Iнтерв’ю з Мариною Гримич, стипендіаткою з літератури грантової програми і3

Українська письменниця і дослідник розповідає про задум книги, присвяченої життю української спільноти в Бразилії, а також ділиться міркуваннями про важливість грантово-стипендіальної програми в розвитку культури загалом.

Пані Марино, ви дістали письменницьку стипендію від Фонду «Розвиток України». Над яким проектом зараз працюєте і чому саме для нього необхідна фінансова підтримка? 

Я подалася на письменницьку стипендію у Фонд Ріната Ахметова «Розвиток України» з проектом написання книги «Українське життя під піньорами». Tему для своєї книги я вибрала, користуючись своїм експедиційним досвідом перебування у Бразилії. Я там була у фольклорно-антропологічних експедиціях двічі і маю величезний першоджерельний матеріал. Українська спільнота в Бразилії зберегла якусь дитинну безпосередність, зокрема й бразильський темперамент.

Українське життя в Бразилії – це і сонце, яке ходить справа наліво, це і сучасна рабська праця на тютюнових полях, які можуть забезпечити більш-менш терпиме виживання українському селянинові, це і бразильські хлопчиська, які у сільських дворах чи на пляжах настільки віртуозно грають у футбол, що м’яч майже не торкається землі; це і українська говірка, якою на сільських весіллях розмовляють усі – від малого до великого; це і неповторна бразильська кухня з обов’язковою чорною квасолею, це і чорна Матінка Божа Апаресіда, яка стала частиною вшановування і в українській спільноті. Хочеться написати про це сонячно, іскрометно – по-бразильськи. Власне, такою я планую зробити книгу «Українське життя під піньорами».

Чому для цього потрібна фінансова допомога? Це передусім мотивація. Я народилася в письменницькій родині, виростала в письменницькому середовищі і добре знаю, які величезні гонорари отримували письменники в радянський час. Зараз цього нема. Сучасні письменники переважно пишуть лише для самореалізації, бо мікроскопічні роялті при сучасних малих тиражах є чисто символічними. І настає мить, коли просто зникає бажання чи просто немає часу писати. Знаєш, що ти носій цікавої інформації, добре володієш письменницьким ремеслом, міг би зробити класну річ, але ж потрібно якось заробляти гроші… Письменницька стипендія дає можливість на деякий час відчути себе вільним від необхідності пошуків заробітків, написати заяву на відпустку за власний рахунок, не робити осоружну роботу, а цілком віддатися писанню.

Однак матеріальним чинником це не обмежується, стипендія – це величезна моральна підтримка письменника. Письменник усвідомлює, що він не «зайва людина» у суспільстві, що його працю цінують, що його поважають. Без перебільшення – у письменника виростають крила.

Наскільки реально для сучасного українського письменника реалізувати вартісний творчий проект без будь-яких грантів чи стипендій? 

Це, звичайно, реально. І більшість письменників так і роблять. Для цього треба бути великим ентузіастом і альтруїстом. Однак сьогодні замало лише писати класні тексти. Ви правильно вжили слово «проект». Сучасний споживач літератури хоче мати не лише текст, а й щось навколо нього. І, знову ж таки, де взяти на це час і сили? Скільки чудових ідей, потенційних книжкових проектів так і не реалізовуються! Я думаю, в Україні є величезний цвинтар ненаписаних книг. Стипендії і гранти дають можливість значно «зменшити смертність» у сфері книгонаписання, зменшити кількість «ненароджених книг».

В Україні, у порівнянні із західною практикою, стипендіальна й грантова системи в культурі менш розвинені. Наскільки важливим фактором це є в інфраструктурі мистецького процесу, чи впливає такий стан речей на розвиток мистецтва, зокрема літератури?

Я переконана, що сьогодні розвиненість стипендіальної і грантової системи в тій чи іншій країні – це лакмусовий папірець зрілості суспільства. Та й взагалі, давайте зазирнемо в історію! Ви впевнені, що Тарас Шевченко став би тим, ким він є сьогодні, якби його не підтримували (причому постійно)? Я не впевнена. Чи був би Київ таким, яким ми бачимо його сьогодні без Терещенків? Я не впевнена. Тому вплив грантово-стипендіальної системи на розвиток мистецтва та літератури безсумнівний.

Що б ви побажали/порадили молодим письменникам у зв'язку з їх прагненням творчої реалізації в Україні?

Побажала б успіху. А порадила би «вчитися, вчитися і ще раз вчитися». Самого бажання писати замало. Треба оволодівати і ремеслом. На жаль, у нас немає, як у Північній Америці, університетських курсів з предмету Writing. Немає у нас і Літературного інституту, як у Москві. Тож до цього письменники приходять самотужки. Не знаю, добре це чи погано. Не сприймайте цю мою пораду як менторство. Просто на молоді лежить велика відповідальність – зробити те, чого не вдалося здійснити попередній генерації письменників, а саме: зробити українську літературу цікавою не лише українцям, а й усьому світові.