Ілля Воєводчук: «Наставник – це та людина, яка скаже тобі: «Я в тебе вірю»

– Я можу назвати себе щасливою людиною – я відбувся, – розповідає Ілля Воєводчук. – Маю улюблену справу, творчо реалізую себе, матеріально забезпечений. Я маю все, що мені необхідно: дах над головою, їжу, одяг, здоров’я, друзів і роблю те, що мені подобається. Завдяки одній людині – наставнику, я все це знайшов сам і навчився любити й цінувати своє життя.

27-річний Ілля – той хлопець, для якого слово «наставник» – не просто слово, а особистий досвід, яким він погодився поділитися з порталом «Сирітству – ні!».

«З кожним роком ми з мамою дедалі більше віддалялися одне від одного»

Ілля – сирота з народження. Батьки залишили його в пологовому будинку, і він навіть не пам’ятає, де це було. Хлопець не знає, чи дата дня його народження, яка стоїть у паспорті, – це і правда його день народження, або її дали йому прийомні батьки. Пам’ятає тільки будинок дитини, у якому його виховували до чотирьох років, де в нього не було навіть імені. Нянечки зверталися до нього, як і до інших діток, які були для них просто клопіткою низько оплачуваною роботою: «Гей, ти, ходи сюди!»

А потім його всиновили. І він спочатку подумав, що пара, яка забирає його з цього незатишного місця, і є його мама й тато. Всі дітки хочуть так думати. Але рідним Ілля в цьому будинку так і не став. Ніби відчував, що він у цьому будинку не назавжди, що це не те гніздечко, куди він буде повертатися, щоб погрітися, коли виросте і стане самостійним.

– Це було на зорі перебудови, важких, кризових часів, коли СРСР розвалився і всім було важко, й Україна вже пережила Чорнобильську катастрофу, – згадує Ілля. – Від наслідків цієї аварії на атомній електростанції помер і мій прийомний тато, який у числі інших їздив ліквідувати наслідки вибуху на атомному реакторі. За життя батько займав у місті, де ми жили, високу посаду. Його смерть стала для моєї прийомної мами тим ударом долі, з яким вона багато років не могла впоратися. Це була втрата чоловіка, з яким вона прожила 27 років і якого щиро кохала, втрата положення в суспільстві. Так, і втрата власної роботи – тодішня криза не щадила нікого. Мама стала на біржу праці…

Жінку не було кому втішити. Її рідний син до того часу виріс, поїхав вчитися в інше місто, де й одружився. А усиновлений Ілля ще не був тим, який витер би мамині сльози. Він так і не розкрився. Для овдовілої жінки Ілля залишався «некерованим» і чужим: бешкетував і крав, за що отримував від матері по-дорослому й ставав ще жорстокішим.

– Коли карають рідну й кохану дитину, вона знає, що її однаково люблять, – розмірковує Ілля. – А я цього не знав. Чи не відчував. Вже в шість-сім років зрозумів, що мене усиновили, що я – не рідний. Я б зрозумів це навіть за умови, якщо б мені цього не «підказали». Мама часто кидала необережні фрази, які свідчили про це, та ще й «добрі люди» допомогли мені дізнатися правду. Я отримував і їжу, і одяг, і освіту, але недоотримав любов – мене недообнімали, недоцілували, не дали зрозуміти, що мене люблять таким, як я є. Ні рідні, ні прийомні батьки не дали мені любові. Ми пройшли з мамою шлях «в різні боки»: від нерозуміння – до повного відчуження й навіть ненависті. На пам’ять від прийомної мами на тілі хлопця залишилися шрами й рубці.

Ілля ріс і починав пустувати – на зло, ще більше озлоблятися і… красти. Чомусь ніхто не звернув увагу на парадокс цього підлітка, який навчався на «відмінно» і з захватом поглинав книги, але… водночас крав!

– Крадіжка була моїм соціальним протестом. Коли я втік із дому, у мене вже було три умовні судимості. До 15 років у місті, де я виріс, у мене вже не було ні друзів, ні близьких, ні прихильності. Була тільки образа й «популярність» – я часто проходив повз стенди, прикрашені моєю фотографією з написом: «Їх розшукує міліція».

Останньою краплею стала фраза названої матері, яку запальна жінка, часто зриваючись на крик, сказала абсолютно спокійним, крижаним тоном: «Напевно, ми всі були б щасливі, якби тебе в нас не було». Почувши це, Ілля всю ніч не міг заснути. Він зрозумів, що зовсім чужий, і якщо піде, ніхто не буде його шукати, хіба що міліція.

«А тепер скажи правду. Тоді я зможу тобі допомогти»

Помандрувавши різними містами, де підліток продовжував красти, Ілля потрапив до Києва. Хлопчина з віддаленого обласного центру, ніколи раніше не бачив метро, загубився в мегаполісі й незабаром залишився без засобів до існування. Парадокс, але трапився йому… міліціонер, який дав Іллі адресу «Служби порятунку дітей», яка тоді тільки починала свою роботу. Ініціатором її створення був Микола Кулеба. У приміщенні центру служби йшов ремонт. І це було на руку мандрівникові: «Я вам із ремонтом допоможу, а ви мені заплатите, і я поїду у своє місто, де в мене хвора бабуся…» Хлопчик за звичкою наплів сім мішків гречаної вовни. На подив ніхто не перевірив його історію. Йому відразу дали в руки інструмент, сказавши: «Залишайся. А там подивимося». Ілля шпаклював і фарбував, мріючи про той день, коли йому скоріше віддадуть оплату за його працю і він зможе покинути цей ворожий йому мегаполіс і переміститися куди-небудь у звичне менше містечко, де зможе жити звичним йому вуличним життям бродяги. А за тиждень у центрі з’явилася людина, яка стала для Іллі наставником. Мій співрозмовник просив не називати її імені, оскільки важливо, насамперед, не хто взяв на себе цю роль у житті Іллі, а то, чого вдалося Іллі домогтися в результаті наданої йому підтримки. Майбутній наставник запросив Іллю до себе в кабінет.

Ілля знову розповів вже завчену легенду про хвору бабусю й батьків, які виїхали на заробітки за кордон, і попросив із ним розрахуватися. Вислухавши його, чоловік сказав: «Класна історія! Прямо за душу бере. А тепер скажи правду. Тоді я зможу тобі допомогти».

– Я вагався. Не звик говорити правду, бо вона була проти мене – мені вже світив «дорослий» тюремний термін, і я уявляв, як він зараз зателефонує у міліцію, й оглядав вікна і двері, плануючи, яким шляхом я буду звідси тікати, – згадує співрозмовник.

Але дорослий друг – Ілля чомусь відчув, що в нього нарешті з’явився щирий друг і союзник – не робив жодних спроб нікуди телефонувати, він і далі спокійно наполягав на тому, що хлопець має розповісти правду, і тільки знаючи її, він зможе знайти для нього вихід із цієї ситуації. «Скільки ти хочеш грошей? 200–300? Я дам тобі 600. Але ти поїдеш і повернешся у своє колишнє життя. Або ж ти мені скажеш правду, і я спробую тобі допомогти». І підліток повірив цьому незнайомому чоловіку, який першим у його житті показав йому, що він на його боці. Він розповів правду.

– І тоді він обійняв мене за плечі і сказав: «Я тобі допоможу, ми з тобою виліземо з цього», – згадує Ілля. – Це мене підкупило. Я остаточно зрозумів, що це той чоловік, який зробить усе від нього залежне, щоб допомогти мені. Незважаючи на те, що моя правда гірка, він готовий був прийняти її, зрозуміти мене, стати мені другом і дати мені шанс змінити моє життя. І він це зробив.

Наставник заспокоїв прийомну матір Іллі, зв’язавшись із нею телефоном. Він повідомив жінці, де Ілля, і що він поки залишиться тут, а потім повернеться до занять і закінчить школу. Він підключив юристів, які змогли врятувати хлопчика від в’язниці, переконавши правоохоронців, що підліток виправиться. Головне, що потрібно від Іллі, – виконувати взяті зобов’язання – працювати над собою, щоб змінити своє життя на краще.

Цього не сталося відразу. Старі проблеми не пішли з життя хлопця настільки швидко. Але поруч був чоловік, котрий його захищав, котрий розповідав, як йому побороти минуле, бачив його кращі сторони і вірив у те, що Ілля зміниться.

«Наставник – це та людина, яка вкаже шлях і дасть надію»

– Так, я жив у тому центрі, у якому були дуже добрі умови, – згадує Ілля. – Спонсори нас не забували й навіть пестили: дарували і речі вихованцям, і добротну сучасну техніку для самого центру. Але подарунки, матеріальні блага – це те, що не завжди понесеш із собою, те, що постаріє і що, врешті-решт, викинуть, замінять на нове й забудуть. Головним було не це. Головним було те, що поряд був наставник – та людина, яка вкаже шлях і дасть надію. Надію на те, що ти здатний змінити своє життя. Звичайно, наставник допоможе тобі це зробити й підкаже, як знайти для цього сили, але змінити своє життя ти маєш сам. Ти й сам маєш у себе повірити.

Коли Ілля все ж повернувся до навчання, закінчив школу і йому прийшов час отримувати професію, його наставник знову підтримав: «Іди туди, куди ти хочеш. Вибирай справу до душі. Я тобі допоможу». І Ілля обрав. Вступив сам. Без хабарів і на бюджетній основі!

– Я з відзнакою закінчив інститут культури. І лише один з 12 своїх однокурсників працюю за фахом, я затребуваний, – каже Ілля, котрий став режисером. – Ті душевні сили, які вклав у мене наставник, не пропали дарма.

А згодом хлопець з’їздив додому. Він вирішив, що поки не владнає свій конфлікт із матір’ю, це буде заважати йому жити, розвиватися далі. Він вирішив поговорити з нею, щоб залишити ненависть у минулому. І це йому вдалося. Вони пробачили одне одного. Ілля приїхав до жінки, яка його виростила, вже зовсім новою людиною. Людиною, яка відбулася.

З власного досвіду мій співрозмовник засвоїв, що наставник – це людина, яка у твоєму житті направляє й підштовхує, дає тобі зрозуміти, що ти не самотній у цьому світі.

– Наставник не дарував мені подарунків, не обсипав грошима, він вказував мені шлях, був поруч у важку хвилину, змушуючи мене повірити в себе, у власні сили. Тому я вважаю, що наставником може бути будь-яка людина, незалежно від її матеріального чи соціального становища в суспільстві, яка здатна стати підлітку другом, – вважає Ілля.

– Держава, ігноруючи проблеми підлітків, які так і не знайшли сім’ю, втрачає величезні ресурси, які могли б її просувати вперед, – вважає Ілля. – Сироти, якщо в них немає поруч таких людей, як наставник, самі стають джерелами проблем: у рядах випускників інтернатів високий відсоток злочинності, бродяжництва, наркоманії, проституції… Вони народжують дітей, не знаючи, як про них піклуватися, тому що ніхто не дбав про них самих, не любив їх і не вчив, як піклуватися, а головне – любити своїх дітей. Тому сироти часто самі залишають своїх дітей сиротами. Але це порочне коло можна перервати. Можна дати сироті якщо не сім’ю, то наставника, і з результату побачити, який величезний потенціал закладений у цій дитині-сироті. У сироти великий інстинкт виживання, боротьби за кращу долю. Головне – спрямувати цей потенціал у потрібне русло, і можна буде переконатися, що сироти – це працездатні талановиті кадри, які зроблять і своє майбутнє, і майбутнє цієї країни кращим.

… Іллі шкільні педагоги так і говорили: «Ілле, у тебе два шляхи: або – в’язниця, або – Канни». Парадокс, але в Каннах співрозмовник вже побував. Соціальні ролики Іллі удостоєні призів на міжнародних фестивалях. Знаючи, якою важливою є роль наставника в житті дитини, Ілля й сам не стоїть осторонь від розв’язання проблеми адаптації сиріт, співпрацює з організацією «Одна надія», яка шукає й готує наставників для дітей з установ колективної форми опіки та розвиває наставництво в усій країні. Створений Іллею соціальний ролик «Одна надія» розповідає про роботу цієї організації, метою якої є підготовка наставників для того, щоб таких історій успіху, як в Іллі, стало значно більше.

– Я щасливий. Я на власному досвіді переконався, що щирий внесок однієї доброї людини здатний повністю змінити долю дитини, – упевнений співрозмовник.

ДЖЕРЕЛО