ІСТОРІЯ РКОУ: У Луганській області «сувенір із фронту» позбавив 13-річного підлітка кисті руки
Поки в Україні триває війна, стати жертвою смертоносної зброї може практично будь-яка дитина. Історія 13-річного Івана – яскравий цьому доказ. Через недбале поводження з патроном, хлопець дістав численні поранення й залишився без лівої кисті руки. Зараз стан його здоров’я стабільний. Ваня живе з мамою в селі Плугатар Луганській області, продовжує вчитися. Найближчим часом хлопчик має пройти протезування.
Сьогодні ми згадуємо історію Вані разом із газетою «Факти».
У неділю, 16 жовтня, 13-річний Ваня Харківський допомагав батькові копали город на зиму. Коли роботу закінчили, хлопчик усамітнився в гаражі: сказав, що хоче відремонтувати велосипед.
– Я якраз прийшла з роботи і почала готувати обід, – розповідає Ваніна мама Світлана Харківська. – Нарізала салат, посмажила картоплю. Ваня прибіг на запах: «О, картопелька! Я зараз закінчу одну справу і прийду обідати». Тільки поставила сковорідку на стіл, раптом як бахне! Я аж присіла: невже війна й до нас добралася? Старший син першим вибіг у коридор, я – за ним. В отворі вхідних дверей стояв Ваня – весь у крові. Його обличчя було білим як крейда, ліва рука сина – криваве місиво. Я відразу не зрозуміла, що сталося: «Іванку, тебе що, собаки покусали?» «Це не собака, мам, – тремтячим голосом відповів син. – Я пульку стукав…»
Ми поклали Ваню на диван, перетягнули поранену руку ременем, і я побігла до місцевого фельдшера (вона живе поруч). Фельдшер надала Вані першу допомогу, викликала «швидку». Як сина забирали в лікарню, пам’ятаю погано – кілька разів непритомніла. Коли прийшла до тями, побігла по сусідах позичати гроші. Після цього ми разом із чоловіком поїхали в Біловодськ у лікарню до сина. Дорогою я згадала, що минулої ночі бачила віщий сон. Наснилося, ніби Ваня стоїть у дворі нашого будинку, з голови до п’ят залитий кров’ю. Мене тоді в жар кинуло: мабуть, таким чином вищі сили намагалися попередити про прийдешнє нещастя. Але як я могла знати, що саме трапиться?
Потім вже, у лікарні, син пояснив: мовляв, у центрі села біля дитячого садка знайшов бойовий патрон і вирішив зробити з нього медальйон. Нещодавно бачив по телевізору солдата, який носить на шиї намисто з патронів. Вані теж захотілося таку «прикрасу». Коли спробував продірявити боєприпас (що це було, куля або невеликий снаряд, ми не знаємо. Син каже: мовляв, звичайний патрон), стався вибух. Вані відірвало два пальці на лівій руці, осколки пробили живіт… Операція на кишечнику тривала п’ять годин. Потім хірурги прооперували синові руку. Як нам пояснили, зберегти інші три пальчики було неможливо: кісточки розтрощило буквально у фарш.
Наступного дня Ваню транспортували в Лисичанськ, куди після окупації Луганська евакуювали обласну дитячу лікарню.
– Хлопчик надійшов до нас у вкрай важкому стані, – каже головний лікар Луганської обласної дитячої клінічної лікарні Світлана Ошека. – У дитини травматична ампутація лівої кисті, контузія серця і проривне осколкове поранення порожнини живота (під час вибуху в живіт проникли осколки й порох). У результаті пошкодження товстого й тонкого кишечника розвинувся перитоніт. На момент надходження в дитини був травматичний шок. На щастя, упродовж першої доби наші лікарі зуміли вивести хлопчика із шокового стану.
«Отямившись у реанімації, Ваня запитав: «Мамо, я що, залишився без пальців?»
– На сьогодні в тілі дитини залишаються дрібні осколки, – продовжує Світлана Ошека. – Коли Ваню доставили в лікарню міста Біловодська, місцеві хірурги видалили з кишечника тільки великі осколки (їх було видно неозброєним оком). У нашій лікарні дитині зробили рентген, і він показав: внизу живота, у тазу і в травмованій кисті засіло безліч дрібних осколків. Не знаю, що це був за боєприпас, але осколки досить небезпечні. Ваніні руки досі чорні від пороху: як не намагаються наші медсестри, а відмити їх не виходить.
У цей момент загрози життю немає, хоча стан хлопчика залишається важким. Ваня може розмовляти, розуміє, де він і що з ним сталося. «У мене був бойовий патрон, – розповідає нам. – Я спробував його розкрити. Лівою рукою притримував патрон, а правою бив по ньому молотком. Ударив раз, другий, і раптом – вибух, біль… Напевно, я відключився: що відбувалося далі, не пам’ятаю. Отямився вже в лікарні, дивлюся: на руці й животі пов’язки. «Отже, мене поранило», – здогадався».
– Першу ніч у реанімації я сиділа поруч із сином, – крізь сльози говорить Світлана Харковська. – Він прийшов до тями, розплющив очі, довго дивився на свою перебинтовану руку, а потім запитав мене: «Мамо, я що, залишився без пальців?» «Так, синку, – кажу. – Але це нічого, ми щось придумаємо». Більше Ваня цю тему не порушував. І все ж, як не прийду в палату, він лежить, відвернувшись до стінки, і ковтає сльози. Переживає, мучиться…
Старший син зізнався мені: це його друг подарував Вані злощасний патрон. Той хлопець воював на фронті, після мобілізації повернувся додому. Живе в Біловодську, а в наше село приїжджає до батьків. За словами старшого сина, хлопець привіз із фронту патрони як … сувеніри. І роздає їх, кому хоче. Але Ваня наполягає на тому, нібито знайшов патрон біля дитячого садка. Мій син росте чоловіком: не хоче видавати дорослого хлопця, вважає його героєм війни.
Як повідомляє відділ комунікацій поліції Луганській області, цей випадок внесений до єдиного реєстру досудових розслідувань за статтею «Недбале зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів», проводиться перевірка.
– Дільничний просив мене поговорити з Ванею, – продовжує Світлана. – Я пробувала і так, і сяк. «Скажи правду, – благала сина. – Адже інші дітки теж можуть постраждати». Але Ваня мовчить. А в нас у селі переполох – це перший такий випадок. Місцеві жителі прочесали територію навколо дитячого садка і школи. Патронів, зрозуміло, не знайшли. Люди відгукнулися на нашу біду, зібрали гроші. Щодня мені телефонує директор школи й голова сільради, запитують, чим ще можна допомогти. «Ви й так сильно допомогли», – кажу. Кожен день ми з чоловіком їздимо на машині до сина в лікарню, а це дві години на одну сторону. На бензин іде по 600 гривень на день. На ліки ми поки не витратили ні копійки. Не знаю, хто повідомив у штаб Ріната Ахметова про наше горе, але його працівники взялися допомагати з медикаментами.
«Чому солдатам дозволяють вивозити із зони АТО боєприпаси?»
– Це я звернулася в гуманітарний штаб по допомогу, – пояснює головний лікар Луганської обласної дитячої лікарні Світлана Ошека. – Хоча наш медзаклад забезпечено медикаментами, іноді для порятунку дітей потрібні рідкісні препарати. У таких випадках на допомогу приходить штаб Ахметова. Коли постало питання, що Вані терміново потрібні дорогі медпрепарати, я відправила в штаб електронного листа, у якому пояснила ситуацію. І вже через кілька годин нам доставили необхідний препарат, причому у великій кількості.
Ваня вже четвертий пацієнт, якого наші лікарі рятують спільно зі штабом Ріната Ахметова. Ніколи не забуду, як ми спільними зусиллями витягали з того світу 10-річну Марійку Дахно із селища Тошківка. Трагедія сталася в листопаді 2014 року, коли в багатоповерховий будинок влучив бойовий снаряд. У квартирі, де проживала багатодітна сім’я Дахно, обвалилася стіна. Машин тато загинув на місці. А сама Маша, її мама й шестирічна сестричка отримали травми різної тяжкості. Найбільше постраждала Машенька: у неї була важка відкрита черепно-мозкова травма. Життя дитини буквально висіло на волосині.
У той момент нашу лікарню тільки почали створювати на новому місці, навіть медикаменти не встигли завезти. Я зателефонувала до штабу: «Допоможіть!» Пам’ятаю, як була вражена, коли рівно через дві години співробітники штабу доставили в лікарню кілька ящиків із ліками. Можу з упевненістю сказати: Маша залишилася жива лише завдяки цим своєчасно доставленим медпрепаратам. Без них ми нічого не змогли б зробити. Наші фахівці стабілізували стан дівчинки, а оперували її харківські нейрохірурги. Вони дивувалися: «У дитини несумісна з життям травма. Як вам вдалося її врятувати?» Зараз Маша практично здорова, вона ходить у школу, живе нормальним життям. Ось чому я захоплююся й допомогою штабу Ахметова, й оперативністю його працівників.
– Щодня дякую Господу за те, що він зберіг життя моєму синові, – зізнається Ваніна мама. – Їжджу церквами, ставлю свічки всім угодникам. Зараз головне, щоб Ваня вийшов із важкого стану. Потім вже будемо думати, де взяти гроші на хороший протез. «Синочку, я зроблю все, щоб ти жив нормальним життям», – повторюю Вані. Він дивиться на мене і плаче…
Я обов’язково знайду хлопця, який подарував сину той патрон. Хочу подивитися йому в очі. «Що ти накоїв? – запитаю. – Через тебе моя дитина на все життя залишиться інвалідом». Не розумію: куди дивиться командування? Хто дозволяє солдатам вивозити із зони АТО боєприпаси? Адже вони несуть тільки смерть і горе…
