Історії усиновлення. "Найчастіше запитання до нас: "Як вчаться ваші діти?" - розповідь родини Паламарчук (завершення)

Ольга та Володимир Паламарчуки з Маріуполя – не тільки усиновителі, а і прийомні батьки. Перше знайомство з Фондом Ріната Ахметова в Ольги та Володимира відбулося ще 2011 року, коли вони стали активними користувачами порталу sirotstvy.net. На цей момент у ДБСТ Паламарчуків виховуються дев’ять дітей віком від 11 місяців до 17 років. Початок – на https://sirotstvy.net/ua/real-life-stories/stories-of-children-and-families/ystoryy-us-novlenyya-m-reshyly-ne-provodyt%60-kastyngov-y-vzyat%60- perv-kh-kogo-predlozhat-sem% 60ya-vladym /

ПЕРШІ ТРИ МІСЯЦІ ДУЖЕ ВАЖКІ

«Коли ми тільки взяли перших діток – Льоню й Толю – ми уявляли собі приблизно таке життя: ми взяли дитинку, гуляємо з нею в парку, все так гарно й емоційно, як у фільмі, – згадує Ольга Паламарчук. – Однак усе було зовсім не так. І почалося це в першу ж ніч, коли Льоня просто кричав, і ми не могли його заспокоїти. І так до ранку, а далі пішло-поїхало… Перші два-три місяці були суцільною чорною смугою, коли ти не знаєш, що робити з дитиною. Коли спливають усі болячки, страхи дитини, її особливості… Тоді ми зрозуміли, що між тим, що ми собі уявляємо і як усе відбувається насправді, велика різниця. І краще не малювати собі якихось картинок, щоб потім не розчаровуватися. Коли ми взяли діток вдруге, до ДБСТ, ми вже були спокійнішими, знали, чого очікувати. Уже розуміли, що можливим є всяке. Ми дуже багато читали й дивилися передачі про дитячу адаптацію та травми, щоб розуміти, як поводитися надалі, якщо це буде відбуватися. А відбуватися буде всяке. Головне – не засмучуватися, просто зупинитися, оцінити ситуацію в нових обставинах і вибудувати приблизний план дій. Це набагато корисніше, ніж копатися в собі, ставлячи питання: «Чому я не така? або Чому вони не такі?»

«ЯК ВЧАТЬСЯ ВАШІ ДІТИ?»

Як не дивно, але найчастіше мамі ДБСТ люди навколо ставлять таке запитання: «Як вчаться ваші діти?» Хоча саме цей момент для прийомних батьків на другому плані. На першому – соціалізація та здоров’я. «Річ у тім, що в нас із чоловіком дві вищі освіти, а діти вчаться погано. Виняток – наша старша дівчинка, вона велика трудівниця, і менш ніж 10 балів у її табелі немає. Льоні з Толіком взагалі навчання важко дається у зв’язку з їхнім здоров’ям. У Толіка, наприклад, дислексія – плутає звуки, не бачить слова послідовно, через що читання в нього повільне. У Льоні теж усе складно. Коли мама їх покинула, вони кілька днів голодували, що в підсумку вилилося в набряк головного мозку. Зараз у нього проблеми з абстрактними поняттями, і математика дається з великими труднощами. Ксюші 9 років. Коли ми її забрали до себе, не вміла читати. Але це було не найстрашніше. Гіршим був її фізичний стан. Об’єм шлунка був у кілька разів меншим за потрібну норму. Коли дивишся на неї, розумієш, що її спочатку потрібно хоча б трохи відгодувати. Зараз вона ходить до 3 класу, читає буквар і дуже старається підтягнутися до своїх однолітків, хоча це непросто».

НАВЧИЛИСЯ РАДІТИ Й ПЕРЕСТАЛИ ПОРІВНЮВАТИ

Діти навчили батьків радіти навіть найменшим успіхам. «Мої діти навчили мене радіти не загальноприйнятим радощам соціуму, а внутрішньородинним, особистим, – продовжує розповідь Ольга Паламарчук. – Дев’ятирічна Ксюша вже читає буквар для першокласників – чудово, розумничка! Даня добровільно прибрав у своїй кімнаті? Не може бути! Ура! Він побачив, що є бруд, який потрібно прибрати – і прибрав його. Чудово! Ми радіємо, що діти навчилися мити посуд. Радіємо, що вони носяться з курчатами по двору… Ми перестали порівнювати їх із кимось».

ПЕРЕСТАТИ БОЯТИСЯ ДОРОСЛИХ

Кожен із прийомних дітей пережив таке, проти чого слабка успішність у навчанні – це квіточки. «Наша базове завдання – навчити цих діток правильних життєвих навичок, соціалізуватися й перестати боятися дорослих, – переконана прийомна мама. – Адже для більшості таких діток дорослий – джерело небезпеки, всього поганого. Адже досі нічого, крім біди, вони від дорослих не отримували. Саме з цієї причини вони бояться дорослих, тікають, ухиляються та прибріхують. Перший час ти просто привчаєш дитину до того, що дорослий не злий, і якщо він із тобою, ти в безпеці. Потім звикаєш, що вони начебто і вже спокійні, але раптом р-раз! – і знову щось утнули!»

ДЕМОТИВАТОРИ МИМОВОЛІ

Шкільні збори або висловлювання вчителів бувають дуже травматичними. «Школа дуже сильно демотивує не тільки дітей, але навіть нас, – зізнається Ольга. – У мене шість не надто успішних школярів, і від вчителів я постійно чую: «Ось ви не зробили, не догледіли, не змогли, не навчили». Ти приходиш додому й думаєш: «Так, ось я не зробила… Може, у когось вийшло б краще? Потім намагаюся вимкнути цей внутрішній діалог і кажу собі: «Так, ми не ідеальні. Ми робимо помилки. Іноді ми повністю знесилені, не ідеальні. Але ми БАТЬКИ, які вже є, й інших батьків у цих дітей немає». Обтрусилися, видихнули й пішли далі. Зрозуміло, чому деякі усиновителі або прийомні батьки не витримують. У нас безліч завдань. Ти й мама, і психоаналітик для всіх, і господиня, і кухар футбольної команди! Так, діти допомагають, але тільки після того, як ти їх навчиш цього. А ще ти діловод. Стільки дитячих документів треба оформляти постійно! Вистояти черги, все встигнути… У цьому плані карантин для нас порятунок, тому що перенесли необхідність оформлення якихось нових документів. Словом, потрібно бути готовою, що на батьківських зборах ви будете мамою найменш успішних у навчанні дітей. Або до вас будуть приходити родичі й указувати, де ти не домила або не дотерла». «

ЦЕ ІНШІ ДІТИ, ДО НИХ ТРЕБА ГОТУВАТИСЯ!»

«Я дуже шкодую, що в нас не було ще курсів для усиновителів, коли ми брали перших діток, тому що до їхньої появи треба готуватися, – каже прийомна мама. – Це інші діти. Вони не такі, як діти із сім’ї. Навіть якщо ще маленька дитина, вона однаково не така, як ти собі уявляєш. Не така, як у твого сусіда, родича, брата… Це дитина від початку травмована. Хоч де вона – у сім’ї, у дитячому будинку – вона пережила травму. І весь біль, який вона пережила, вона буде виливати на тебе. І ти маєш цей біль узяти на себе, переробити в позитив і повернути вже інакше. Це не буде ідеальна дитина, у неї можуть бути проблеми, і можуть спливати нові. Потрібно розуміти й не боятися того, що ти береш дитину з різним багажем. І якщо ти не готовий любити цю дитину завжди й будь-якою, то краще не бери.

А ось полюбити будь-яку дитину зможе будь-яка нормальна жінка, якщо вона зважиться. Тут питання швидше в тому, хочу я це робити чи не хочу. Якщо я хочу – я це роблю. Я не бачу жодного героїзму в тому, що я мама ДБСТ. Це було наше бажання, наше рішення. Любов – це рішення, і жодних надздібностей не потрібно. Щоб бути прийомною мамою, потрібно просто цього дуже сильно захотіти й бути готовою до несподіванок і пригод. Якщо ти цього захочеш, у тебе все вийде».