Історії усиновлення. Жукови: «Тим, хто зважився взяти слабеньку дитину, треба набратися сміливості та віри» (Завершення)

Сім’я Валентина та Валентини Жукових із Чернігова 15 років тому взяла під опіку піврічного Валеру, а через два роки удочерила шестимісячну Настуню. І разом із цим чотири роки Жукови є активними читачами нашого порталу «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» Початок читайте на https://sirotstvy.net/ua/real-life-stories/stories-of-children-and-families/ystoryy-us-novlenyya-sem%60ya-zhukov-kh-dlya-nas-s-muzhem-zhyzn% 60-bez-detey-to-pustaya-zhyzn% 60 / ХОЧЕМО ДОНЕЧКУ! Коли Валера пішов до садка, Жукови гостро відчули бажання усиновити ще й дівчинку. «Я вийшла на роботу і зрозуміла, що дуже хочу ще й донечку, – розповідає мама. – Причому або зараз, або ніколи! Чоловік підтримав мене в цьому рішенні, сказав, що двоє діток у сім’ї – ідеальний варіант. Ми почали готувати документи. Це був 2007 рік, нам було вже по 37 років. Але тут виникли труднощі. Виявляється, на дівчаток дуже високий попит, а їх мало. З великими труднощами нам вдалося знайти хоч якісь варіанти. Коли ми зупинилися на фото Настусі, соцпрацівники почали нас відмовляти: «Вона дуже хвора, буде важко». Але нас було вже не зупинити. Отримавши довідку про дозвіл побачень із нею, ми на крилах полетіли в Будинок малятка». ПЕРШЕ ПОБАЧЕННЯ З НАСТУСЕЮ Перша зустріч підтвердила слова соцпрацівників – дівчинка дійсно була в тяжкому стані. «Я вже не кажу про очі, у яких була тотальна самотність і туга, – продовжує мама. – У неї був синдром покинутої дитини. Вона не помічала нікого навколо. Не зупиняла погляд ні на кому, навіть на нас… Це й не дивно. За пів року в лікарні її ніхто не відвідував. З «друзів» – тільки обличчя чергових лікарів і медсестер. І ще нас вразило те, що в неї був кашель, як у курця з 20-річним стажем. Як сказали лікарі пізніше, у легенях малятка стафілокок, від довгого лежання в лікарні додався обструктивний бронхіт. Мало того! Вона мало не померла після планового щеплення від менінгіту. Ми вирішили допомогти цій крихітці стати на ноги, вилікуватися та бути здоровою». СПОЧАТКУ ЦЕ БУЛО СТРАШНО «Хоча, звичайно, спочатку було дуже страшно, – продовжує Валентина Жукова. – Жодній мамі не побажаю бачити, як після уколу дитина вигинається на руках і плаче пів години, і її не можна заспокоїти. На щастя, поруч завжди була наша улюблена лікарка Катерина Олегівна, яка витягла двох наших діток. Тим, хто зважився взяти слабеньку дитину, ми з чоловіком радимо набратися сміливості, мужності та терпіння. Потрібно бути сильними й вірити, що все буде добре». ВОКАЛ – ЯК ДОДАТКОВА ТЕРАПІЯ ВІД КАШЛЮ Зараз синові Жукових 15 років, а Насті – 13. Валера займається в музичній школі (грає на трубі) і ходить до комп’ютерної школи. А Настуся займається вокалом, і вже зараз її вважають юною зірочкою рідного Чернігова. Цікаво, що заняття вокалом почалися після марних спроб вилікувати кашель – лікар «прописала» вокал як додаткову терапію. І ця терапія виявилася настільки ефективною, що про кашель Настя взагалі незабаром забула. Зате тепер у 13-річної дівчинки – три музичні кліпи, а також грамоти лауреата міжнародних та всеукраїнських фестивалів і конкурсів. Пісні в її виконанні звучать навіть в ефірах французького (!) радіо. Вона учениця вокальної школи фестивалю «Червона рута». Вже в шість років дівчинка брала участь у конкурсах і була Мініміс Чернігова -2013, а в сім років – Мініміс Артистичність України-2014. Вдома батьки дбайливо зберігають приблизно 50 дипломів і нагород, вирізки статей у газетах про її вокальний талант і мріють про допомогу меценатів. ЩАСТЯ ТЕЖ ПОТРЕБУЄ БАГАТЬОХ ЖЕРТВ «Ми хочемо, щоб наші діти жили краще за нас і досягли успіху в житті своєю працею, – каже мама Валентина. – Для цього, звичайно, ми жертвуємо всім. Адже всі фестивалі та конкурси в Україні платні, а з нашими зарплатами сильно не розженешся, але ми завжди якось пристосовувалися та викроювали необхідні фінанси. Крім того, треба було доглядати мою маму, яка була прикута до ліжка 35 років! І хоча вона була нерухомою, однаково допомагала у вихованні дітей, вчила їх розмовляти, розучувала вірші та допомагала з уроками. Діти зі свого боку робили їй чай, годували з ложечки, поправляли постіль, читали книжки… Узагалі, зараз багато пар всиновлюють дітей – і дуже щасливі, а дітки завжди стають схожими на своїх татів і мам. Тому не треба боятися, особливо якщо ви, як і ми, впевнені, що без дітей життя пусте».