Історії усиновлення: "Ми вирішили не проводити "кастингів", а взяти перших, кого нам запропонують" - родина Володимира та Ольги Паламарчуків

Ольга та Володимир Паламарчуки з Маріуполя не тільки усиновителі, а і прийомні батьки. У їхньому ДБСТ сьогодні виховуються 9 дітей віком від 11 місяців до 17 років. Перше знайомство з Фондом Ріната Ахметова в Ольги та Володимира відбулося 2011 року, коли вони стали активними користувачами порталу sirotstvy.net.

«Ми вибрали двох діток на порталі й одночасно збирали всі необхідні документи, – згадує Ольга Паламарчук. – Однак поки ми все зібрали, діти були вже в ДБСТ, і ми не зважилися забрати їх звідти, щоб зайвий раз не травмувати. З подальшим вибором нам допомогли районні служби в справах дітей. І вже у 2012 році Фонд Ріната Ахметова запросив нас, як усиновителів, на свій захід; нам вручили подарунки – гарні книги. Це було красиво та зворушливо. Тоді ми ще не думали, що відкриємо ДБСТ, хоча мрія взяти діток-сиріт до своєї родини виникла ще в юності».

«Я НЕ МОЖУ ДОПОМОГТИ ВСЬОМУ СВІТУ»

«Я за освітою психолог, – продовжує Ольга. – Після закінчення вишу влаштувалася на роботу психологом у дитячий садок, бачила різні сім’ї та різні ситуації. Виявилося, що навіть у рідних і повноцінних сім’ях багато дітей не отримують ні тепла, ні виховання, ні любові. Нічого. Мені так хотілося ще тоді відігріти, допомогти, підняти кожного. І водночас я розуміла: щоб реально допомогти, потрібно взяти дитину у свою сім’ю й виховати. Я не допоможу всьому світу, але зможу допомогти якійсь конкретній дитині. І коли я здобула другу вищу освіту, влаштувалася волонтером при училищі, де були випускники з інтернату в Ясинуватій. Інтернат був дуже добрий, але його випускники абсолютно не були пристосовані до подальшого життя. Вони не знали, що їм потрібно купити з одягу, де його потрібно купити; вони не знали, що робити, коли взуття зіпсувалася, які продукти купувати, яку їжу готувати…

Навіть маючи достатню фінансову підмогу, ці діти не вміли правильно нею розпорядитися. Багато хто голодував, милостиню просив. Пам’ятаю, хлопчик отримав свої «підйомні» й повністю витратив їх у комісійному – купив норкову шубу своїй подружці. Й ось вони удвох залишилися із шубою й порожнім гаманцем. Таких випадків, коли купувалися якісь телефони, ґаджети, золото, а потім усе це здавалося в ломбард за копійки, було дуже багато. Словом, ми займалися адаптацією дітей до дорослого життя. Допомагали складати списки продуктів, вчили вибирати речі, планувати бюджет.

Але за два роки такої діяльності я переконалася, що все це малоефективно. Тільки в трьох-чотирьох дітей із 30 подальше життя склалося більш-менш добре. Поки ти не візьмеш додому таку дитину, не навчиш, не виростиш, сенсу не буде. Саме тоді визріло рішення: хоча б одну дитину-сироту я всиновлю! Коли ми почали зустрічатися з чоловіком, це питання я порушила серед перших. Мені було важливо, щоб моя половинка поділяла мої переконання. На щастя, Володі теж була близька ця тема, мені не довелося його вмовляти або переконувати. Через два роки після нашої розмови ми усиновили двох діток».

ПЕРШІ ДІТКИ

Як ми писали, своїх первістків сім’я Паламарчуків усиновила 2012 року – братиків Льоню (3,5 роки) і Толика (1,3 року). «Ми з чоловіком вирішили не проводити «кастингів», і перших, кого запропонують, тих і заберемо, – згадує мама. – Братики в різних дитячих будинках. Толик був ще в будинку дитини, а Льоня в дитячому будинку. Під час першої нашої зустрічі ми подумали, що їм ще менше років, ніж насправді, настільки худенькі та маленькі вони були. І тут зіткнулися вперше з проблемою спілкування з персоналом дитячого будинку, де був Льоня.

Треба сказати, що до цього, коли ми збирали документи, у бесідах зі соцслужбами, лікарями нам усі допомагали, йшли назустріч. А ось персонал дитбудинку нас вразив. Ми не очікували такої агресії. Бачитися з дитиною нам дозволяли тільки на сходовому майданчику (між другим і першим поверхом). Нам погрожували: якщо ви хоча б один день не приїдете, Льоню вам не бачити. Попри те, що ми жили в Маріуполі, а дитбудинок Льоні був у Донецьку.

Це зараз ми вже знаємо: то було просто залякування та дурість, але тоді ми дуже сильно перенервували й кожен день були, як штик, у дитячому будинку, хоч що траплялося. І, звичайно, залякували станом дітей – фізичним і психічним. У хлопчиків дійсно була безліч проблем, але ми вирішили за них боротися. Льоні говорили, що він взагалі ходити не буде, а тепер він бігає, стрибає, як усі звичайні діти. Про Толика говорили, що він зможе вчитися в школі для розумово відсталих. Але обидва братики зараз вчаться у звичайній школі, хоча звичайно, не ідеально, але намагаються в міру своїх сил і здоров’я».

(Продовження читайте наступного четверга)