Дитяче питання, або у Болгарії ще погані дороги, але вже без дурнів
Причини гальмування реформ на підтримку сім’ї на противагу інтернатній системі виховання дітей в статті Алли Котляр, Дзеркало тижня
«Цієї зими перший сніг у Софію привезла з Києва група журналістів, які приїхали туди на початку грудня, щоб ознайомитися з болгарським досвідом реформування дитячих інтернатів. Літак прилетів пізно вночі, і дорогою в готель ми не так побачили столичні вулиці, як відчули їх під колесами нашого мікроавтобуса. Дороги в Софії виявилися такими ж поганими, як і в Києві. Столиця Болгарії, яка ось уже 7 років як вступила до ЄС, взагалі виглядала значно убогішою від столиці України. А на наше запитання: «Чи стало менше корупції?» — болгари з усмішкою демонстрували відстань сантиметрів на два між великим і вказівним пальцем: «Десь на стільки».
Так, ми не побачили в Софії ні такої кількості шикарних автомобілів, як у Києві, ні новеньких елітних висоток. Та що казати, добре й багато вдягнені люди траплялися нам далеко не на кожному розі. Зате ми побачили головне: не обов'язково бути заможною країною, щоб навчитися любити й захищати своїх дітей. І що запитання «як?» та «що з цим робити?« значно важливіші, ніж запитання «скільки?» — у всіх їх варіаціях: дітей, коштів, часу etc.»
Я поставила крапку й відклала написання цієї статті на півтора місяця. Мені здавалося, що є справи важливіші. Особливо в останні тижні, коли зведення з лінії вогню ставали дедалі тривожнішими й трагічнішими. Коли Уповноважений з прав дитини М.Кулеба повідомив, що термінової евакуації з гарячих точок сьогодні потребують понад 4 тис. маленьких українців, але плани й механізми для цього досі не розроблені. Незважаючи на те, що бойові дії на сході країни тривають уже десятий місяць. Незважаючи на те, що про гостру необхідність розробити ці механізми хоча б для «державних« дітей DT.UA «кричало» ще наприкінці серпня («Операція «Евакуація». Державні діти»). У цих умовах реформування дитячих інтернатів взагалі здавалося мені справою такого, на жаль, далекого тепер для нас мирного часу. Але…
Певний час на сайті DN.UA «висіла» цитата Т.Манна: «Війна — це всього лише боягузлива втеча від проблем мирного часу». Я б продовжила: під час війни ці невирішені проблеми набувають воістину колосальних форм і масштабів. Усього один, але наочний приклад для розуміння, чому й у воєнний час забувати про реформу інтернатних установ не можна.
Одна з найважливіших причин її буксування в Україні — страх працівників втратити робоче місце. Адже якщо інтернат заповнений дітьми, його ніхто просто так не закриє і не перестане фінансувати. Як наслідок — працівники дитячих установ не тільки щосили перешкоджають "відпливу" дітей у родини усиновителів, опікунів, батьків-вихователів ДБСТ та прийомні сім'ї, а ще й намагаються забрати їх із біологічних сімей, які потрапили у складні життєві обставини. Під час війни це виглядає особливо цинічно…
У червні 2014-го 473 дитини з 21 інтернатної установи Луганської області були направлені на оздоровлення в Одеську область. У зв'язку з ситуацією в Луганській області та окупацією частини території «ЛНР» діти назад не повернулися. Восени для подальшого навчання їх розподілили в інтернатні установи, дитбудинки та ПТУ Одеси й Одеської області. А далі… почалася «священна війна» інтернатів за цих дітей.
Про свої права на них заявили інтернатні установи Луганської області. Причому повернення 258 дітей з 473 вимагали інтернати, розміщені на підконтрольній «ЛНР» території. Про це заявила міністр освіти, науки і культури «ЛНР» Л.Лаптєва в газеті «XXI век» від 5.01.2015 р., примірник якої, ризикуючи власним життям, провезла через блокпости й передала в редакцію DT.UA одна з жительок Луганська, внесена нині у «розстрільні списки» «ЛНР». Л.Лаптєва вважає «повернення дітей в інші інтернати незаконним» і (от парадокс!) посилається при цьому… на Сімейний кодекс України. Але зараз не про це.
Є випадки, коли в інтернатах Одеської області, котрі не хочуть втрачати «кусень хліба» (тобто вихованців), дітям обіцяють подарувати мобільні телефони й ноутбуки — тільки б вони заявили, що не бажають повертатися. При цьому працівникам установ (як в Одеській, так і в Луганській областях) невигідно згадувати, що з червня 2014 р. цих 473 дітей фактично не існує — їхні особові справи загублені (із заяви Л.Лаптєвої випливає, що документи 258 із них перебувають в інтернатах на підконтрольній «ЛНР» території), і їх відновленням досі ніхто не займався. Виходить, що цих дітей не можуть ні всиновити, ні влаштувати в інші форми сімейного виховання. Адже їх немає…
Але повернімося до досвіду Болгарії, яким могла б скористатися у цій сфері й Україна. Звісно, важко кількісно порівнювати Україну, де тільки дитячого населення — 8 млн, і Болгарію, все населення якої становить трохи більше 7 млн чол., а дітей — менше мільйона. Відсоткове співвідношення дає трохи чіткішу картину. Діти-сироти і ті, чиї батьки позбавлені батьківських прав, нині становлять у Болгарії 0,5% від загальної кількості дітей у країні, а в Україні — 1,5% (від 0,5 до 2%, залежно від «благополучності» регіону). У 2000 р. (початок реформування) в Болгарії було понад 140 установ інтернатного типу, в яких виховувалося понад 12 тис. дітей віком до 18 років. У 2014-му установ залишилося 103, а дітей у них — 2 тис. 435, тобто вшестеро менше. Наша країна такими досягненнями похвалитися, на жаль, не може. Хоча й виплачує на всиновлених дітей суму, яка дорівнює допомозі при народженні. У Болгарії виплат при всиновленні немає. І хоч би як ми тепер скаржилися на зменшення виплат при народженні дитини, болгарські — значно менші: за першу — 250 левів (при мінімальній зарплаті 350 левів, на початок грудня — приблизно 3500 грн), за другу — близько 600 левів, за третю й наступних — по 200…
Немає сенсу в подробицях описувати болгарський шлях деінституалізації (реформування інтернатів). Зупинюся тільки на кількох речах, що вразили мене.
Перше. Як згадувалося вище, одна з найсерйозніших проблем деінституалізації в Україні — це опір працівників інтернатних установ. Шановані в Україні експерти у сфері захисту дитинства говорили мені, що звичка й інертність мислення працівників інтернатів не дозволить їм перекваліфікуватися, наприклад, у соціальних працівників. А ось у Болгарії ризикнули запропонувати їм оплачувану перекваліфікацію і від цього виграли, отримавши в результаті замість саботажників рушійну силу процесу деінституалізації. Так, наприклад, на базі будинку дитини в Монтані, де раніше перебували 100 дітей, тепер створюють 6 установ різного типу: денний центр догляду за дітьми, превентивний, консультативний, раннього втручання, паліативний, а також центр сімейного типу для дітей із тяжкими формами захворювань. Робочі місця за колишніми співробітниками збережено.
Друге. До початку воєнних дій в Україні для забезпечення діяльності 957 інтернатних установ щорічно витрачалося 5,7 млрд грн. З цієї суми витрати безпосередньо на дітей становили тільки 14%. Решта коштів ішла на утримання установ та зарплату персоналу. Отож, у жодній із відвіданих нами в Болгарії дитячих установ ми не побачили… кухні. В Україні кухня обов'язково є в кожному дитсадку, школі й обов'язково — в будь-якій інтернатній установі… А в Болгарії — немає. Заощаджуючи на кухонному обладнанні, зарплаті кухарям, оплаті пов'язаних із цим комунальних послуг (газ, електрика), а також (що важливо для України) на хабарах "великій і могутній" санепідстанції, вони користуються послугами кейтерінгу.
Третє. У Болгарії я побачила наочний приклад підтримки державою сімей, у яких виховуються діти з обмеженими можливостями. Ми поки що можемо лише мріяти, наприклад, про центр соціальної інтеграції і реабілітації для людей з розладами аутичного спектру. А в Болгарії такий центр працює вже 7 років і фінансується державою. Невеликі центри для дітей із обмеженими можливостями сьогодні є у всіх муніципалітетах Болгарії. Там діти можуть зовсім безплатно одержати медичну, психологічну й освітню допомогу та підтримку, а їхні батьки — навчитися методик реабілітації. Відтак, великий відсоток дітей із розумовими, ментальними та фізичними вадами може відвідувати загальноосвітні школи. А деякі потім влаштовуються на роботу. Крім того, у батьків є можливість вдень залишати дітей у таких центрах, щоб піти на роботу, а ввечері забрати їх додому. Розміщення дітей із обмеженими можливостями в спецустановах — великий тягар для бюджету України, особливо порівняно з соціальними виплатами і підтримкою сім'ї.
Четверте, трохи з іншої теми, — це кількість чоловіків у сфері захисту дитинства. У Болгарії їх приблизно половина. Дарма що, як і в Україні, в соціальній та освітній сферах — там одні з найнижчих зарплат. Причому болгари навіть не до кінця розуміли моє запитання — у них так було завжди: «Ну це ж дуже важка робота»…
Джерело: http://gazeta.dt.ua
