ІСТОРІЯ РОКУ. «Мені однаково, хто випустив кулю в мого онука. Найголовніше, що він залишився живий», – мешканка Авдіївки
В Авдіївці донині не припиняються обстріли. Кожен постріл для 11-річного Сашка – це шок. Після поранення навіть найвіддаленіші звуки вибухів жахають його. Тому щодня зі школи його зустрічає бабуся.
Хлопчик дуже любить математику і фізкультуру, особливо футбол. Раніше він був воротарем шкільної футбольної команди. Через поранення в ногу від тренувань довелося відмовитися. Після курсу реабілітації від Гуманітарного штабу Ріната Ахметова, який Саша пройшов восени 2016 року, болі в нозі пройшли, і хлопчик практично повернувся до нормального життя. Він відновив тренування й живе мрією стати футболістом. Тільки забути про той день не дають постійні обстріли.
11 червня на околиці Авдіївки 11-річний хлопчик дістав вогнепальне поранення. Повідомлення про подію надійшло в Авдіївське відділення поліції о 14.30, коли п’ятикласника доставили в місцеву лікарню з наскрізним пораненням лівої гомілки. Співробітники поліції встановили: Саша Січовий їхав на велосипеді, і в цей час із лісопосадки дитину прицільно обстріляли з автомата Калашникова. З хлопчиком і його бабусею поспілкувалися «ФАКТИ».
«Все буде добре, – заспокоював мене друг. – Ти тільки не втрачай свідомість»
– Того дня онук поїхав на велосипеді до магазину за насінням – ну захотілося дитині! – розповідає Сашина бабуся Валентина Василівна. – Через п’ятнадцять хвилин я почула стривожені дитячі голоси під воротами. Виходжу, а там стоїть Саша – блідий, переляканий, штани залиті кров’ю. Поруч Сашин друг Сергій – тримає свій велосипед і теж дивиться на мене з переляком. «Бабусю, мене поранило в ногу», – сказав Саша і зблід ще більше. Я почала кричати, напевно, від шоку. Тут із будинку вискочив син, підхопив Сашу на руки. «Телефонуй у швидку, – каже мені, а я від переляку… забула номер. «Як, як телефонувати?» – кричу крізь сльози. – «Мамо, набирай «103».
Поки швидка їхала, Саша навіть не плакав: тримався, як справжній чоловік. Тим часом ми із сином зняли із Саші штани і виявили всередині них… кулю – вона застрягла в щільній прогумованої підкладці. Я цю кулю одразу впізнала: тут такі часто свистять, у нашому будинку вже два віконні скла пробили. Ми живемо неподалік від Авдіївської промзони, а там бої йдуть майже щодня. Наше місто стоїть, вважай, на самій лінії зіткнення – бойові снаряди літають прямо над головами. В Авдіївці люди часто дістають поранення, зазвичай осколкові. Але щоб навмисне підстрелили дитину – таке тут вперше.
– Військові, які витягнули в нас кулю, сказали, що вона від автомата Калашникова, – перериває бабусю Саша. Йому явно не терпиться розповісти про пережите. – Але я це й без них знав. У чому-чому, а в боєприпасах ми з пацанами розбираємося. До нас що тільки не прилітало… Я тоді дорогою в магазин заїхав до одного. Йому 13 років, звати Сергій. Запропонував разом покататися на великах. Ми їхали вулицею Гагаріна (це поруч із промзоною), і тут раптом затріщала автоматна черга. Я почув хлопок, а потім відчув гострий біль у нозі. Відразу навіть не зрозумів, що сталося. «Тебе поранило!» – сказав Сергій, посадив мене на раму свого велосипеда й повіз додому. «Все буде добре, – заспокоював мене друг. – Ти, головне, не втрачай свідомість».
– Потім уже, коли стан шоку минув, я зрозуміла: Сашу врятували… прогумовані штани, – каже Валентина Василівна. – Нещодавно купила онукові спортивні штани: спереду джинсова тканина, ззаду бавовняна, а знизу, майже до середини ікри, товста, щільна гумка. На штанах навіть видно, як куля увійшла через неї, залишивши дві дірки. Я гадаю, що гумка ніби загальмувала кулю. Якби Саша був одягнений у шорти, поранення було б куди страшніше.
– Сказати, що хлопчикові пощастило, означає, нічого не сказати, – вважає завідувач відділенням травматології Авдіївської міської лікарні Андрій Мінаєв. – Випадок справді дивовижний. Але як лікар розмірковувати про казуїстику не буду. Якщо оцінювати ситуацію з наукового погляду, то, судячи з усього, куля була випущена приблизно за кілометр від місця, де був хлопчик, і під час польоту вже втратила кінетичну енергію. Зрикошетила від малої гомілкової кістки, куля вийшла через м’які тканини гомілки, і такі і залишилася у штанях.
Ми обробили і дренували рану, наклали на пошкоджену частину ноги гіпсову лангету. Рентген змогли зробити тільки на наступний день. Знімок показав, що в Саші піднадкістний перелом кістки гомілки. Це типова для дітей травма, і, як показує практика, заживає вона добре.
Якби кулю випустили з ближчої відстані, то Саша отримав би вогнепальний осколковий перелом великогомілкової кістки, а разом із ним – гарантований остеомієліт (гнійна інфекція, що вражає кісткову тканину й кістковий мозок. – Авт.). Як правило, після таких поранень люди на все життя залишаються інвалідами. Загалом, хлопчик отримав мінімальну травму. Він активно йде видужує: весь день грає на планшеті у «стрілялки» або стрибає по лікарняному двору на милицях.
«За кілька днів до того, як Саші прострелили ногу, його запросили у спортивну школу»
– Мене щодня провідують однокласники й наші сусіди, – хвалиться Саша. – Приносять фрукти й солодкі газовані напої – я їх дуже люблю.
Настрій у хлопчика веселий, а це добра ознака швидкого одужання. Тим часом Сашина бабуся крадькома змахує сльози.
– Для мене Саша більше, ніж онук, – зізнається жінка тремтячим голосом. – Ви знаєте, що я його опікун? Ні? Це сумна історія… Мій син жив у цивільному шлюбі з жінкою, яка вела аморальний спосіб життя. Вони розійшлися, згодом невістка народила хлопчика. Я не стала з’ясовувати, хто батько малятка (у свідоцтві про народження дитини невістка вписала ім’я іншого чоловіка, незабаром він помер), а забрала Сашу до себе й ростила його з перших днів життя. Потім Сашину маму позбавили батьківських прав, і я стала офіційним опікуном дитини. Щоправда, на оформлення всіх документів пішов цілий рік, адже за законом я нерідна Сашина бабуся. Як уявлю, що та шалена куля могла вбити мого внука, серце холоне…
Я буквально живу Сашком. Все для нього: планшет, комп’ютер, зручний письмовий стіл, офісне крісло… Постійно ходжу у школу, спілкуюся з учителями. До речі, Саша вчиться добре, перейшов до п’ятого класу. А ще мій онук займається спортом. Ходить на дзюдо й захоплюється мініфутболом. Нещодавно в Авдіївці проходив юнацький чемпіонат із мініфутболу, і Сашкова команда завоювала кубок переможця. Почесну грамоту моєму внуку вручали наш мер і директор коксохімічного заводу.
За кілька днів до того, як Саші прострелили ногу, він отримав запрошення у спортивну школу в Маріуполі. Як мені пояснили, там з онука можуть зробити професійного футболіста. За словами тренера, у Саші добрі дані, і це треба розвивати.
До речі, внука вже кілька разів відвідували в лікарні наші поліцейські. Дізнавшись, що Саша мріє мати справжній (шкіряний) футбольний м’яч, вони пообіцяли подарувати такий, щойно Саша встане на ноги. А ще домовилися, що, коли онука випишуть із лікарні й лікарі дозволять займатися спортом, його на тиждень запросять у тренувальний табір (за бажання, сказали, можеш взяти із собою бабусю). Так що ми із Сашком збираємося відвідати, як я це називаю, місцеву поліцейську академію. До онука в лікарню приїжджають і великі чини, і звичайні поліцейські – привозять різні гостинці. Звичайно, йому приємна така увага.
«Мені однаково, хто випустив кулю в мого онука. Найголовніше, що він залишився живий»
– А як лікарі нам допомогли! – зі вдячністю вигукує Валентина Василівна. – Лікарня забезпечила всім необхідним, я тільки антибіотики купила. Але найбільше мене вразив телефонний дзвінок зі Штабу Ріната Ахметова. Питають: «Що потрібно для лікування Саші? Ми допоможемо». Ліки є, кажу, лікарі молодці – все нормально. Що цікаво, співробітники Штабу зв’язалися зі мною буквально через дві години після того, як з онуком трапилася біда. Досі не зрозумію: як вони так швидко дізналися про подію й де роздобули номер мого мобільного телефону? А розпитати хлопців не встигла – тоді не до цього було…
– Ми цілодобово відстежуємо інформацію про обстріл у зоні проведення АТО, – пояснює керівник напряму «Адресна допомога» Гуманітарного штабу Ахметова Ірина Темерко. – Моніторимо всілякі сайти, соцмережі, випуски теленовин тощо. І щойно з’ясовуємо, що в результаті обстрілу постраждали мирні жителі, негайно включаємось у роботу. Насаперед телефонуємо у медустанови, розташовані поблизу зони обстрілу (ми вже два роки щільно співпрацюємо з усіма лікарнями Донецької й Луганської областей).
Якщо не вдається знайти контакти родичів постраждалих за допомогою співробітників лікарень (таке буває часто), задіємо, так би мовити, власні ресурси. На Донбасі розташовано багато підприємств Групи «СКМ». Зв’язуємося з адміністрацією того чи іншого підприємства і просимо через особисті зв’язки встановити імена поранених, а також номери мобільних телефонів членів їхніх сімей. Наприклад, контакти Сашиної бабусі нам допомогли розшукати співробітники Авдіївського коксохімічного заводу.
Оскільки з’ясувалося, що допомога Штабу для лікування дитини не потрібна (на цей момент Авдіївська лікарня забезпечена необхідними медпрепаратами), ми запропонували Сашиній бабусі відправити внука на реабілітацію. Зрозуміло, після того як хлопчика випишуть із лікарні. Поїздка Саші у спеціалізований реабілітаційний центр, розташований на березі Азовського моря, запланована на кінець липня – початок серпня. Вдосталь накупавшись у морі, хлопчик зможе оздоровитися ще більше. Якщо Сашина бабуся з якихось причин відмовиться від поїздки на море, підберемо для дитини інший санаторій, де в межах програми нашого штабу «Реабілітація поранених дітей» проводять лікування діток, які дістали травми під час війни на Донбасі. За даними різних міжнародних організацій, кількість українських дітей, покалічених війною, коливається від ста шістдесяти до двохсот. Саша Січовий став першою дитиною, яка дістала поранення на підконтрольній Україні території з початку цього року.
– Я розумію, що в умовах війни знайти того, хто випустив кулю в мого онука, нереально, – зітхає Валентина Василівна. – Якщо чесно, мені однаково, хто це зробив. На війні немає святих – вогонь ведуть обидві сторони. Для мене найголовніше, що Саша залишився живий і, якщо вірити прогнозам лікарів, зможе й далі займатися спортом. А в реабілітаційний центр, куди нас запрошує Штаб Ахметова, поїдемо обов’язково. Нехай внучок повністю оговтається після травми. Заповітна Сашина мрія – стати відомим футболістом. І я всім серцем бажаю, щоб ця мрія здійснилася.
ДЖЕРЕЛО
