ІСТОРІЯ РОКУ: Найстарша жителька Пісок Софія Толмачова: «Сусідів ми ховаємо в палісадниках»
Історію найстарішої мешканки Пісок Софії Толмачової «Факти» опублікували в серпні 2016 року. Незабаром після операції зі встановлення титанових пластин на стегні Софія Антонівна повернулася додому, щоб доглядати за сином-інвалідом. 77-річна жінка відчуває себе добре, пересувається за допомогою ходунків. Не стримуючи сліз, вона постійно дякує за допомогу й запрошує в гості волонтерів Гуманітарного штабу Ріната Ахметова. Перед новим роком ми зателефонували бабусі Соні, щоб дізнатися, як вона себе почуває.
«Спасибі, рідні, у мене все добре. Операція пройшла успішно. Завдяки вам можу ходити й доглядати за синочком. А хто ще, крім мене, догляне? Обов’язково передайте низький уклін і мою подяку Рінату Ахметову. Якби не він, не вижила б на цьому світі. Дасть Бог, скоро закінчиться ця війна, чекаю Гуманітарний штаб у гості. Приїжджайте до старенької», – плаче в слухавку вона.
Ми обіцяємо скоро приїхати. Перший виїзд «мобільних» бригад Штабу у 2017 році заплановано саме в Піски. Сюди 10 січня волонтери привезуть продуктові набори для тих, хто залишився в зруйнованому від постійних обстрілів селищі. Раніше в Пісках налічувалося п’ять тисяч мешканців. Зараз залишилося дванадцять осіб.
Серед них – Софія Толмачова із сином-інвалідом. Згадаймо сьогодні її історію виживання.
Наприкінці літа 2016 року в міську лікарню Селидового українські військові привезли жінку похилого віку. Вона так кричала від болю, що збігся весь медперсонал. Лікарі діагностували в жінки закритий перелом верхньої частини стегна зі зміщенням. З’ясувалося, що пенсіонерка, діставши важку травму, більш ніж тиждень пролежала вдома без медичної допомоги. Жінці зробили операцію, і зараз вона видужує. У бесіді з журналістом «Фактів» Софія Антонівна розповіла, як вона виживає в умовах війни й безперервних обстрілів.
– Я живу на вулиці Степовій, а в окрузі більше нікого немає, – каже 77-річна Софія Толмачова. – Всього ж у Пісках залишилося одинадцять жителів.
– У березні цього року в Пісках було шістнадцять мирних жителів. А тепер, ви кажете, стало одинадцять.
– Одна жінка вийшла заміж за українського солдата й переїхала з ним до Хмельницької області. Ще одна жінка теж закохалася в бійця української армії, вони збиралися одружитися. Але того солдатика вбило. Вона, бідна, їздила в Мукачево на його похорон… Після всього жінка не змогла залишатися в Пісках і поїхала до Первомайська. Один літній чоловік помер від старості. А ще двоє людей (подружня пара) виїхали на мирну територію. У селищі залишилися тільки ті, кому діватися нікуди.
– Що ж тримає вас у Пісках?
– Моєму синові 53 роки, він інвалід. Коли Володі було дев’ять місяців, він перехворів на менінгіт. Син не розмовляє й не чує. Розуміє тільки мене: читає по губах. Він, як кажуть, недієздатний. Вже більше півстоліття я доглядаю за сином. Без мене Володя і кроку ступити не може. Ми б поїхали, але куди? Родичів немає, знімати житло немає за що (на двох ми із сином отримуємо дві тисячі гривень пенсії).
Живемо в чужій літній кухні. Наш будинок і подвір’я розбомбило ще у 2014 році. Під час обстрілу ми з Вовою сиділи в сусідському погребі, тому й живими залишилися. Коли затихло, вийшла з підвалу, глянула, що навколо твориться, і розридалася. Втратила все: корову вбило, курей розірвало, будинок і сарай згоріли. Тоді наше селище страшно обстрілювали, і ми з Вовою два тижні практично не виходили із сусідського підвалу. Він розміщувався під гаражем, й одного разу туди влучив снаряд. Гараж загорівся, і я думала, ми згоримо живцем. Щоб повітря вистачило на довше, я плескала на стелю воду, а вона сичала…
Потім приїхали українські військові: «Швидко збирайте речі! Тут не можна залишатися». А що збирати? Винесла з підвалу дві подушки, матрац, простирадло, ковдру – ось і всі пожитки. Солдати перевезли нас в інший кінець селища, на вулицю Степову, і поселили в чужому дворі. Господарі ще на початку війни переїхали до Донецька, будинок замкнули, а літня кухня стояла відкрита. Там ми і почали жити. Спали разом із Вовою на старій канапі. У кімнатці є стілець, тумбочка і грубка. На ній їжу готую, газу ж немає. Влітку, коли стояла спека, бувало, протоплю грубку, поставлю на вогонь маленькі каструльки, щоб швидше зварилися картопля й макарони, а самій від задухи аж погано стає.
– У вас є електрика, вода?
– Воду привозять у бідонах солдати, вони ж і електрику тимчасову провели. Миємося в тазу, одяг перу абияк – економлю воду. Якщо йде дощ – це щастя. Поставлю на вулиці корито, там вода збереться, я радію: буде, ніж посуд мити. Пральний порошок і мило, слава Богу, є – Штаб Ахметова привіз. Його співробітники вже два роки доставляють у Піски набори виживання. Сидимо без телевізора й радіо. Новини дізнаємося від українських військових, які стоять у Пісках.
До речі, солдати нам дуже допомагають. Минулої осені приїхали до мене: «Бабуся, є чим піч топити?» «Нема», – кажу. Вони пішли в посадку, нарубали мені дров. А волонтери з Вінниці привезли дві тонни вугілля. Так і перезимували. Якось прийшов офіцер весь у сльозах: «Бабусю, ти тут одна на вулиці, порадь». – «Що сталося?» – «Загинули двоє моїх хлопців. Я маю везти їхні тіла додому. Не знаю, що і як сказати осиротілим сім’ям. В одного солдата залишилося двоє дітей, в іншого – троє». «Синку, розкажи правду, – кажу офіцерові. – Нехай люди знають, що таке війна». Іншим разом солдатики провели мені в літню кухню світло, наносили води. Наступного дня прийшов їхній командир: «Бабцю, немає більше твоїх помічників – вбило цієї ночі». Я проплакала весь день: «За що Україні стільки смертей? У чому наша вина?»
І кожен Божий день обстріли… До них не можна звикнути. Війна – це горе і сльози. Пам’ятаю, одного разу за ніч згоріло десять будинків разом із людьми. Уже третій рік ми живемо на лінії вогню. Вдень і вночі молю Бога, щоб зберіг мені й синові життя. І він, видно, чує мої молитви…
Від цієї війни страждають і живі, і мертві. Коли в селищі розривалися ракети «Градів», людей і собак буквально розривало на шматки, а трупи вилітали зі цвинтарних могил і носились у повітрі… Кладовища в Пісках немає давно: там і снаряди розривалися, і танки їздили – всі хрести й пам’ятники поваляли. Сусідів ми ховали в палісадниках. Навесні, коли були поминальні дні, ми із сусідкою пройшлися палісадниками, поклали на могили весняні квіти. Загалом, пом’янули загиблих, чим змогли.
– Як ви отримали перелом стегна?
– Почався обстріл, і я побігла до будинку. Біжу, а кулі літають по двору, як мухи. Заскочила в сарай і забула, що там одразу за порогом ямка. Нога потрапила в цю ямку. Я впала і почала кричати від болю. Чоловік, який живе на сусідній вулиці, почув мої крики, прибіг на допомогу, на руках відніс мене в будинок. Я лежала на тапчані два дні і кричала-кричала…
Потім приїхав Віталік. Це український військовий, він опікується людьми, які живуть у Пісках: привозить хліб, макарони, картоплю, консерви. «Що з тобою, бабо Соню?» – запитує Віталік. «Не знаю, синку, – відповідаю. – Не можу встати на ногу». Віталік посадив мене в машину і відвіз до Первомайська. Там доктор оглянула мене і сказала: «Спинний нерв защемило». Зробила укол, виписала рецепт. Віталік купив пігулки, які прописала лікар, і відвіз мене додому. Лягла я знову на кушетку, почала пити таблетки, а мені від них тільки гірше. П’ять днів провела, як у пеклі. До того ж для чогось закрила двері на засув. Прийшов сусід, стукає: «Як ви?» А я кричу страшним криком. Спираючись на стілець, повзла від кушетки до дверей (а це всього три метри) шість годин! Доповзла, відкрила засув. Тут приїхав Віталік і відвіз мене в Селидове.
Так я й опинилася в цій чудовій лікарні. Я вас прошу: напишіть, будь ласка, який чудовий медперсонал у Селидівській лікарні. Мені уколи дають, крапельниці ставлять, таблетками весь стіл завалений. Лікарі та медсестри ставляться до мене, ніби я їм рідна. Ліків немає, а лікарі однаково знаходять можливість рятувати людей.
Потрібно пояснити: з лікарями Селидівської центральної лікарні постійно тримають зв’язок волонтери. Вони й повідомили в Штаб Ахметова, що найстаршій мешканці селища Пісків потрібна допомога на лікування. Штаб зв’язався з лікарями й перерахував кошти на придбання титанової пластини для операції.
– У стегно Софії Антонівни потрібно ставити титанову пластину, інакше кістки не зрослися б, – пояснює завідувач відділення травматології Селидівської центральної міської лікарні Олександр Островський. – Упродовж двох тижнів післяопераційні шви заживуть, пластина приживеться. Все буде нормально.
– Передайте від мене величезну подяку Рінату Ахметову, – зі сльозами в голосі говорить Софія Антонівна. – Якби не він, я б уже, напевно, була на іншому світлі. Коли привезли в лікарню і сказали, що потрібна операція, та ще й дорога пластина, я подумала: ну ось і все, прийшов мій кінець. Грошей немає ні копійки. Що робити? Вирішила: вночі, коли всі заснуть, доповзу до вікна і стрибну вниз, на асфальт. А тут приходить лікар і каже: «Штаб Ахметова оплатить операцію. Завтра будемо робити».
Я ніяк не відійду від наркозу: голова важка, нудить, іноді буває блювота. Лікар каже, що це скоро пройде: у такому віці наркоз переноситься важко. Волонтер Катя привезла мені ходунки, щоб я сама пересувалася. Мої ноги перемотують спеціальними еластичними бинтами, і це полегшує біль під час ходьби.
– Ми вже потихеньку почали ставити пацієнтку на ноги: їй потрібно заново навчитися ходити, – розповідає травматолог Олександр Островський. – Софія Антонівна дуже сумує за сином-інвалідом, що залишився в Пісках, постійно плаче: «Як він там без мене?»
– Зараз я потрапила в лікарню, і вперше за 53 роки ми із сином у розлуці, – плаче Софія Толмачова. – За Володею доглядають люди, які живуть у Пісках. Вони телефонують мені в лікарню, розповідають, як він. Кажуть, перші кілька днів пролежав на кушетці, відвернувшись обличчям до стіни. На тумбочці біля ліжка залишали для нього їжу, він навіть не торкався до неї. Тоді люди давай йому пояснювати: «Вовка, твоя мама зламала ногу й потрапила в лікарню. Мама скоро повернеться, але тобі треба їсти». Після цього Володя почав потроху приймати їжу.
А я так сумую за сином, що не передати словами. Ночами сниться, ніби він заходить у палату і кладе руку мені на плече. Прокидаюся, кричу: «Вова, ти тут?!» А поруч нікого… Прошу Господа, щоб мені скоріше опинитися поруч із сином. Хоч як гірко і важко може бути, а все ж разом. Лікарі мене заспокоюють: мовляв, поставимо вас, Софія Антонівна, на ноги й поїдете до сина. Я так чекаю цієї хвилини! А ще дуже чекаю, коли скажуть: «Війна закінчилася». Щиро бажаю, щоб настав мир, і люди зажили, як раніше. Але мучить думка: якщо закінчиться війна, повернуться господарі будинку і виженуть нас на вулицю. А куди ми із сином підемо?
