Ірина Сербіна: «Господь сам приводив у наш дім дітей»

У дитячому будинку сімейного типу Ірини та Володимира Сербіних, у місті Святогірську на Донеччині, 22 дитини, 13 з них – прийомні, віком від 3 до 18 років. У деяких дорослих вихованців є вже і свої дітки. Дев’ять дітей досягли повноліття, але й досі мешкають у будинку Сербіних, позаяк свого житла в них немає. Це взагалі рідкість – житло в сиріт.

«Добре, що ми з цього боку столу»

Досвід виховання дітей Ірині довелося пізнати, коли в неї ще не було своїх власних. Ірині було 17, вона закінчувала школу, коли в дім прийшла біда: її старша сестра загинула у страшній автокатастрофі, десятирічний племінник залишився сиротою. Зараз Денису 35 років, у нього вже є своя дитина. У його молодої тітки Іри, за два роки, з’явилася вже і своя донечка. Встигаючи піклуватися і про своїх діток, і про будинок, Ірина завжди душею вболівала за тих, кому не дісталося батьківського тепла.

– Ми брали на канікули діток, які перебували в Макіївському притулку «Добрий пастир» ще в той час, коли не були добудовані нові прибудови до нашого дому, – розповідає Ірина. – Як розміщувалися? На надувних матрацах, їли у дворі під навісом. Наші діти сиділи з одного боку стола, а гості – з іншого. Й одного разу мої діти зізналися мені: «Добре, що ми з цього боку столу». Їм було боляче дивитися на дітей, які позбавлені батьківського піклування.

Ірина каже, що із самими дітками, яких бере у свою сім’ю, справляється, якими б проблемними вони не були. А ось з оформленням документів завжди були зволікання – інтернатська система всіляко чинить опір – не хоче відпускати своїх підопічних, завдяки яким персонал зберігає свої робочі місця. Співрозмовниці неодноразово доводилося вдаватися до допомоги співробітників програми «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова, щоб долати ці бюрократичні перепони.

– Наш перший хлопчик, якого ми взяли з притулку в Макіївці 2006 року, півтора роки прожив у нас без документів, звичайно ж, не з нашої вини, – розповідає мама-вихователь. – А коли почали оформляти документи на дівчаток-сестричок із ромської родини, тоді і виявили, що дітей у цій родині дев’ять! Через помилку в одну літеру в написанні їхнього прізвища ніхто цього не знав. Старші діти не знали, що в них є молодші, розкидані по різних інтернатських установах. Ми взяли вісьмох із дев’яти дітей у свою сім’ю – всіх, кого можна було взяти.

Були з боку чиновників і неприховані «палиці в колеса». Так, коли Сербіни брали до себе в сім’ю ще двох сиріт, їм довелося двічі гнати машину зі Святогірська до Донецька, тому що чиновники під час заповнення документів допустили помилку в зазначенні дати.

А один випадок у школі Ірина досі забути не може. Керівник класу, куди жінка привела хлопчиків, узятих у сім’ю, знайомлячи батьків і дітей між собою, відрекомендувала Сербіну так: «А це мамашка, яка привела до нас у клас двох інтернатських…», – педагог назвала хлопчаків нехорошим словом. Ірина вибухнула і, звичайно, знайшла, як поставити вчительку на місце. Тим більше, що вона сама – професійний педагог.

– Місцеві жителі насторожено ставляться до дітей-сиріт, яких привозять на відпочинок до таборів Святогір’я: то вони вікна поб’ють, то що-небудь поцуплять. Але ж це не від того, що діти погані з народження, а тому що в них немає сім’ї, ними ніхто не займається, – розмірковує Ірина.

Тим часом старші діти підросли, завели своїх дітей, але житла ні в кого з них так і немає. «Краще б чиновники подбали про забезпечення сиріт житлом», – нарікає мама-вихователь.

– Хочу зазначити, що ми дітей ніколи не вибирали – Господь сам приводив їх у наш дім, – запевняє Ірина Сербіна. – Коли я вперше приїхала в Макіївський притулок «Добрий пастир», то завідуюча притулком Оксана Волкова вийшла до мене у двір сама. Тому що я стояла у дворі, як укопана, і дивилася на хлопчика на ім’я Антон, у якого вже, можна сказати, закохалася з першого погляду. А коли завідувачка до мене вийшла, я тільки і змогла видавити із себе крізь сльози: «Це моя дитина». Вона мене зрозуміла. І, звичайно ж, незабаром ми забрали до себе Антона.

За деякими дітьми Ірині навіть їхати не довелося: дев’ятимісячну дівчинку й півторарічного хлопчика привезли до них далекі родичі – «на три дні». Минуло два роки. У будинку Сербіних ці діти і пішли, і заговорили. А за два роки, мама прийшла за ними.

– Дев’ять місяців діти тинялися притулками і в результаті повернулися до мене, а за шість років, ця ж мама, можна сказати, подарувала мені ще півторарічну дитину, на яку її позбавили батьківських прав. Старші вже ходять до школи, але мій синочок із цих «підкидьків» тепер іноді запитує мене з докором: «Навіщо ти мене тоді тій чужій тітці віддала?» Як йому сказати, що не вдалося достукатися до чиновників, щоб оформити документи на їхнє законне перебування в моєму будинку?

Не могла пройти повз вагітну матусю з голодними дітьми

Здавалося б, такий багатолюдний будинок Сербіних і так переповнений, але ні! Місця і їжі вистачає всім. А під час війни Сербіни дали притулок сім’ям своїх кумів із дітьми. Ірина підрахувала, що упродовж трьох місяців у них жили 56 дітей і шестеро дорослих! Насамперед Сербіни поселили родину своєї куми Надії Карнаух – дитячий будинок сімейного типу із сусіднього міста Слов’янська, який опинився на лінії вогню.

– Коли два роки тому в сусідньому Слов’янську почалися військові дії, Фонд Ріната Ахметова запропонував і нам евакуюватися. Але у Святогір’я війна не прийшла, слава Богу, – ділиться переживаннями Ірина Сербіна. – Вона впала на наш невелике місто тисячами біженців, яких ми почали приймати два роки тому і приймаємо й досі.

Ірина згадує, як її куми Карнаухи привезли до них спочатку своїх молодших, але, не дочекавшись припинення обстрілів, незабаром приїхали вже всією сім’єю. Дорогою потрапили під обстріл.

– Слава Богу, все вціліли, але на кума було боляче дивитися: уявляєте, що таке залишити свій дім на невідомий термін? – каже Ірина. – Надін чоловік, Володя, тиждень не міг отямитися, все згадував, як він змушений був відкрити клітки з живністю, яку не міг забрати із собою, і птахи, і нутрії почали розбігатися. Я після цього на велике господарство вже не наважуюсь, все ще під враженням від пережитого близькими мені людьми.

Святогірськ був затоплений біженцями, одних жінок із дітьми було приблизно 20 тисяч. У багатьох приїжджих мам були припинені виплати на дітей, а хто і продовжував отримувати їх, не міг зняти готівку в банкоматі, оскільки за такого напливу людей, якого курортний Святогірськ ніколи ще не бачив, апарати спустошувалися швидше, ніж закінчувалася черга до них. Ірина не змогла пройти повз вагітну жінку з дітьми, яка, стоячи біля такого порожнього банкомата, звернулася до неї і, опустивши очі, попросила: «Я бачу, що гроші на картці в мене є, але я не можу їх зняти, а діти хочуть їсти». Іра дала грошей. Хоча сама їх тоді не отримувала.

– Нам тоді теж грошей три місяці не виплачували, допомагав коштами і продуктовими наборами тільки Фонд Ріната Ахметова, решта волонтерів із продуктами і предметами гігієни підтягнулася пізніше. Так, і натуральна допомога – це добре, але без грошей однаково було не прожити, – згадує Ірина Сербіна.

Сім’я Ірини – сім’я волонтерів. Допомагали іншим і в мирний час, а тим більше – у воєнне лихоліття. У 2014-му вони годували евакуйованих людей із дітьми і в себе на подвір’ї. Крім того, їжу, яку готували самі, речі, зібрані в себе вдома й у друзів, возили й на базу «Іскра», де поселили евакуйовані сім’ї з дітками. Віддавали біженцям і посуд, і постільну білизну. Люди ж  приїхали без жодних предметів першої необхідності – тільки з речами. А коли дітлахи «під пахвою», багато із собою не забереш.

– Коли бойові дії у Слов’янську і Краматорську закінчилися, велика людська хвиля спала, але тепер приїжджають люди із «сірої зони»: з-під Горлівки, Авдіївки, з околиць Донецька, – розповідає Ірина. – Нещодавно привезли сім людей із дітьми із «сірої зони» – селище Жованка, під містом Горлівкою. Люди сподіваються, що приїхали сюди на два тижні, а там – як складеться. Деякі біженці живуть тут уже два роки. Прагнення людей швидше повернутися в рідні міста зрозуміле. Нам пощастило, що ми нікуди не виїжджали, але… нудьгуємо за Донецьком як за своєю рідною столицею шахтарського краю. Всі мої діти так любили свята на «Донбас Арені»…

Сім’я мріє про той день, коли всі дитячі будинки сімейного типу зберуться на «Донбас Арені»

Вся сім’я Сербіних обожнює футбол, для всіх хлопчаків це – улюблена гра. І, звичайно ж, їхній улюблений клуб – донецький «Шахтар». Згадуючи про дитячі свята на «Донбас Арені», де діти могли поспілкуватися з улюбленими футболістами, Ірина не приховує сліз. Зізнається, що, коли днями приїхали волонтери Гуманітарного штабу Ріната Ахметова й журналісти телеканалу «Україна», вона хотіла сказати так багато слів подяки, але… клубок підкотився до горла, і тільки і встигла вимовити: «Рінате Леонідовичу, спасибі вам за все, що ви робите для людей». А вже потім, зібравшись із думками, написала на своїй сторінці у Фейсбуці все, що не встигла озвучити в кадр.

«Шановний Рінате Леонідовичу!

Пише Вам мама великої родини Сербіних зі Святогірська. У нас вчора були журналісти. І під час розповіді про мою сім’ю, а моя велика родина ніколи б не була створена, якби не ваше величезне серце, розуміння й турбота про дітей-сиріт… Але під час бесіди мене захлиснули емоції про найтепліші та найдорожчі спогади, про Вас і ті дні уваги й тепла, подаровані вами нашим дітям.

І я так засмутилася, що не змогла сказати найголовніші слова про те, як ми всі чекаємо повернення вас і всіх співробітників Фонду і всіх людей, які були змушені покинути свої будинки.

Ми дуже мріємо зібратися на «Донбас Арені», у самому серці Донецька, стати у величезне коло й низько вам поклонитися до самої землі, тому що те, що ви робите для людей, не описати словами подяки. Ми з дітьми молимося про вас і вашу сім’ю і про мир для нас усіх. І віримо, що скоро зустрінемося і зможемо сказати про те, як ми вдячні вам за вашу підтримку, турботу й увагу до всіх людей. Низький вам уклін і найщиріші побажання добра, здоров’я й мирного неба над головою. Зі щирою теплотою і величезною вдячністю велика сім’я Сербіних».

– Ще до війни Фонд Ріната Ахметова в межах програми «Сирітству – ні!» Допоміг нам коштами на добудову будинку, – з теплотою згадує Ірина. – Співробітники Фонду та волонтери завжди були поруч із нашою сім’єю. Люди, які працюють у Гуманітарному штабі Ріната Ахметова, вміють не тільки плече підставити у скрутну хвилину, але і зробити приємний подарунок – так би мовити, для душі. Коли в мене у 2013 році народилася п’ята дитина, Артем, і я повернулася з ним додому, у нашу хвіртку постукали. Я вийшла, а мені вручили букет – від Фонду Ріната Ахметова кур’єр приніс квіти!

ДЖЕРЕЛО