ІСТОРІЯ РОКУ: Мешканка Горлівки: «Акушери приймали пологи в підвалі голими руками»
Ми згадуємо історії тих, кому допомогли 2016 року. Історії їхніх перемог над обставинами та віри в краще, попри війну.
Два роки тому Юлія Коровченко допомагала медикам під обстрілом організовувати евакуацію вагітних жінок. Через пережитий стрес сама вона народила доньку передчасно. Її історію розповідають «Факти».
Довгоочікуване жіноче щастя Юлія знайшла, коли їй виповнилося 38 років. Влітку 2013 року зіграли весілля. Через шість місяців після одруження Юля завагітніла. На радощах чоловік носив її на руках і засипав подарунками. Для подружжя це був перша, випрошена у долі дитина. Вона мала народитися в жовтні 2014 року, проте війна змінила природний перебіг подій.
«Під час обстрілу новонароджене дитя інстинктивно охопило мамину шию ручками»
– але ж вищі сили попереджали мене про прийдешні випробування, – згадує 41-річна Юля Коровченко. – Восени 2013 року ми з чоловіком відправилися у весільну подорож на Західну Україну. І там мені приснився сон: деталей вже не пам’ятаю, але трактування за сонником запам’ятала. Йшлося про те, що країну чекають бунти і кровопролиття, а мені доведеться шукати щастя на чужині. Я ще здивувалася: у нас усе так добре, навіщо їхати кудись? Ми з чоловіком жили в Горлівці в окремій квартирі, я працювала пекарем, Саша працював на підприємстві «Артемсіль».
Оскільки я вперше завагітніла у зрілому віці, лікарі, побоюючись ускладнень, настійно рекомендували виношувати дитину під їхнім наглядом. У червні 2014 року лягла на збереження в Горлівський пологовий будинок. Одного разу медсестри попередили пацієнток пологового будинку: «Скоро почнуть обстрілювати Горлівку. Зберіть найнеобхідніше і тримайте сумки під рукою». Ми з дівчатами все підготували, але, коли почався обстріл пологового будинку, про «тривожні сумки» ніхто й не згадав – було не до того.
Спочатку почувся свист, потім – звук розбитого скла і крики медсестри: «Всі в коридор!» У цей момент моя сусідка у палаті лежала під крапельницею. Однією рукою я схопила штатив із ліками, другою взяла сусідку за руку й потягла її в коридор. Ледве вискочили з палати – як шарахне! Стіни затремтіли, повітря стиснулося й почало тиснути, ніби кільця удава. Я висмикнула голку з вени сусідки, крикнувши їй: «затискай лікоть, падай!» І ми одночасно впали на підлогу – животами вниз. У голові стукала думка: «Не вбила я дитину?» – і тут зверху на мене впала медсестра: її відкинуло вибуховою хвилею. Не знаю, скільки ми так пролежали – годину, може, дві… Обстріл не припинявся ні на хвилину. Потім дізналися: у будівлю пологового будинку влучили відразу три снаряди. Як усі залишилися живі – одному Богу відомо.
Пам’ятаю, хтось крикнув: «Всі в підвал!» – і ми, як зомбі, кинулися вниз сходами. На сходах стояла, широко розставивши ноги, породілля, з її промежини стирчала головка дитини. Дві медсестри, тримаючи жінку під руки, тягли її в підвал. Вона народила хлопчика прямо на сходах. Біля входу в бомбосховище утворилося стовпотворіння: світла не було, і вагітні боялися заходити в темне приміщення. Багато хто вискочив з палат босоніж і, поки бігли усипаними осколками скла коридорами, поранили ступні.
Жінки стояли біля стіни – напівголі, перелякані, закривавлені – і плакали. «А ну взяли себе в руки! – кажу, а в самої від страху серце з грудей вистрибує. – Все буде добре». «Ти що, волонтер або медсестра?» – «Який там волонтер? Одна з вас, лежу в шостій палаті».
Поруч зі мною стояла жінка, яка народила дитину за добу до обстрілу. Почувши вибухи, вона схопила новонароджену дочку на руки і примчала з нею в підвал. Жінка притискала крихітку до грудей, а дівчинка обвивала малесенькими ручками мамину шию. У мене сльози навернулися: добове дитя, що воно розуміє? А під час обстрілу інстинктивно охопило маму за шию…
Медсестри принесли свічки, і нас розділили на дві групи: вагітних помістили в перший підвал, а породіль із немовлятами – у другий. Я допомагала медперсоналу перераховувати пацієнток. Як зараз пам’ятаю: у першому підвалі було 12 вагітних жінок, у другому – 23 матусі з дітками. Війна війною, а природу зупинити неможливо – дівчатка народжували практично безперервно. Акушерки приймали пологи на письмовому столі, застеленому старою пелюшкою. Новонароджених клали у пластикові коробки, схожі на кошики із супермаркету (напевно, їх заздалегідь принесли в підвал). А в місті лунали вибухи, зі стелі на породіль та дітей сипалася штукатурка…
«Після кожного вибуху набитий людьми автобус аж підстрибував. Жінки від страху вили, водій хрестився»
– Першу добу акушери приймали пологи голими руками, – розповідає Юля. – На другий день найсміливіша медсестра збігала в хірургічне відділення, принесла звідти сумку з інструментами й коробку з медикаментами. У «пологовому залі» спорудили пологове крісло – віддерли від стільця сидушку. Породіллям потрібні ліки, і чоловіки жінок, незважаючи на обстріл, носилися по всій окрузі (майже всі аптеки закрилися). Один хлопець прибіг до підвалу з пакетом медикаментів і закривавленою рукою. Ледь прийнявши пологи, акушерка відразу кинулася витягати осколки з передпліччя пораненого чоловіка.
У приміщенні стояла страшенна задуха, дівчата сиділи роздягнені, мокрі від поту. На чому сиділи? У підвалі стояло п’ять ліжок, на кожному було по три-чотири жінки. Спали по черзі на лікарняній каталці, вкладаючись по двоє «валетом». Але якщо порівняти з тим, як жив медперсонал, ми ще «шикували». Акушерки й медсестри ночували в сусідньому холодному приміщенні, де спали на бетонній підлозі (ні ковдр, ні подушок не було). Вони всі застудилися й кашляли.
Більше доби ми просиділи без їжі і води. На другий день медсестри пробіглися відділеннями, зібравши продукти і пляшки з водою, що залишилися в палатах. Я попросила принести мою «тривожну сумку»: у ній лежала пачка вермішелі «Мівіна» й кип’ятильник. У когось із дівчат знайшовся кухлик, ми зварили суп. Розділили на всіх порівну – по кілька ложок. «Хіба вагітним можна їсти цю хімію?» – запитала одна дівчинка. «Коли йде війна – можна, – кажу. – Жити потрібно».
Упродовж декількох днів більшість породіль і вагітних жінок родичі вивезли з міста. Мій чоловік працював у Соледарі, де знаходиться підприємство «Артемсіль», і не міг дістатися до Горлівки: електрички не ходили, таксисти відмовлялися їхати в зону обстрілу. У такому ж скрутному становищі, як і я, перебували ще четверо вагітних. Ми провели в підвалі п’ять діб. Весь цей час я телефонувала з мобільного в усі інстанції: просила вивезти нас у безпечне місце. Але всюди говорили одне й те саме: «Ми не знаємо, як це зробити».
На п’ятий день з’явилася новина: лікар-анестезіолог нашого пологового будинку випадково виявила в підвалі розбомбленої багатоповерхівки двох діток-немовлят (тіла їхніх мам у будівлі не знайшли). Анестезіолог зв’язалася з волонтерами з Центральної України, і ті прислали мікроавтобус, щоб евакуювати крихіток. Я розшукала телефон анестезіолога: «Вивезіть нас із цього пекла!» Коли до будівлі пологового будинку під’їхала «газелька», до неї збіглися люди – бабульки з котиками й собачками, здорові дядьки з баулами – і давай ломитися в салон. «Пропустіть вагітних!» – кричала я божевільному натовпу, штовхаючи дівчат перед собою. Але нас ніхто не чув, утворилася тиснява. У ситуацію втрутився водій, і ми, п’ятеро вагітних, таки потрапили в мікроавтобус.
«Газелька» була набита людьми, як консервна банка шпротами. На виїзді з Горлівки автобус зупинили для перевірки документів. І в цей момент почався артобстріл блокпоста. «Тікайте звідси!» – закричали військові. Ми мчали на божевільній швидкості, а позаду нас лягали снаряди. Після кожного вибуху автобус аж підстрибував. Жінки від страху вили, водій хрестився… І тут в одної вагітної відійшли води. Я не розгубилася, почала командувати: «Чоловіки, відверніться! Бабусі, давайте сюди свої сумки». Розклала валізи між встановленими один навпроти одного сидіннями, постелила зверху чиєсь простирадло й поклала породіллю.
Разом із нами їхала анестезіолог (везла двох знайд на мирну територію). «Будеш приймати пологи», – кажу їй. У відповідь – крик: «Не буду! Я дитячий анестезіолог, а не акушер». – «Ти лікар!» Вона дістала одноразові рукавички, натягнула на тремтячі пальці. Породілля кричала від дикого болю. Я стояла поруч, бризкала їй в обличчя воду, обмахувала газетою… Анестезіолог кинулася телефонувати у службу швидкої допомоги Красноармійська (це було найближче місто). Лікарі телефоном консультували: «Рахуйте час між переймами… Може, дотягнете». Слава Богу, ми довезли породіллю до Красноармійська – на в’їзді в місто нас забрала карета «швидкої» й доставила всіх у лікарню.
Після пережитого в мене різко підскочив тиск (200 на 160), перед очима все розпливалося. Лікарі сказали: найімовірніше, доведеться робити кесарів розтин, але навряд чи вдасться зберегти дитину (в місцевій лікарні немає обладнання для реанімації новонароджених). Тому мене відправили до Краматорська.
«У вас розвинулася важка прееклампсія, – пояснили Краматорська акушери. – Дитина задихається. Відразу починаємо операцію». Коли мене везли в операційну, санітарка шепнула на вухо: «Проси Богородицю помилувати тебе. Лікарі кажуть: мовляв, ні породіллю, ні дитини не врятуємо». І я молилася вголос, поки не подіяв наркоз… Софійка народилася на терміні шість із половиною місяців, важила півтора кілограма. Але я цього не знала – три дні була непритомна. Коли прийшла до тями, побачила обличчя чоловіка. «Слава Богу, всі живі», – сказав Саша й розридався.
«Твоя дочка виживе, ось побачиш – Господь допоможе. А я похрещу дитя безплатно»
– За життя Софійки неонатологи боролися три місяці, – продовжує Юля. – А мене витягали з того світу два тижні. На лікування йшло півтори тисячі гривень на день. Коли закінчилися сімейні заощадження, чоловік почав зичити у знайомих. Потім позичати стало ні в кого. Ми телефонували в різні організації, там говорили: мовляв, всі кошти йдуть на підтримку української армії. Лікарі радили: «охрести дитину, це допоможе їй боротися за життя». Чоловік в одну церкву, в іншу – всюди вимагають 400 гривень. А в нас на той момент не було ні копійки.
Пам’ятаю, як я, трохи зміцнівши, піднялася з ліжка й попленталася до відділення реанімації новонароджених. Софійка лежала у спеціальному інкубаторі (кувезі): ручки завтовшки з мізинець, ніжки – як мій середній палець. При кожному вдиху тоненька шкіра западала між ребер… Побачивши все це, я зрозуміла: зроблю що завгодно, аби тільки врятувати свою донечку. Прийшла в найближчий храм і, заливаючись сльозами, розповіла священику про нашу біду. «Я похрещу дитя безплатно. Твоя дочка виживе, ось побачиш – Господь допоможе», – сказав батюшка й дав мені 200 гривень. Бесіда зі священиком надала мені сили: я звернулася в місцеву газету, з її допомогою вдалося зібрати гроші на ліки для Софійки.
Через те, що дитя кілька місяців пролежало в кувезі, стався крововилив в очне дно. Нас направили до Харкова, де дитячі офтальмологи, щоб зберегти Софійці зір, провели складну операцію… Всупереч моїм побоюванням донечка швидко розвивається. Вона дуже допитлива: ледь за нею встигають. Через це і сталося чергове нещастя.
Зараз ми живемо в селі Шандиголове під Красним Лиманом. Туалет у дворі, пічне опалення, але головне – не стріляють. Сім’я велика – ми з чоловіком, Софійка, моя мама й сестра з племінником. Батько помер позаминулої зими: його серце не витримало випробування війною… У січні цього року я заварила кави в чашці і відвернулася, ставлячи чайник на плиту. У цю секунду Софійка якось дотяглася до чашки, що стояла на кухонному столі, і перекинула окріп на себе. Дочка ошпарила підборіддя, шию, плечі, руки, грудну клітку, живіт, праву ногу… Я кинулася до неї, зірвала одяг, схопила на руки. І тут Софійка страшно закричала. Потім вже зрозуміла, що, притиснувши доньку до себе, я ненавмисно зірвала шкіру з обпалених місць. У мене на пальцях повисли клапті дитячої шкірки…
«Швидка» доставила нас в опіковий центр у Краматорську. Лікарі сказали, що в Софійки опіки третього ступеня, потрібно пересаджувати шкіру. «Скільки грошей потрібно? – питаю. – Чоловікові затримують зарплату, але я буду телефонувати у Штаб Ріната Ахметова. Він точно допоможе». «Не треба нікуди телефонувати, – кажуть лікарі. – Ми співпрацюємо зі штабом Ахметова, зараз швидко вирішимо питання». Я розридалася… Згадалося, як два роки тому, коли треба було виходжувати недоношену Софійку, ми з чоловіком зверталися до багатьох волонтерських організацій, і всюди отримали відмову. А Штаб Ахметова навіть просити не довелося! Він сам виявив ініціативу і врятував мою донечку, сплативши всі витрати на операції, лікування та реабілітацію. Зараз на тілі Софійки залишилися невеликі шрами, з часом вони зникнуть, кажуть лікарі.
Знаєте, чому я виливаю вам душу? Дуже хочеться, щоб жінки ніколи більше не народжували в підвалах під обстрілами… Минуло майже два роки, а я досі не можу забути війну. Щоразу, коли грюкають дверцята холодильника, смикаюся, як ненормальна. Пережите мною в Горлівському пологовому будинку якимось чином відклалося в пам’яті дочки. Почувши гучний звук, Софійка здригається всім тілом і закриває голову руками.
