«Хіба можна сховатися від війни?»: Фонд Ріната Ахметова назвав переможців конкурсу есе «Один день»

Однією з фіналісток стала Ганна Мігаль із Горлівки. Нині дівчина живе і навчається у Маріуполі. Свою розповідь вона веде від третьої особи.

– 2014 рік, початок літа, на яке з нетерпінням чекала маленька семирічна Аня, щоб більше часу проводити зі своєю родиною. Вона ще не знає, що в найтепліший місяць літа, липень, для маленького серця почалася доросла доля… Що означає мир для нашої головної героїні, якій вже 14 років? Мир для неї залишився у дитинстві, яке вона провела в рідному місті поряд із рідними людьми, – написала Ганна.

Ще одним фіналістом став Данило Ушкаць із Донецька. Його родина була змушена переїхати до Красногорівки.

– Батько відвіз мене до бабусі, у центр міста. Але хіба можна втекти від війни? Хіба для неї має значення, скільки тобі років – 8 чи 80? Бабуся розповідала мені казки, але я не пам'ятаю жодної з них. Я пам'ятаю лише жах, мені хотілося сховатися під ліжком, накритися з головою ковдрою і нічого не чути… Скільки триває ніч? Думаєте, 6, 7, 8 годин? Помиляєтесь. Вічність. Почалася війна... Я переходив з однієї школи до іншої, і знайшов свою улюблену. Мені подобається це місто в спокої та затишку. Щоразу, коли чув гуркіт ліфта, я здригався, я боявся, що війна наздожене нас і тут. Я переїхав до Красногорівки. Мені 15 років. Восьмий рік я не був удома. А де, власне, мій дім? Де, взагалі, моє місце? – запитує Данило.

Ще одна робота, яку відзначило журі, – есе Вадима Сухобруса. Його історія нікого не залишить байдужим:

– Здригнувся тоді Сіверський Донець, і криваві сльози, як дощ, залили землю. Проливалася гаряча кров, обривалося навіки життя людське! Звідусіль до неба долинали крики поранених та вмираючих. «Мамо, мамо, мені дуже страшно!» – злякано прошепотіла моя 4-річна сестричка Маша, притулившись до матусі. Я мовчав, стиснувши зуби. Вибух! І раптом темрява... Нарешті я розплющив очі. Мене охопило почуття розпачу та безнадійності. Як уві сні, я побачив скалічені людські тіла, свою маму з Марічкою. Вони більше не дихали... Поруч стояла якась чорна жінка. Вона торкнулася їх своїми закривавленими руками. Я зрозумів, що то війна – страшна дочка зла. Кровопролитна, руйнівна.

«Голоси Мирних» – безпрецедентний онлайн-музей, який документує свідчення мирних жителів Донбасу. У ньому вже зберігається понад 5000 історій. Мета – зібрати 100 000 до 2025 року.

Щоб залишити свою історію та зробити внесок у збереження пам'яті, достатньо перейти за посиланням https://civilvoicesmuseum.org/my-story і заповнити невелику анкету або залишити свої контактні дані для зворотного зв'язку. Також ви можете звернутися до Фонду за психологічною допомогою, зателефонувавши за номером 0800509001.