ІСТОРІЯ РОКУ. Марія Гончарова: «Я й не знала, що в Україні стільки добрих, небайдужих до чужого горя людей»
Історія багатодітної сім’ї Гончарових з Авдіївки вразила всіх українців. Два роки тому, у грудні 2014-го, під вікнами їхньої квартири розірвався бойовий снаряд. Пробивши шибки, осколки залетіли в кімнати й обрушилися на п’ятьох діток, їхню маму й бабусю. Всі дивом залишилися живі, але дістали важкі поранення.
Після тривалого лікування сім’я переїхала в село Родинське Покровського району. Повертатися в Авдіївку Марія з дітьми не планує. «Куди їхати? Там стріляють. Немає води, немає тепла. А тут діти пішли в школу, справляємося потихеньку», – пояснює жінка.
Вона з вдячністю згадує курс реабілітації в санаторії «Великий луг» у Запоріжжі, який разом із дітьми пройшла у 2016 році завдяки Гуманітарному штабу Ріната Ахметова. «Після поранень діти час від часу скаржилися на болі в ніжках, особливо на погоду. А реабілітація допомогла відновити фізичне здоров’я», – говорить вона.
Навесні 2016 року про Гончарових написали «Факти». Завдяки публікації й небайдужості людей сім’ї вдалося подолати труднощі. Про пережите Марія досі не може згадувати спокійно: голос жінки тремтить і зривається.
– Тільки почало гуркотіти, зникло світло, і ми опинилися в повній темряві, – каже 31-річна Марія Гончарова. – Потім люди розповідали, що снаряди, які буквально градом лягали по всьому місту, зруйнували трансформаторну станцію. Моя мама, я й діти сиділи на дивані, і тут задзвонив мамин телефон. Звук долинав із кухні, і мама пішла туди. Однорічна Машенька і дворічна Варя підскочили й побігли за бабусею. У цю секунду мене ніби струмом ударило, у голові промайнуло: «Діти! Вони мають бути біля мене». Хоча малюки часто бігають за бабусею хвостиком, раніше я так не хвилювалася. Може, це вищі сили підштовхнули мене побігти за Варею й Машею?
Коли Марія кинулася за молодшими дітьми, троє старших – шестирічні двійнята Коля і Ваня й десятирічна Катя – злякавшись, кинулися слідом за мамою. Вибух прогримів у той момент, коли Марія з дітьми стояли в передпокої, розташованому навпроти кухні. Першу хвилю осколків прийняла на себе бабуся, яка застигла з телефоном у руці прямо перед кухонним вікном.
– На якийсь час я знепритомніла, – розповідає Ірина Анатоліївна, мама Марії Гончарової. – Прокинулася від криків: «Бабусю, допоможи!» Хотіла піднятися – і… не змогла. Потім вже, коли нас забрали в лікарню, дізналася: мені перебило кістку на нозі, відірвало пальці на руці, осколки розпороли живіт. Чую, дочка Маша кличе: «Мамо, мені холодно… У мене немає ноги».
– Те, що мені відірвало ногу, побачила відразу: вона висіла на сухожиллях, – зітхає Марія Гончарова. – Коли пролунав вибух, я якраз нагнулася, щоб взяти на руки Машеньку. І вийшло, що закрила своїм тілом Машу і Варю. Варя стояла за кілька сантиметрів від моєї лівої ноги. Ногу відітнуло, а дитину навіть не зачепило! Інакше як дивом я це назвати не можу…
Марія зізнається, що думати про себе в той момент вона не могла: поранені діти спливали кров’ю, плакали і просили про допомогу. Осколки перебили Каті, Вані й Колі кістки в ногах, плоть вирвало шматками. Неймовірно, але, рятуючи своїх дітей, жінка з відірваною кінцівкою навіть пересувалася квартирою.
– Я перетягнула поранених дітей у дальню кімнату, потім перенесла туди малюків, - говорить Марія. – Повернулася в передпокій, зняла з пальто пояс, витягла з черевиків шнурки. Перетягнула ними Каті, Вані й Колі поранені ніжки, щоб хоч якось зупинити кровотечу. І тільки потім почала «відключатися». Побачивши, що я непритомнію, поранені діти підповзли до мене з криками: «Мамо, не йди! Ми боїмося залишатися одні!» А однорічна Машенька повзала навколо мене й боляче кусала за руки й ноги.
Я намагалася триматися, але сил не було зовсім. Мене ніби відносило кудись, очі закривалися, все зникало. Але у вухах стояв дитячий крик: «Мамочко, ні! Не засинай!» – і я поверталася назад. З моєї ноги юшила кров, я розуміла, що можу померти від крововтрати. Взяла ковдру, зім’яла її і придавила до культі…
Прибувши до місця трагедії, українські військові евакуювали постраждалу сім’ю у Дніпропетровськ, де лікарі п’ять місяців рятували Марію, її маму і трьох старших дітей. Вийшовши з лікарні, покалічена війною сім’я вирішила залишитися на мирній території.
Однак виживати без жодної допомоги й підтримки було вкрай важко. Гончарови отримують виплати на переселенців, допомогу на дітей і пенсії з інвалідності – всього набігає вісім тисяч гривень. Велика частина цієї суми – п’ять тисяч – йшла на оплату орендованого житла в селищі Підгородне Дніпропетровської області та комунальних послуг. Багатодітній матері-інваліду доводилося самотужки справлятися з усіма побутовими труднощами.
Потрібно сказати, що протез, виготовлений для Марії дніпропетровськими лікарями, виявився не дуже вдалим. Жінка практично ним не користується. Марія пересувається, стрибаючи на одній нозі, іноді сідає в інвалідний візок. Це не заважає їй робити всю хатню роботу: прати, прибирати, готувати.
Журналісту «ФАКТІВ» жінка зізналася: вона ледве зводить кінці з кінцями й дійшла до такого ступеня відчаю, що готова повернутися з дітьми додому в Авдіївку – зону постійних обстрілів.
– Після того як підняли тарифи на світло й газ, стало зовсім нестерпно, – говорила, ковтаючи сльози, Марія. – На життя майже нічого не залишається. У мене проблеми зі здоров’ям, треба лікуватися, а грошей немає. Хотіла влаштуватися на роботу, тільки мене таку, з однією ногою, нікуди не беруть. Буває, покладу дітей спати, ляжу в ліжко і всю ніч плачу…
Дуже боюся, що соціальні служби відберуть у мене дітей. По суті, я і справді не можу забезпечити їх найнеобхіднішим. Якщо хтось із діток, не дай Бог, захворіє, нам навіть ліки купити немає на що. Ситуація настільки безвихідна, що я думаю: може, краще повернутися в Авдіївку? Там зараз йдуть сильні обстріли, але хоча б своя квартира є.
На щастя, у ситуацію втрутилися читачі «ФАКТІВ» і в такий спосіб запобігли новій біді. За тиждень після того, як вийшов матеріал із проханням допомогти багатостраждальній сім’ї Гончарових і журналіст зв’язалася з Марією, жінка приголомшила новиною: «Ми вже переїхали на іншу квартиру!»
– Спасибі всім величезне! – голос Марії тремтить з радості. – Відразу після виходу газети мені почали телефонувати люди з різних куточків України. Говорили, що готові надати нам свої будинки і квартири, що на місці допомагатимуть по можливості. Багато хто запитував номер моєї банківської картки, а потім перераховували гроші. Скажу чесно: я не очікувала такого відгуку на вашу статтю. І не знала, що в Україні стільки добрих, небайдужих до чужого горя людей.
Пропозицій переїхати було так багато, що переді мною постала проблема вибору. Вирішила порадитися з мамою. А вона сказала: «Треба перебиратися ближче до рідних країв. Ця війна не буде вічною. Одного разу настане день, коли ми зможемо повернутися до рідного дому». І ми вибрали селище Родинське під Красноармійськом: звідси до Авдіївки всього 60 кілометрів.
– Як же вам вдалося так швидко переїхати на нове місце?
– Добрі люди допомогли зібрати речі й перевезли мене з двома молодшими дітьми в Родинське, де читачка «ФАКТІВ» надала нашій родині трикімнатну квартиру. Щоправда, там не було телевізора, холодильника і штор. Дізнавшись про це, люди відразу ж привезли мені все необхідне.
Цьогоріч старші діти Марії Гончарової, а також десятирічна Катя і шестирічні двійнята Коля і Ваня разом з бабусею їздили в Запоріжжі в межах нової програми штабу Ріната Ахметова «Реабілітація поранених дітей». Це перша в Україні масштабна програма з повернення до повноцінного життя малюків і підлітків, які дістали поранення під час війни на Донбасі. Програма включає спеціалізоване лікування поранених дітей до 18 років, а також забезпечення їх необхідними засобами технічної та індивідуальної реабілітації (протези очей і кінцівок, ендопротезування).
– У санаторії до нас ставляться чудово, поселили в найкращому номері, – розповідає Ірина Анатоліївна. – Онуки бігають на процедури, і я разом із ними. Почувши про нашу історію, лікарі санаторію й мені призначили лікування (хоча я приїхала для супроводу, а не як пацієнт). Ми з дітьми вже відчуваємо позитивний результат, особливо подобається процедура, коли, сидячи у кріслі, потрібно слухати заспокійливу музику. Ось підправимо здоров’я й поїдемо обживати нове місце. Дочка каже, що квартира хороша, але головне – близько до дому.
