, ‒ розповіла нам мама-усиновителька. ‒ І справа не в тому, що мені треба було виділити багато часу, ні. Вкрай важливо, коли у скрутний момент можна зателефонувати до когось, щоб отримати підтримку або щоб просто вислухали, і все. Мені більше нічого не потрібно! У той важкий період мого життя психологи соцслужб, дійсно, дуже допомогли, просто надихнули на нове життя. Але то було місто.

Коли я приїхала в село, все змінилося. Виявилося, що тут таких фахівців немає, на жаль. Нам із сином стало зовсім складно. Деякий час нас підтримував шкільний психолог, але невдовзі вона звільнилася та переїхала в місто. А тут ще додався цей перехідний вік… Дитину наче хтось підмінив. Не хотів вчитися, почав лаятися на мене і бабусю. До речі, в школі все добре, поведінка там нормальна. Але вдома ‒ наче монстр. Не розумію, що роблю не так? Стала читати літературу, дивилася психологічні програми, але нічого не діяло.

Мої батьки кажуть, це тому, що тата немає. Але де ж мені його взяти, коли він навіть не виявляв бажання спілкуватися? Взагалі, мої батьки стали боятися онука. Надивляться по телевізору страшних реаліті-шоу, а потім розповідають мені “про гени мого сина”, “що він нас вб’є”. До того ж син нещодавно дізнався, що він ‒ усиновлений, і образився на мене. “Добрі люди” допомогли. Хоча я це зробила, бо його люблю…

10 років тому так робили більшість усиновителів ‒ зберігали таємницю, хоча, скоріше за все, це було неправильно. З того часу стало геть важко, сваримося з сином майже щодня. Якось “в серцях” зателефонувала до служби і сказала, що більше не можу, попросила психологічної допомоги, бо не знаю, що робити, хоч повертай його в заклад! Служба відреагувала швидко. Мене визвали в кабінет, але, замість психологічної допомоги, я отримала інше. Мене почали запитувати, чи я дійсно хочу повернути дитину до закладу і почати процедуру розусиновлення, розповіли, як я можу це зробити… Спочатку я взагалі нічого не розуміла. Ну так, я дійсно сказала, що не можу. На емоціях і не таке кажуть! Але розусиновлення??! Ні! Мені просто потрібно було з кимось поговорити…”.

Програма “Рінат Ахметов ‒ Дітям. Сирітству ‒ ні!” надала контакти соціальних психологів, які порадила обласна служба у справах дітей. А також надала контакти мам-усиновительок, у яких діти-підлітки… Наприкінці розмови Анна розчулилася: “Дуже вам дякую!!! Знаєте, мені навіть після розмови стало легше. Що нам, жінкам, потрібно? Просто щоб хоча б хтось нас вислухав та підтримав…”.

Програма “Рінат Ахметов ‒ Дітям. Сирітству ‒ ні” існує з 2008 року й досі щомісяця надає близько 200 консультацій прийомним батькам, усиновителям і кандидатам в усиновителі. Ви не повірите, але половина з них ‒ це просто щирий відгук на бажання поговорити, почути добре слово, відчути підтримку.

Тому напередодні травневих свят хочеться ще раз усім сказати: «Бережіть один одного! Дослухайтеся один до одного... Навіть прості, але щирі слова підтримки можуть врятувати чиєсь життя».