Історія ДБСТ Васильєвих, у яких за кордоном намагалися відібрати дітей (Частина 1)
Програма «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» завжди ділиться з читачами порталу Sirotstvy.net новими історіями з життя прийомних сімей і родин усиновителів та опікунів.
З початку війни кожна родина пережила (і досі переживає) власну сумну історію. Частково вони схожі, але це тільки на перший погляд. При наявності багатьох схожих складових, кожна українська родина має власний неповторний досвід протидії викликам війни.
Історія ДБСТ Васильєвих із Херсона, яка сталася під час їхньої евакуації за кордон, має усі елементи психологічного трилера. Завдяки наполегливості батька і втручанню Офісу Президента України ситуація завершилася хепі-ендом. Але залишається велике коло питань для аналізу здобутого досвіду родини Васильєвих. Саме це ми і намагалися зробити в інтерв’ю з батьком родини – Олександром Васильєвим.
‒ Олександре, дякуємо, що погодилися на інтерв’ю. Спочатку розкажіть трошки про вашу родину – як взагалі сталося, що ви обрали саме шлях прийомного батьківства?
‒ Прийомними батьками ми стали досить випадково. В Україні був час, коли повально віджимали бізнес. Потрапив і я в подібну історію. Вирішив їхати на заробітки за кордон. Закінчив у Києві школу американських водіїв-далекобійників, рефрежираторників, отримав запрошення на фірму і збирався їхати до США. Радості особливої не було, бо вдома залишалася дружина з трьома синами. Хлопцям, на той час було 14, 15 і 17 років.
Дружна, м'яко кажучи, також була не в захваті від мого рішення. Адже гроші не замінять дітям батька, тим більше в підлітковому віці. То був 2005 рік. Одного зимового ранку я підібрав на дорозі змерзлу 11-річну дитину. Виявилося, що мама померла, тато віддав дочку до інтернату, де її дуже ображали. Дівчинка втекла додому, а там ‒ нетверезі дядьки, дим коромислом... Привів додому, дружина нагодувала… Так у нас в родині стало на одну дитину більше, а я залишився вдома.
‒ Саме тоді й вирішили опанувати нову професію прийомного батька?
‒ Рішення прийшло поступово. Ми переїхали з Нової Каховки до Херсона. Старшого сина запросили працювати тенісним спарингом в іншу країну, молодші стали військовими ліцеїстами. Нам запропонували взяти ще одну дівчинку, в якої виявилися ще брат та сестра. Так у нас стало 4 дітей під опікою.
Ми з дружиною працювали на 3-х роботах, але швидко зрозуміли, що прийомні діти потребують набагато більше уваги, ніж рідні. Дітей зі школи повинна зустрічати мама, вдома має пахнути печеним хлібом. У дітей повинно бути все те, чого не було раніше. Для них важливо все ‒ від випрасуваного одягу до чистого унітазу, яким ще потрібно навчити користуватися. Тому ми вирішили стати прийомними батьками і створити ДБСТ, аби весь час приділяти дітям.
‒ Коли ви стали ДБСТ і скільки дітей отримали?
‒ Усе було не так просто. У Херсоні нам не давали можливості зареєструватись. Їздив багато разів до Києва правди шукати. Аж поки Перший віцепрем’єр-міністр не дав доручення Міністерству у справах сім’ї, молоді та спорту втрутитися. Приїхала пані Волинець і виконала доручення. 01 квітня 2009 року (в День сміхуJ) ми стали ДБСТ з 5-ма прийомними дітьми.
‒ Скільки взагалі у вас діток було за ці 17 років (з 2005 року)?
‒ На цей час у нас 10 прийомних дітей, є 6 випускників, 9 онуків. Найперша дівчина закінчила медичний коледж, Одеський національний університет, зараз живе в Нідерландах, вийшла заміж, народила внука. Ще одна дівчина вчиться у Лондоні в коледжі, є ще чемпіон України з тенісу до 12 років, йому зараз 21, працював за кордоном, в Доха. Усі наші випускники отримали достатню для них освіту та цікаві спеціальності. Страшних історій не маємо, ніхто в тюрмі не сидить, на щастя.
‒ Перейдемо до сумного… Початок війні 24 лютого 2022 року ‒ яким ви запам’ятали цей день?
‒ О 05.12 мені зателефонував молодший біологічний син, який живе в Одесі. Він сказав: «Почалось, ви вже виїхали?» Потрібно сказати, що я є головою Херсонського підрозділу ГО «Всеукраїнська асоціація прийомних родин».
Питання розробки плану евакуації дітей-сиріт з ПС, ДБСТ, опіки я піднімав на різних рівнях починаючи з 10 січня 2022 року. Писав у міністерство, радниці-уповноваженій, написав пост у ФБ на сторінці чату прийомних батьків під назвою «Надіємось на краще, готуємось до найгіршого». Також написав голові Херсона три (!) заяви з проханням провести навчання з евакуації прийомних родин, бо маємо великі проблеми з транспортом.
Мене підтримали й написали заяви ще двоє батьків-вихователів та один батько опікун. Ми самі розробили план евакуації, розробили маршрути, оцінили ступені ризику, кількість транспорту, супроводження медиками, домовилися з розміщенням дітей у дитячому санаторії міста Яремче Івано-Франківської області.
‒ Неймовірно, що ви готувалися на вищому рівні! А що казали вдома?
‒ Вдома я більше місяця готував морально родину до можливого переміщення. Проводив бесіди на тему «А що, як що? Що будемо робити?». Розповідав дітям ситуацію, з якої потрібно знайти вихід. Десь за два тижні до початку війни у дітей в шафах були наклеєні списки необхідних речей для евакуації. Для дітей це була гра...
‒ Яка закінчилась о 05.30…
‒ Я розбудив дружину, дітей, почали збиратися та вантажити наш мікроавтобус. Коли ми почули вибухи на Чорнобаївському аеродромі, всі застигли... Потім почали діяти більш організовано. Дружина не змогла з нами виїхати, бо в неї хвора мама, також старший із прийомних синів попросився залишитися з мамою, щоб допомагати їй.
Приблизно о 8 ранку ми попрощалися... і зрозуміли, що ми не готові до таких випробовувань. Дружина не могла повірити в реальність війни. Потім була тяжка поїздка з пробками біля Миколаєва, Умані, ночівлі в машині. Потім був санаторій в Яремче. Коли Херсон остаточно окупували, то я вирішив їхати за кордон. Польський кордон ми перетнули 3 березня.
‒ Чому обрали саме перебування у Польщі?
‒ Багато знайомих (і незнайомих людей) надсилали мені контакти людей і організацій, які можуть прийняти біженців. Ми обрали організацію, найближчу від кордону (близько 200 км).
‒ Як вас зустріли в Польщі?
‒ Нас добре зустріли. Виділили будинок, показали всю їхню інфраструктуру: басейн, стадіон, класи для занять музикою, мистецтвом, майстерні різних видів та призначень, кінна школа, їдальня, кінотеатр.
‒ Просто казка для дітей і дорослих!
‒ Так, усе, що потрібно для життя та розвитку дітей, тут було. Ми залишилися в цій організації. Мені допомогли оформити дітей до школи, отримати код для проживання. Дітей одягли у все нове. Нашу родину постійно запрошували на зустрічі з різними делегаціями з різних країн. До нас в будинок часто приходили представники благодійних закордонних організацій. Дітям організовували різні екскурсії та поїздки. Такого достатку в Україні в нас не було.
Через два місяці нам вдалося організувати виїзд з окупованого Херсона нашої мами, тещі та нашої десятої прийомної дитини. Діти були в захваті від приїзду мами та бабусі. Вся родина зібралася разом!
‒ І що пішло не так?
‒ Наступного дня виконавчий директор цієї організації заявив мені, що наша десята дитина може проживати у них, а мама і теща ‒ ні. Така заява для мене була неприйнятна, адже я декілька днів вів перемовини з виконавчим директором, пояснював, що у нас родина, ми обоє є опікунами дітей і повинні проживати разом. Але мені відмовляли, заявляючи, що це рішення засновниці організації і що воно не зміниться.
Тоді я попросив дати мені два-три дні, щоб знайти нове місце перебування, і ми переїдемо. Тим більше, що наша родина отримала запрошення з Німеччини. Після мого рішення директорка повідомила, що засновниця хоче зі мною зустрітися для переговорів. Дату призначили на 29 квітня, в п'ятницю. Це була пастка...
‒ Як це пастка?
‒ Приблизно о 17.00 мене запросили до офісу. Там мене очікували двоє поліцейських, виконавчий директор та перекладач. Поліція мені заявила, що зараз мене, дружину та тещу буде заарештовано за жорстоке поводження з дітьми. Нас відправлять до тюрми, а після 5-ти вихідних та святкових днів суд вирішить нашу долю. Або... ми без спротиву виїжджаємо за вказаною адресою, передаємо опіку над дітьми цій організації і чекаємо розслідування та суду над нами.
‒ Неймовірно, але ж які підстави до таких звинувачень? Вони ж до вас навіть делегації возили! І взагалі, вибачте, а що з цього жахіття взагалі можна було обрати?
‒ Загасивши обурення, як тільки зміг, я вирішив так. Зважаючи на те що в тещі була зламана рука (вони з дружиною пережили дні в окупації, дуже тяжкий виїзд із Херсона), то ймовірний шок від арешту буде занадто великим випробовуванням для переляканих жінок. Я обрав другий варіант. Нас вивезли в гори за 70 км від дітей. Я зрозумів, що засновниця тієї організації, що забрала в нас дітей, ‒ дуже впливова людина. Тим не менш, наступного дня, ми почали боротьбу за повернення дітей.
‒ Що саме ви зробили, аби повернути дітей? Розумію, що було дуже складно…
‒ Спочатку поїхав до Управління поліції Тарнува, написав заяву про дії з викрадення дітей у біженців. Але викрадачі завжди були на крок попереду. Уявіть, вони у вихідний день (!), 1 травня, організували засідання суду, який призначив їх тимчасовими опікунами над дітьми. Також вони організували приїзд до дітей Генерального консула України в Кракові.
‒ Дуже ретельна підготовка у ваших опонентів була, як виявилося….
‒ Так, але я не здавався. Дії консульства я намагався оскаржити з консулом, але у відповідь отримав лише лист-скаргу на себе в Мінсоцполітики України. Тоді я зрозумів всю тяжкість свого положення… Зрозумів, що в мене немає союзників.
‒ І тоді ви обрали шлях – оповіщення через соцмережі?
‒ Так. Я почав писати пости у ФБ і висвітлювати все, що відбувається з нашою родиною. А ще ‒ написав заяву в Міністерство соціальної політики, Національну соціальну сервісну службу, Координаційний штаб з прав дитини на період військового стану. Багато знайомих дзвонили мені, підтримували, молилися за нас.
‒ Що вас надихало та підтримувало в боротьбі за дітей? Адже ситуація здавалося б патова…
‒ Був цікавий дзвінок від замначальника Херсонської міської служби в справах дітей. Я почув таке: «Слава Богу, що це сталося з вашою родиною! Ви знайдете вихід». Після цієї розмови я ще більше укріпився в думці, що наша історія потрібна не тільки нам, не тільки батькам, а ще й владі, яка ніколи не діяла в таких умовах. Є прекрасна можливість відпрацювання алгоритму дій, які потрібно закріпити законодавчо.
(Продовження – у наступних публікаціях)
