До Дня батька. «Татів потрібно виховувати з дитинства, інакше буде пізно» – розмова з прийомним батьком ДБСТ Олександром Кузнєцовим

Щоб з’ясувати, як це – бути татом, тим більше прийомним, фахівці програми «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» напередодні Дня батька поспілкувалися з активним користувачем і блогером нашого порталу Олександром Кузнєцовим. Разом зі своєю дружиною Олександр виростив 14 дітей, 10 з яких зараз живуть у їхньому ДБСТ у Рубіжному, у Луганській області. 

– Олександре, зараз багато чоловіків особливо не прагнуть створювати сім’ю, особливо з великою кількістю дітей. Це тенденція часу, криза чи ви бачите інші причини?

– Я бачу в цьому якийсь інфантилізм, дефект виховання. Тобто батьки не вклали в цих чоловіків те, що я вважаю головним – відповідальність. Зараз час індивідуалізму, який не передбачає відповідальності за когось іншого. На жаль, так виховують. Раніше, якщо перехожий бачив, що дитина курить, обов’язково робив зауваження. Перехожий вважав, що це його відповідальність – попередити іншого про халепу, у якій той опинився. Тепер цього немає, так не заведено, кожен сам за себе. І так у всьому, зокрема й у стосунках у сім’ї і ставленні до сім’ї.

– Чи можна виховати в собі батька?

– У дорослому віці, на жаль, пізно виховувати в собі батька. Нещодавно в інтерв’ю представникам ООН мені запитали: «Як можна зменшити рівень насильства в суспільстві з боку чоловіків? Чи є сенс збирати конференції, влаштовувати круглі столи та обговорювати цю тему?» Я відповів, що в дорослому віці пізно обговорювати такі теми. У кожного свої сформовані переконання, травми, досвід. Так і з «вихованням батька». Виховувати потрібно з дитинства. Раніше держава брала на себе функції виховання, вона формувала громадську думку комплексно та структурно, за допомогою різних організацій. Раніше школи брали на себе виховну функцію, а тепер вони тільки вчать, а за поведінку більше не відповідають. Усе це тепер має закладатися та культивуватися в сім’ї і з дитинства, інакше ніяк.

– Є відмінності: прийомний тато і просто тато?

– Ні, абсолютно. Я навіть не відчуваю напруження через це.

– Як ви прийшли до бажання стати прийомним батьком або завжди хотіли цього?

– Жодних особливих мрій не було. Усе сталося само собою. Це мій другий шлюб, а в першому в мене двоє дітей, дорослих. Один із них, на жаль, загинув. Почасти, до речі, порожнеча від смерті сина заповнюється моєю відповідальністю, яку я зараз несу, виховуючи 10 діток у ДБСТ. Хоча, звичайно, ключовим моментом створення ДБСТ було те, що ми з другою дружиною Лілією не могли мати дітей. Комплексів щодо своїх або прийомних у мене не було. Моя теща була прийомною дитиною. Чоловікові обов’язково потрібна сім’я та діти. Парубоцьке життя тільки на вигляд гарне та привабливе. У мене був перед очима такий приклад – мій знайомий, з яким ми спілкувалися років 30. У нього був принцип: я сам по собі, нікому нічого не винен, живу, як хочу. Йому 52, мені 51. Він майже осліп, у нього немає дітей, у яких би він бачив продовження свого роду. Мені дуже його шкода.

– Чому татом бути чудово і круто? Зможете сказати?

– Усе, що після нас залишається, це пам’ять. Поки людину пам’ятають – вона жива. І мене гріє думка, що на мою могилу будуть приходити діти, розповідати про мене своїм дітям. Як і я розповідаю про своїх предків. Моя дружина знає свій родовід до шостого коліна. Це спадкоємність. Функція прийомних батьків у тому, що ми, мов садівники, беремо бруньку майже засохлого дерева й пересаджуємо на здоровий стовбур. Виходить, що наше генеалогічне дерево стає їхнім деревом. Ми даємо їм нове життя, і я радий, що в нашому ДБСТ так.

У молодших класах усі діти малювали генеалогічне дерево. І мої діти малювали дерево моєї сім’ї. І я розумію, чому. Моїми предками вони можуть пишатися, то були люди, які творили історію. А своїх предків часто прийомні діти й не знають. І вже мені тим більше приємно, що деякі діти, отримуючи паспорт, просять записати моє прізвище. Це їхній вибір, і це найдорожче у світі…