Геннадій Бож'єв: «Потрапляючи в атмосферу батьківської любові й турботи, сироти отримують майбутнє»
Геннадій і Світлана Бож'єви, вимушені переселенці з Донецької області в Закарпатті, маючи трьох своїх дітей, у 2012 році стали прийомними батьками ще трьом дітям. Подружжя вважає, що для того, щоб у найбільшої кількості дітей, позбавлених батьківського піклування у своїй біологічній сім’ї, були шанси рости в сім’ї, мають бути всі форми сімейного виховання. Хтось здатний усиновити сироту, а хтось – створити прийомну сім’ю або дитячий будинок сімейного типу. У будь-якому разі для дитини це вже буде сім’я й це вже краще, ніж інтернат, де діти відгороджені від реального життя.
– До рішення взяти на виховання дітей з інтернату ми з дружиною прийшли, вивчаючи сумну статистику про випускників інтернатів, – розповідає Геннадій Бож'єв. – А статистика така: дуже малій кількості випускників інтернатів вдається пройти життям так, щоб уникнути в’язниці, щоб здобути вищу освіту або взагалі спеціальну освіту, яка зробить його фахівцем, затребуваним на ринку праці. Далеко не всім із них вдається домогтися в житті будь-якого успіху. Значний відсоток цих «інтернатських» дітей взагалі не доживає до сорока. Тому нам і хотілося, щоби хоч у когось із цих дітей з’явився шанс на більш гідне життя. Такий шанс дає дитині тільки виховання в нормальній сім’ї.
Бож'єви були готові прийняти у свою сім’ю, у свій дім відразу двох-трьох дітлахів. У той час у них у Донецьку був свій будинок і свій бізнес. До того ж перед ними був живий приклад: їхні друзі, сім’я Рудих, які взяли в сім’ю відразу трьох дітей, сестричок-трійнят. І те, що одна з дівчаток була з особливими потребами, майбутніх батьків не збентежило. Про своїх донечок Олена Руда розповідали захлинаючись, надихаючи Бож'євих своїм прикладом.
– Якщо ми в чомусь і сумнівалися, то, поговоривши з Оленою, яка полюбила своїх трійнят так, ніби вона їх виносила, зрозуміли, що ми теж зможемо подарувати сироті щастя жити в родині, – розповідає Світлана Бож'єва.
Коли в родині Бож'євих з’явилися прийомні діти, своїх рідних у них було троє. Старшій дочці Геннадія і Світлани тоді було вже 19 років, середній – 14, а молодшому синові – 9. Вони не заперечували проти поповнення. Бож'єви зібрали всі необхідні довідки, пройшли підготовчі курси. Але своїх прийомних дітей вони знайшли не відразу.
– Шукали і в базі порталу «Сирітству – ні!», і в службах у справах дітей, але безуспішно, нам просто говорили, що дітей немає, – розповідає Геннадій Бож'єв. – Зустрітися нам із нашими дітьми допомогла тодішній заступник начальника Служби в справах дітей Донецької облдержадміністрації Світлана Леонідівна Клочко.
Приїхавши в інтернат міста Сніжне Донецької області, Бож'єви зрозуміли, що тут за збереження чисельності дитячого контингенту адміністрація не тримається. Діти, яких вивели до Бож'євих, були налаштовані на те, щоб піти в сім’ю.
Восьмирічний Віталик, його семирічна сестричка Аліна і дворічний братик Коля після того, як їхню маму позбавили батьківських прав, пробули в інтернаті приблизно вісім місяців і, схоже, розуміли, що мама за ними не прийде. Віталік відразу був згоден іти в сім’ю, Аліна сказала, що «подумає», і тільки малюк Коля, який ще не до кінця розумів, що відбувається в цьому світі, розплакався, побачивши незнайомців.
– Але це на першій зустрічі Коля плакав, побоюючись незнайомих йому людей, а вже на другій – плакав, коли його забирали, і не хотів розлучатися з нами, тягнувся до нас на ручки й говорив: «Мамо, тату», – згадує Світлана Бож'єва.
– Віталік зізнався нам, що благав Бога про те, щоб він дав йому із сестрою і братом нову сім’ю. Нашу появу він сприйняв, як відповідь на свої молитви, – розповідає Геннадій Бож'єв.
Бож'єви приїжджали сім разів, перш ніж були улагоджені всі формальності і їм передали дітей. І щоразу їхні зустрічі з цими дітьми ставали дедалі теплішими, відчувалося, що керівництво цього дитбудинку сприяло в налагодженні контактів між вихованцями і їхніми майбутніми прийомними батьками.
У перший же ранок прийомна мама, мимоволі почувши розмову дітей між собою, зрозуміла, що діти вдячним їм за те, що вони їх забрали.
– Віталік, прокинувшись, сказав сестрі: «Я поки що так і не зрозумів, де ми». А Аліна відповіла йому: «Ми на волі», – посміхається Світлана.
Жінка згадує, як молодший Коля не відходив від неї в перші дні життя в їхньому будинку, як вона буквально не могла зупинити старших, які весь час питали прийомних батьків, що ще потрібно зробити вдома або у дворі, – діти намагалися сподобатися й демонстрували то, що вміли. А вони були привчені поратися по господарству: восьмирічний Віталик уже вмів колоти дрова! Свої негативні сторони вони показали пізніше, коли вже адаптувалися в новому для них середовищі.
Вдома в Бож'євих діти оселилися напередодні навчального року. Старші діти пішли до школи, і батьки відразу ж побачили, що на цьому терені їм доведеться докласти титанічних зусиль до того, щоб Віталік наздогнав своїх однолітків.
– В Аліни з освоєнням предметів не було проблем, були проблеми з дисципліною – у кожної дитини буває стан «не хочу йти до школи, хочу погуляти, відпочити». А ось у Віталіка, у якого була довідка про те, що в нього затримка психічного розвитку, відставання було помітним. Він два роки просидів у другому класі, але… так і не навчився читати, – розповідає Геннадій Бож'єв. – Однак при першій же нашої зустрічі з цим хлопчиком, побачивши, як він вправно поводиться з моїм мобільним телефоном, за умови, що свого телефону Віталік ніколи не мав, я зробив висновок: немає в нього жодної затримки в розвитку! Є педагогічна занедбаність – вчителі не приділяли цій дитині належної уваги. Мені здається, що й «діагноз» йому такий поставили, щоб віддати його в школу для дітей, які відстають у розвитку, а може, і не відстають, тільки для того, щоб із ними не возитися. А яке потім майбутнє чекає цих дітей, нікого не хвилювало, – вважає співрозмовник.
Починати підтягувати прийомну дитину в навчанні Геннадію довелося прямо з вивчення алфавіту. Віталік не знав букв. І якщо на допомогу рідним дітям, які не могли розібратися з будь-яким домашнім завданням, у Геннадія йшло 15–30 хвилин, то з Віталіком доводилося розбирати домашнє завдання по 2–3 години. Позитивну роль, на думку співрозмовників, зіграло те, що прийомних дітлахів Бож'єви влаштували в приватну християнську школу, де з кожною дитиною педагоги займалися індивідуально. Це незабаром дало свої результати.
– Діти в нас розумні, гарні, здібні. Аліна тепер непогано вчиться й у загальноосвітній школі, і в музичній. Але чи здатна вона й на більше. А Віталік – не відмінник, але талановитий спортсмен і гітарист! – розповідає прийомний батько. – Ну, а поведінкові проблеми нам доводиться коригувати досі. Але ж ми розуміли, що не буде легко, і не ставили завдання ощасливити себе, ми хотіли дати сім’ю цим дітям. І переконалися вже на власному досвіді в тому, що діти, які потрапляють в атмосферу батьківської любові й турботи, розквітають, отримують шанс на майбутнє. Вони вчаться жити в родині, спілкуватися. У них з’являється можливість чогось досягти в цьому житті.
За словами співрозмовника, всі негативні поведінкові реакції, які зазвичай спостерігаються в дітей, які проживали в неблагополучній сім’ї, а потім в інтернаті, були й у їхніх прийомних. Були і брехня, і злодійство.
– Діти ховали під подушки хліб і цукерки. Не сподіваючись на те, що й завтра на столі буде їжа, вони дбали про себе, тому що не звикли до того, щоб хто-небудь про них піклувався, – згадує Світлана Бож'єва. – А цупили гроші вони, найімовірніше, намагаючись у такий спосіб звернути на себе увагу, хотіли, щоб ми почули їх, дізналися про їхні потреби.
– Я говорив дітям, що, як вірянин я здатний пробачити їхні гріхи й моя любов до них не зменшиться від того, що вони щось поцупили. Але такі вчинки підривають довіру, яка має бути між нами. І та теперішня вигода, яку хтось із них отримав від того, що щось взяв без дозволу, обернеться втратою – ми перестанемо довіряти один одному, – ділиться Геннадій Бож'єв. – Наші бесіди на цю тему й зовсім інша поведінка наших рідних дітей, які були для прийомних живим прикладом, дали свій результат.
– Нашим прийомним дітям, безумовно, ще бракує самоконтролю, але це те, що напрацьовується роками. Проблем із прийомними дітьми в нас було не більше ніж у всіх, – вважає Світлана Бож'єва. – Якщо послухати деяких інших прийомних батьків, так нам дісталися найкращі діти, талановиті та працьовиті. Але, набувши досвіду, ми зрозуміли, що можемо справлятися з такими труднощами й готові, взяти у свою сім’ю на виховання ще дітей. Але війна поламала всі ці плани.
Бойові дії, що почалися в Донецькій області у 2014 році, змусили сім’ю Бож'євих покинути рідне місто. «Діти, сидячи на заняттях у школі, побачили у вікно, що дорогою їде військова бронетехніка, і дуже злякалися. Ми вирішили, що пора їхати. Та й наші друзі – прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу – теж почали покидати місто, забравши дітей подалі від небезпеки», – згадує прийомна мама.
Старша дочка Бож'євих закінчила університет у травні 2014 року і працює в Києві, середня в травні 2014 року закінчила 11-й клас і ще навчається у виші, але вже попутно і працює в Одесі. А подружжя Бож'євих із молодшим сином і прийомними дітьми попрямували на Закарпаття, де тепер знімають квартиру. Родині доводиться нелегко, як і всім вимушеним переселенцям. Глава сім’ї намагається на новому місці вирішити житлову проблему, яка є однією з найголовніших майже для всіх вимушених переселенців. Але головне, що всі члени сім’ї підтримують одне одного.
– Діти адаптувалися на новому місці досить швидко, обросли новими друзями. І почали вже і про нас піклуватися: цікавляться, чи зробити мені чаю й бутерброд, чи не потрібно сходити в магазин, – ділиться Світлана Бож'єва. – Побачивши, що ми любимо їх, прощаємо їм, дбаємо про них точно так само, як про своїх рідних дітей, вони почали розуміти нас. Стали більш відкритими, комунікабельними.
– Багато в чому нам допоміг і тренінг, який був організований Фондом Ріната Ахметова в межах програми «Сирітству – ні!» для прийомних батьків та батьків-вихователів у Києві, – згадує Геннадій Бож'єв. – Тут нам роз’яснювали і прийняті торік зміни в законодавстві, зокрема нагадали про те, що діти, що перебувають у прийомній сім’ї й у дитячому будинку сімейного типу, не знімаються з обліку для потенційних усиновителів. Однак я вважаю, що якщо діти, які мають родинні зв’язки один з одним, не були усиновлені до шкільного або до підліткового віку й потрапили в прийомну сім’ю або в дитячий будинок сімейного типу, прив’язалися до прийомних батьків, то немає сенсу турбувати їх, знову кудись переміщати. Це травмує дитячу психіку. Адже в інтернатах і далі залишається чимало сиріт, у тому числі й дітей – в усиновителів є простір для вибору. Ми з дружиною, отримавши на виховання трьох дітей із великою різницею у віці, були впевнені, що усиновителі нашими прийомними дітьми не зацікавляться, так і сталося. Діти, з якими ми стали вже єдиною родиною, залишилися з нами.
На цьому ж тренінгу, за словами співрозмовника, психолог, координатор Психологічної служби Гуманітарного штабу Ріната Ахметова Марина Сорокіна розповіли про дитячу психологічної травми й особливості різних вікових періодів у розвитку дітей.
– Виступ психолога було для нас дуже пізнавальним, – ділиться Геннадій Бож'єв. – І важливо було ще й те, що потім ми, учасники тренінгу, змогли наживо обговорити запропоновані нам теми, поділитися один з одним своїм досвідом виховання дітей різного віку, почути думку фахівців. Такі живі зустрічі завжди приносять нові знання та враження. На жаль, сумні події на Донбасі «розкидали» прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу з цього регіону між різними куточками України. Тому багато батьків охоче відгукнулися на запрошення Фонду Ріната Ахметова взяти участь у цьому заході, ми були вдячні за надану можливість зустрітися й поспілкуватися один з одним.
