ua

Дочка, яка з’явилася завдяки програмі «Сирітству – ні!»

01.07.2017

37-річна Людмила майже вісім років тому усиновила свою дочку. Її старшому синові вже 18, а молодшому ще і двох років не виповнилося. Однак «між» хлопчаками є дівчинка, яку Людмила знайшла в будинку дитини, завдяки програмі «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова. Людмила погодилася поділитися своєю історією щасливого здобуття донечки з читачами нашого порталу, історією, подібну до якої вона свого часу сама шукала в інтернеті. Шукала тоді, коли вирішила, що віддасть своє материнське тепло сироті.

– Моя дочка з’явилася завдяки програмі «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова, ми разом уже майже вісім років, – так почала свою розповідь Людмила. – А в той час я тільки збиралася всиновити дитину й шукала будь-яку інформацію на цю тему. Й історії усиновителів, у яких діти вже якийсь час жили в сім’ї, для мене були дуже важливі.

Людмила знаходила уривчасту інформацію в інтернеті на батьківських форумах. Траплялися їй переважно історії тих, хто так само, як і вона, був на шляху до усиновлення. Читала й історії людей, що зважилися на створення дитячих будинків сімейного типу, сім’ї яких найчастіше були багатодітними, тобто досвід у них був інший. Інформація про «її випадок» Людмилі не траплялася.

– А мені хотілося самій зрозуміти, навіщо мені це потрібно – усиновити дитину. У мене був дефіцит інформації, дуже хотілося прочитати якусь реальну історію усиновлення, – зізнається співрозмовниця.

Людмила хотіла розібратися, чи потрібна їй ця не народжена дитина або ж їй просто шкода дітей. «Якщо це почуття жалості, то можна примкнути до волонтерів, їздити у дитячі будинки, грати з дітьми і привозити їм подарунки, втілюючи їхні дитячі мрії в життя, це й буде реалізація свого співпереживання, співчуття. А якщо це бажання отримати свою рідну дитину, тільки іншим способом, то це зовсім інше – це вже материнський поклик серця», – міркувала співрозмовниця.

– Мені потрібно було зрозуміти свої почуття, щоб не піддатися фальшивому поклику – жалості, – ділитися співрозмовниця. – Явної підтримки у своєму середовищі в мене не було. Хоча достовірної інформації в тих, хто намагався мене відговорити, керуючись тільки чутками й домислами, теж не було. Говорили різне: «Ось візьмеш, а потім виявляться гени» або: «У тебе вже є дитина, а раптом твій син буде ревнувати» або: «А раптом ти цю дитину не полюбиш…» Загалом, до моєї ідеї більшість близьких ставилися скептично. Мені доводилося обстоювати свою позицію. Але «дослідникам генетичних нюансів» я відповідала, що ми й самі своєю генетики не знаємо прямо так уже, щоб «до сьомого коліна».

Думка про те, щоб дати сім’ю дитині, яка росте в дитбудинку, Людмилу відвідувала давно. Але коли в неї з’явився син, то приємні клопоти про малюка поглинули її. Однак коли первісток почав підростати, Людмила з чоловіком задумалися про те, що в сина мають бути братик або сестричка. Жінка мріяла про це і якоюсь мірою планувала, що різниця між дітьми буде сім років. І в результаті так і вийшло. Хоча…

– Ми з чоловіком хотіли дитину, але моя друга вагітність на малому терміні завмерла. І я дуже важко це пережила, – пригадує співрозмовниця. – Чоловік не була проти усиновлення, але сподівався на те, що я народжу другу дитину сама. Тому ми домовилися з ним так: яка дитина в нас швидше «вийде», та і буде: чи то я завагітнію й народжу, чи то ми знайдемо дитину в дитбудинку. Вийшло так, що скоріше ми знайшли Софійку.

Остаточно зрозумівши, що їй важливий «кінцевий результат» – сама дитина, і не важливо, народжена самостійно або ж усиновлена, Людмила визначилася: «Раз уже десь живе дитина, якій потрібна моя любов, сім’я, отже, друга дитина в нас з’явиться саме таким шляхом».

– На телебаченні почали з’являтися відеоролики про сиріт, які потребують сім’ї, – згадує Людмила. – Я, подивившись один такий ролик по телевізору, зателефонувала на телеканал. Хоча це був ролик не про мою майбутню донечку. У будинку малятка, з якого ми пізніше забрали свою Софійку, стверджують, що і про неї ролик теж був, але саме цей ролик я якось пропустила. На телеканалі Людмилі дали телефон працівників програми «Сирітству – ні!». А вже працівники Фонду Ріната Ахметова запропонували жінці телефон служби в справах дітей того регіону, де в базі даних на той момент були сироти, яких могла б усиновити сім’я Людмили.

– Коли я вже прийняла для себе остаточне рішення, то, зателефонувавши в службу в справах дітей своєї області, не знайшла там у базі даних тих дітей, яких би ми були готові усиновити, – пригадує співрозмовниця. – У базі нашого регіону переважали підлітки, яким ми не підходили на роль батьків. Сім років тому мені було 30 років, а дітям, які там були, – 15–17 років. Або ж це були великі сімейні групи, а ми не були готові взяти відразу декількох дітей і створити прийомну сім’ю або дитячий будинок сімейного типу. Я просто не уявляла, де шукати дитину. Думала вже, що доведеться їздити регіонами. А працівники програми «Сирітству – ні!» підказали нам телефон служби в справах дітей того регіону, де ми і знайшли свою дівчинку.

Старшого сина батьки довго готували до того, що друга дитина в сім’ї буде не новонародженою. Пояснювали: буває, що діти з’являються в сім’ях і таким «альтернативним» чином, що є в дитбудинках діти, яким потрібна нова сім’я. Так що для хлопчика поява сестрички не було несподіванкою, він чекав її так само, як і батьки. До того ж обставини склалися так, що в Людмили чоловік пішов у відпустку, а в сина настали шкільні канікули. Тому на першу зустріч із малюком поїхали всією родиною.

Коли Людмила з чоловіком збиралися в дорогу, то попросили, щоб їм прислали фото дитини, хоча такої практики в той час, на жаль, ще не було. Дівчинка виявилася саме такою, якою вона… снилася співрозмовниці!

– Коли мені прислали фото, я телефон із рук упустила. Я не бачила дитини, але саме такою її і уявляла! – ділитися співрозмовниця. – У нас із чоловіком не могло бути саме такої дівчинки – Софія на нас не схожа.

Коли чоловік і жінка з малою вже були вдома, Людмила чітко згадала свій сон, який снився їй відтоді, як вони запланували народити свою другу дитину.

– Снилося, що я в якійсь держустанові, і мені медсестра виносить дитину, яка замотана так, що відразу й не зрозумієш, хлопчик це чи дівчинка, – ділитися співрозмовниця. – І це не новонароджена дитина, але я знаю, що ця дитина – нічия, але це – моя дитина, що я буду її мамою. Щоразу, бачачи цей сон, я прокидалася лише з одним побоюванням: чи погодиться з цим мій чоловік. Я зрозуміла, що сон мій виявився віщим, пророчим.

Сон Людмили збувся. Коли подружжя приїхало знайомитися зі своєю майбутньою дочкою, на дворі був ще досить холодний березень. Софійку несли коридором, загорнуту в ковдру, з якої стирчала тільки її коротко стрижена голова. Незрозуміло було, дівчинку несе медсестра або хлопчика. Малятко, якому на той момент було вже 2,5 року, дивилося на Людмилу та її чоловіка своїми величезними чорними очима, намагаючись зрозуміти, хто ці люди й чого вони від нього хочуть.

– Побачивши очі нашої майбутньої дочки, я зрозуміла: мій сон – пророчий. У мене були відчуття такі ж, як коли тобі показують дитину в пологовому будинку й ти не можеш зрозуміти, гарна вона чи ні. Ти її не оцінюєш, тому що це твоя рідна дитина, – згадує Людмила. – І різниця між дітьми вийшла якраз у сім років: старшому синові було дев’ять, молодшій – два рочки, коли вона в нас з’явилася. Так Боженька дав розпорядження!

Перше слово, яке почула Людмила від Софії, було «тьотя». «Тьотя», – сказала дівчинка, показуючи пальчиком у віконце, у якому вона побачила жінку, що проходила повз вікно. А коли подружжя вже забирало дитину, то їй сказали, що за нею приїхали мама й тато. Так вона і почала називати своїх нових батьків.

У перші дні в новій сім’ї дівчинка була дуже стримана: де посадиш, там вона й сидить, зовсім не вередує – як лялька. Емоції виявила не швидко і дуже обережно, нібито намагалася зрозуміти, а що буде, якщо… А раптом не можна бігати? А раптом не можна брати в руки цю ляльку?

– Я вважаю, що адаптація в нас пройшла легко. Дитина незабаром розкрилася, дівчинка вона в нас активна. Розчарувань у нас не було, – констатує Людмила.

Подружжя сказало Софії, що взяли її з будинку дитини. Людмила вважає, що від майже трирічної дитини немає сенсу приховувати цей факт, бо дівчинка вже розуміє й пам’ятає, що була десь поза сім’єю, з якою живе. І краще зробити це самим, ніж дитину «просвітять» на вулиці «добрі люди». Звичайно, дівчинка цікавилася, чому біологічні батьки її залишили. Людмила пояснила, що не знає, чому так сталося. Припустила, що, можливо, мамі було важко в цей момент, але водночас переконала Софійку, що вона ні в чому не винна, що вона – чудова дівчинка.

– А вона в мене, правда, чудова. Вчиться добре, займається шахами й танцями на пілоні, – розповідає Людмила. – Незабаром Софійці виповниться 11 років.

Півтора роки тому в Софії з’явився молодший брат, якого Людмила народила сама. І зі старшим, і з молодшим у її дочки стосунки такі, як і повинні бути в братиків із сестричкою.

– Завдяки появі та розвитку порталу «Сирітству – ні!» тим, хто сьогодні шукає дітей, набагато легше, тому що на сайті є не тільки база даних дітей, які чекають нових батьків, а й маса корисної інформації: поради психологів, педагогів, консультації юристів. І все це зібрано в одному ресурсі, що дуже зручно, – вважає Людмила. – Ви робите добру справу!

ДЖЕРЕЛО