“Коли побачила, який же Славко худесенький, і як він ледь не падає у цих величезних черевики “радянських часів”, то заплакала”. Історія прийомної мами Олени Мехедько
Історія прийомної мами Олени Мехедько дивовижна тим, що наміру брати дітей із закладів вона ніколи не мала. Навіть не замислювалася над темою сирітства. Створила власну родину з коханим чоловіком, народила дитину. До 2009 року і уявити не могла, що буде мамою для вісьмох діток, з яких 7 - прийомних, та очолить єдине ДБСТ у їхньому селищі Велика Новосілка на Донеччині та стане вірнім, добрим другом Фонду Ріната Ахметова.
Хотіла почати нове життя
«Мабуть, мій шлях до прийомного батьківства почався тоді, коли я повернулася з Дніпропетровська в рідні Великі Новосілки у 2007 році, – згадує Олена Олександрівна. – Перше моє заміжжя закінчилося розірванням шлюбу… Хотілося почати нове життя. У рідному селищі мені запропонували очолити місцевий РАГС. Саме завдяки цій роботі я вперше побачила соціальне сирітство: що трапляється у сім’ях, якими можуть бути жахливі умови та скалічені долі. Знаєте, думки про цих дітей, залишених в інтернатах, спочатку народжуються в серці, а потім доходять до розуму. І в цих суперечках між серцем і розумом я поступово приходила до рішення ‒ стати прийомною мамою. Хоча тоді, у 2007 році, до того ще було далеко! Ми постійно спілкувалися із колегами зі служби у справах дітей, адже реєструвати дітей батьків, які навіть власного паспорта не мають, – справа нелегка. А я була не тільки головою РАГСу, а ще й входила до складу комісії з питань захисту прав дітей нашого регіону. Саме так, завдяки роботі, я й зустрілася із біологічною мамою моїх майбутніх діток.
Труднощі у РАГСі
У дитинстві вона нічого доброго від своєї мами не бачила, бо та постійно пила. Симпатична дівчика вперше народила дитину в 2006 році, тоді їй було 17. А в 2007 році в неї з’явилася друга дитина. Батько дитини, як першої, так і другої, хутко зник. «Знову хлопчик? ‒ сказала молода мама після пологів. ‒ Ні, в мене вже є. Я хочу дівчинку». І пішла. Вона і сама була ще зовсім дитиною… А головний лікар повідомив про це службу у справах дітей і мене, бо саме тоді я почала працювати у РАГСі, а ще долучилася до комісії. Треба якось зареєструвати хлопчика. Але як? У мами було тільки свідоцтво про народження, видане в Астраханській області РФ! Мама навіть допомоги від держави не могла отримати через брак паспорта, а на ці гроші в нашому селищі можна було б хату купити чи ремонт добрий зробити. Але, на жаль, мама не поспішала за документами, як тільки її не просили. У нас був дуже добрий начальник служби у справах дітей, який умовляв, знайшов гроші на проїзд до Харкова, де б їй зробили паспорт. Але це не допомогло. Гроші юна мама взяла, але в Харків не поїхала, тут їх і прогуляла.
Хай буде Славіком
Навіть щоб назвати хлопчика, ми всім селом її ловили. «Я не знаю, ‒ сказала мама, коли заспокоїлася і зрозуміла, чому її шукали та взагалі про що йде мова. ‒ Його тата звали Славіком, ось хай і буде Славіком». Так, хлопчика стали звати Славою і віддали до дитячого будинку. Ще через рік, у 2008, горе-мама народжує дівчинку. Служба у справах дітей б’є на сполох, збираємо комісію, щоб вирішити, що робити ‒ троє дітей! Офіційних відмов від мами немає, але без належного догляду три дитини ‒ це вже занадто. На комісію мати приходить, ще раз підтверджує, що не хоче відмовлятися від дітей, що буде виховувати… Словом, тоді, у 2008 році, їй повірили. Але нічого доброго з цього не вийшло.
Терпець урвався
Життя дітей проходило таким чином: до морозів вони жили з мамою у розваленій хаті, з холодами служба забирала їх у дитячий будинок до весни. Після чергової комісії, на якій мама обіцяла доглядати дітей, вони деякий час навіть зимували в лікарні. За їжею бігали до старенькї сусідки, яка кормила, чим могла. Старший зранку прибігав до бабусиної ділянки, відчиняв сарай із курами, годував птицю, збирав яйця й приносив бабусі. Та робила сніданок, давала хліб. Із цим скарбом хлопчик повертався назад і годував сестричку й маму. Так, може, і досі продовжувалося б, але сусідка не витримала, написала заяву до служби у справах дітей. Після того малечу відправили до інтернату.
Рішення стати прийомною мамою
У кінці 2009 року я вдруге вийшла заміж. Хотіли дитину, але не склалося. Тому згодом прийняли рішення взяти дитину із закладу. Я часто ловила себе на тому, що думаю саме про діток моєї сусідки, горе-мами. Знаєте, цей процес прийняття ситуації, що ти можеш взяти дитину із закладу і виховати її, як рідну, відбувається дуже поступово. Коли вже я сама це прийняла, то почала говорити з чоловіком. Він довго не сперечався, погодився. Ми швидко здали всі документи, пройшли курси і поїхали в дитячий будинок.
Перше побачення
Славкові тоді було 2,5 роки, а діагнози в нього були один страшніший за другий! Він ледь не вмер, тоді медсестри запросили священника, щоб похрестити його, про всяк випадок. Коли його вивели до нас, я злякалася. Наче з Бухенвальду! Худесенький такий, у дивному померанчевому костюмчику, він ледь перебирав ніжками у великих черевиках, нових, але дуже старомодних, придбаних мабуть ще за радянських часів… Медсестра, що вела його за руку, одразу спитала: «Прикормку взяли?» «Яку прикормку?» ‒ не зрозуміли ми. «Так… Зрозуміла. Перший раз?» Ми кивнули: «Нам сказали, що дитина дуже хвора, треба спочатку зрозуміти, чим можна кормити…» Медсестра позіхнула: «Добре, чекайте». Залишила біля нас Славу і кудись пішла. Поки її не було, ми навіть не рухалися, дивилися на Славу, а Слава ‒ на нас. Медсестра повернулася з галетним печивом і каже дитині: «Так, Славко, це ‒ мама, ‒ і віддає мені перше печиво, друге віддає моєму чоловіку, –це ‒ тато!» «Все, займайтеся, я пішла». Після цього першого побачення ми до самого ранку з чоловіком майже не розмовляли. Кожен думав. Навіть ніч не спали, просто лежали мовчки. А зранку знов поїхали у заклад…
(Що було далі ‒ читайте наступної п’ятниці)
Відеоісторію ДБСТ Олени Мехедько дивіться тут:
https://dopomozhemo.tv/ru/video/Sdelat-schastlivymi-kak-mozhno-bolshe-detei-pomogaet-Fond-Rinata-Akhmetova