Історії усиновлення. Сім’я Жукових: «Для нас із чоловіком життя без дітей – пустота»

Сім’я Валентина та Валентини Жукових із Чернігова 15 років тому взяла під опіку піврічного Валеру, а через два роки усиновила шестимісячну Настуню. Незважаючи на такий стаж усиновлення, Жукови – активні читачі нашого порталу «Рінат Ахметов – дітям. Сирітству – ні!» і різних заходів нашої програми. «Ми вже чотири роки читаємо всі публікації, дивимося ролики по телевізору, – каже Валентина Жукова. – Ми з чоловіком вважаємо, що Рінат Леонідович дуже багато допомагав і допомагає людям зараз, хто б там що ні говорив. І це чудово й дуже надихає! Чим більше людей допомагатимуть один одному, тим кращою буде наша країна, наш світ». НЕ ДЛЯ КОЖНОГО Валентина Жукова впевнена, що зважитися на усиновлення зможе не кожна пара: «Безліч бездітних сімей просто припиняють спроби й живуть для себе, не наважуючись взяти на виховання «не свою» дитину. Їм так простіше, щось міняти не треба. Ми їх не судимо. Просто в нас усе було інакше. Ми з чоловіком розуміли: життя без дітей – це пусте життя. Первісток Валерочка, якого ми взяли 2005 року, повністю перевернув наше життя. Було навіть дивно… От не було нікого – і раптом відразу хлопчик, якому вже півроку! Перша думка була: «Як ми жили без нього?» Усе попереднє життя відійшло у далеке- далеке минуле, наче це було з кимось іншим. Від того часу весь світ наш зосередився в цій дитині. Звичайно, було страшно. Було безліч сумнівів. Чи зможемо ми? А чи вийде в нас? А раптом щось буде не так? Адже ми нічого не знали та не вміли – як годувати, як купати, як гуляти, що правильно й можна, а що не можна? ЩОЙНО ВЗЯЛИ НА РУКИ – ЗРОЗУМІЛИ: ЦЕ НАШ! Нам дуже пощастило із соцпрацівником районної служби, її теж звали Валентина. Вона допомогла оформити всі документи та направила до будинку маляти. Ми з чоловіком мріяли про хлопчика. У будинку маляти нас пообіцяли познайомити із двома малюками – Валерочкою та Андрюшею. Валеру принесли першим. Він був дуже слабеньким і дуже хворим, але коли я взяла його на руки, зрозуміла: це наш! Андрійка ми навіть не дивилися. Наша соцпрацівник пізніше повідомила, що Андрійка теж усиновила родина з Чернігова». КОНЦЕНТРАТ ЛІКАРСЬКОГО ДОСВІДУ ТА БАТЬКІВСЬКОГО ТЕПЛА Валерочку Жукови взяли під опіку – так швидше можна було забрати дитину додому й почати планове лікування. «Узагалі, чим раніше забирають діток із дитбудинків, тим швидше відбувається процес їхньої реабілітації, – впевнена Валентина. – У свої пів року малюк страждав на двостороннє запалення легенів, рахіт, коросту, не міг навіть ніжками упиратися, не те що намагатися вставати! Тому щойно привезли його додому, то відразу ж лягли в лікарню. Той рік був концентратом із лікарської праці та нашого терпіння й любові. Ми з чоловіком взагалі забули про себе, думали тільки про малюка, жили для нього та заради нього. Нам дуже пощастило, що в лікарні працювала прекрасна лікарка Катерина Олегівна Вонарх, яка стала для нас помічником, рятівником і другом. Якби не вона, нам було б дуже складно вилікувати цю безмежну купу різних супутніх хвороб. ХОЧЕМО ДОНЕЧКУ! Нарешті, Валеру вилікували і влаштували у дитсадочок. Здається, можна трошки перепочити, але це не про родину Жукових. «Коли я вийшла на роботу, то зрозуміла, що дуже хочу ще й донечку, – каже мама. – Причому або зараз, або ніколи. Чоловік підтримав моє рішення. Сказав, що двоє діток у сім’ї – це ідеальний варіант, і ми почали знову готувати документи. Це був 2007 рік, нам було вже по 37 років. (Продовження читайте наступного четверга)