Історія життя горлівчан Мірошниченків: в умовах війни тільки сім’я може захистити дитину
Горлівка, Бердянськ, Дзержинськ, Зайцеве, Коростишів, Трускавець, Краматорськ. Лише за останній рік сім’я Мірошниченко встигла пожити в цих містах, рятуючи дітей від війни. Проте ані втрата житла, ані матеріальні скрутнощі, ані страх перед невідомістю – нічого не зруйнувало цю родину.
Тетяна та Ігор виховують п’ятеро прийомних дітей, найстарша прийомна донька навчається в одному з київських вишів, два народжених сини теж мешкають окремо. Про те як велика сім’я змогла вистояти в умовах війни Тетяна Іванівна розповіла «Сирітству – ні!».
Перший шок або як боротися з власним безсиллям
Тетяна народила двох синів, і як багатьом жінкам, їй дуже сильно хотілося донечку. Спочатку діти малі, робота – було важко й часу не вистачало. Коли сини виросли, вмовила їх на сестричку. Ігор, завжди надійний і все розуміючий , підтримав дружину, навіть коли Тетяна заговорила про дитячий будинок.
«Гадала: візьму дівчинку – будуть сукні, стрічки, спілкуватимемося з нею, - згадує Тетяна», - гулятимемо, ділитимемося усім потаємним...
Та я не думала навіть, що дитині буде не до цього в одинадцять років, що в неї більш складніші проблеми. За два дні, як у нас з’явилася Станія, ми, вся сім’я, були шоковані. Ось уявіть – чудова дівчинка, гарне ім’я… Забігаючи наперед скажу, що зараз вона наша гордість. А дев’ять років тому – тільки мовлю слово до неї – щось суто наше жіноче, і вже за хвилину чую: «Все? Я можу йти?».
Я не могла зрозуміти: в чому причина? Мені здавалося, вона ігнорує мене, не хоче розмовляти.
А насправді для неї було навантаженням – щось обговорювати, вести довгі бесіди. Дитина просто не мала на це фізичних і моральних сил. В її вихованні, окрім суто побутових прогалин, була здоровезна педагогічна запущеність. За кілька тижнів я сказала чоловікові: «Я лишаю роботу, маю допомогти Станії. Ми взяли дитину і лишаємо її саму з собою, з її проблемами.».
На два роки Тетяні довелось забути про роботу, хоча професією була задоволена. По спеціальності вона інженер-будівник автомобільних доріг. Все покинула заради Станії. Тетяна вчила доньку логічно мислити, вчила доглядати за собою, вчила етикету. Вони робили разом уроки, розбирали кожне речення, і Станія швидко пішла в гору та почувалася щасливою. Батьки пишалися і донею, і результатими своєї роботи, і Тетяна вже подумала собі шукати нову роботу.
Та прийшла осінь, рік завершувався, і районна влада заметушилася. Той далекий, як зараз здається, 2008 рік в Україні був роком дитини – потрібно було створити ще хоча б одну прийомну сім’ю в районі. З іншими сім’ями не складалося, подзвонили до Мірошниченко: «Не хотіли б в’язати ще діток?».
«Як раз напередодні вночі ми з чоловіком про це говорили. Щось таке відчували. І якщо до нас звернулися, нам повірили, хто знає, може дійсно, така наша доля – допомагати дітям.
У нас з’явилося одразу ще четверо діток: Ігорку тільки 6 років, дві сестрички рідні – Олена й Вікуся і Женєчка.
Це була просто пісня!.., - не стримує емоцій Тетяна. - Я думала, що знаю вже все про дітей – помилялася. Хоча ми знову ж таки проходили навчання і мали досвід зі Станією, та і цього було недостатньо – нові діти, нові проблеми.
Вікусю ми всаджували на руки, брали її руку до своє руки і вчили писати, тому що вона просто не могла на місці всидіти – крутилася, вертілася мов Мауглі.
Окрім уроків, з ними всіма потрібно було займатися індивідуально. І наша Станія, їй тоді вже було 13, подивившись на них, сказала: «мама, це ж і я себе так поводила…»
Діти розуміли, що Станія теж із дитячого будинку, і вони слухалися її. Вони не корилися нашому середньому синові, не слухалися нашого старшого сина, якому було вже 18 років, а ось Станії вдавалося ставити їх на місце.
Зараз це чудові, не побоюся сказати – суперові діти! Віка, про яку у школі кричали: «Зробіть їй довідку, нехай не вчиться в нас!», зараз – капітан обласної жіночої команди по футболу, кандидат у всеукраїнську. Це просто наша гордість. Все це труд, це час, але це все недарма».
Як ми рятувалися від війни
Родина Мірошниченко зараз мешкає в Краматорську. В Горлівці залишився дім, де починалася їх велика сім’я. Це унікальне місце – перебудований дитсадочок, де проживало п’ятеро сімей дбст. Була робота, були друзі, був мир… І в один день довелося все змінити.
«Наприкінці травня минулого року до нас прийшли озброєні чоловіки. Ми питаємо: «Хто Ви?». А вони: «Ми ввічливі зелені чоловічки», - ділиться Тетяна, - В руках вони тримали мапу. Тоді заїжджало в місто багато чеченців, і їм потрібно було десь розселяти людей. Але це ми потім зрозуміли. Спочатку дуже злякалися. Вони прийшли ввечері і кажуть: «Ми прийшли, щоб обстежити об’єкт». Їх не хвилювало, що тут діти. І коли на ранок ми дізналися, що вони зайняли дитячий табір під містом, зрозуміли, що в пошуках житла вони неперебірливі».
А ми як раз отримали путівки для дітей. Раз в рік їм заведено їздити на відпочинок. Але прийшло тільки дві путівки. І що ми двох відправимо, а інших залишимо?! В місті така складна ситуація, нічого незрозуміло, страшно, та й невідомо коли нам виплатять допомогу на дітей, але ми придбали путівки всім дітям – нехай хоч вони не бачать всього безладу».
А за десять днів, як діти були вже в таборі, самопроголошена влада так званої «днр» віддає наказ зібрати всіх дітей-сиріт й вивезти їх до Росії. Хто як міг так і рятувався, терміново їхали з міста, або їхали разом із дітьми, бо невідомо, як і де вони потім знайдуться, побачаться.
Тетяна згадує про той час з тремтінням у голосі: «Понад усе нам потрібно було зберегти атмосферу сім’ї. Якось це у нас вийшло, попри воєнні дії. Сім’я – це тепло, затишок, порозуміння, безпека. Діти до цього звикли і поки вони в сім’ї – вони в безпеці. Ми пояснювали: «Діти, ситуація така складна, і вам краще побути ще одну зміну в таборі, а ми за цей час знайдемо місце, де нам всім жити».
Ігор знайшом помешкання у Бердянську. За дітьми до табору поїхав особисто. Поблизу моря вони місяць винаймали найдешевші кімнати. Виплати на дітей досі були «заморожені», поки розрахунки не перевели на мирну територію України. Та ще й робота Ігоря залишилася у Горлівці. Бердянськ був не по кишені. Втім, повертатися було небезпечно. Сім’я трималася разом, як ланцюжок, і на допомогу прийшли бабусі з дідусями.
Ігор взяв хлопців і поїхав до своїх батьків до Дзержинська, а Тетяна з дівчатами приїхала до свої матері й батька до Зайцевого.
Тетяна: «Зайцеве – підконтрольна Україні територія, але всього кілометр від Горлівки. Там все стріляло, все літало. Національна гвардія з літа намагалася закріпитися у Майорську і звичайно їх постійно обстрілювали без кінця. І це все літало між нами. Останнього жаху, який був у Жованці цього літа, ми вже не бачили. Встигли уїхати. І Слава Богу, але торік ми бачили всі ці обстріли. Ховалися у підвали. Я згадала всю громадську оборону, розповідала дітям, чому вчилася в школі, коли була молода. Ми організовано спускалися до підвалу, запалювали свічки.
Чекали: ось-ось нас звільнять і закінчиться війна».
В середині серпня, Тетяна відчула, що потрібно готуватися до зими: шукати школу, житло, щоб всі жили в купі, а ще потрібно забрати з Горлівки теплі речі. Коли пробралася крізь усі блок пости, побачила пусте місто.
«Всі люди виїхали. Пустота поглинала, було страшно. Дещо зимове я вивезла, згадує Тетяна, - Їхала і думала, як добре, що Станія вступила до Києва. Коли вона закінчила школу, одночасно вступила в три виші – в Києві, Донецьку і Харкові. я їй сказала: «Їдь до Києва.» «Мамо, ну як? Я ж хочу ближче до дому», - казала вона. Мені, звичайно хочеться, щоб донечка була ближче, але ж столиця – більше можливостей. І ось, бачите, наче відчувала…»
Надійний тил за будь-яких обставин
Кінець серпня 2014. Фронт наближався до Дзержинська і Зайцевого. Ігор та двоє старших синів завчасно поїхали потягом до Коростишева (Житомирьска область). Там їм порадили центр, що приймав переселенців. Тетяна машиною з молодшими дітьми добралася пізніше.
Довго жити в умовах гуртожитку сім’я теж не могла. Не для того вони забирали дітей з інтернатів, щоб знову малі жили без власного кутка. Ігор в інтернеті шукав окреме житло для всієї сім’ї. Та це не так просто – розселити разом п’ятеро дітей, двоє дорослих синів та батьків.
«Раніше нам 130 квадратів метрів житла було замало. Тепер ми у 60 чудово поміщаємося – ми всі одне ціле, навіть у цих складних умовах. Щоб не було діти абсолютно нам довіряють і ми їм довіряємо, - розповідає Тетяна.
– З житлом нам згодився допомогти один хлопець у Трускавцях. Він також переселенець. В самих Трускавцях для нас знайшлася трикімнатна квартира. Перші з ким ми познайомилися в місті – це одна чудова молода пара. Їх мама працює закордоном, і ця жінка оплатила нам 2 місяці оренди. Уявляєте?!
Місцеві тільки-но дізналися, що ми велика сім’я, одразу почали допомагати. Директор ресторанчику, що був поряд, привіз нам два мішки картоплі, мішок моркви – нам вистачило на цілу зиму».
У школі дітей прийняли чудово. Спочатку, поки не встигли познайомитися, діти Мірошниченко пару разів почули «москалі», але інші батьки швиденько пояснили своїм дітям, що це ж такі самі українці як і вони. А потім горліввські «москалі» як почали говорити українською, здружилися з усіма і гарно вчилися. Досі спілкуються, переписуються.
«І ми, і вчителі були задоволені, - каже Тетяна. – Ніхто не очікував, що наші діти так добре вчаться – мовляв велика родина, якось тгнуть потихеньку. В нас не так, бо я знаю, як біологічна дитина прийде до школи без ґудзика, ніхто й не помітить, а коли наші прийдуть не в тому одязі, одразу почнеться: «а набрала дітей!..» Але в нас все добре.
Нещодавно зателефонувала вчителька Жені і Віки. Дівчата зараз в дев’ятому класі. Мені було надзвичайно приємно почути, як вона позитивно вражена. Сказала, що діти внесли в школу якусь живу хвилю: активні, працьовиті і вчаться із задоволенням.
Я всюди з дітьми. Концерт, школа, прогулянки – щоб не було. Звичайно, ми віримо, що повернемося. Що буде мир. В Горлівці в мене є подруга, яка теж стала мамою ДБСТ ще за мирного часу. І пишаюся тим, що дивлячись на нашу сім’ю, їй теж захотілося допомогти дітям.
Можливо, хтось і в Трускавцях замислився над тим, щоб допомогти дітям, в яких немає батьків».
З першого вересня цього року діти Тетяни та Ігоря Мірошниченко пішли вчитися до школи у Краматорську. Сім’я переїхала ближче до батьків – бабусі й дідуся. Попри переїзд і чергову зміну школи, діти не з’їхали у навчанні, не мають жодних проблем з друзями чи вчителями, в них є справжній надійний тил – сім’я.
