Дівчинка зі сну. Історія Олени та Олександра Славінських
Олена й Олександр Славінські, які удочерили дівчинку із серйозним відставанням у розвитку, жодного разу не пошкодували про свій вибір. А півроку тому в Мілани з’явилася сестра «близнючка». Надя – ровесниця Мілани. Обидві донечки прийшли в сім’ю Славінських, завдяки порталу «Сирітству – ні!».
Олена й Олександр особистим прикладом довели: у кожної дитини є шанс, щоб її любили, шанс стати повноцінним членом сім’ї, а потім – і суспільства. Народилися дівчатка в різних містах, обох кинули батьки. Незважаючи на те, що в Україні більш ніж 100 тисяч дітей живуть поза сім’єю, усиновлення підлягають лише 10 відсотків із них. Це, звичайно, теж чимало. Але, тим не менше, знайти дитину потенційним усиновителям буває досить складно…
– Зараз ми з чоловіком сперечаємося, хто з нас першим заговорив про усиновлення, – розповідає Олена Славінська. – Ми прожили з чоловіком разом уже 16 років, обоє з багатодітних сімей, але дітей у нас, на жаль, не було. Тому, коли дружині на роботі допомогли вирішити квартирне питання, ми почали збирати документи на усиновлення.
Коли наша сім’я вже була внесена в базу кандидатів на усиновлення, ми зіткнулися з тим, що знайти дитинку не так-то просто. Нас всюди відфутболювали: «Інформацію дати не можемо… Відповідних дітей немає… Діти з такими діагнозами, що краще не беріть». І раптом мені на очі потрапив портал «Сирітству – ні!» з анкетами дітей, яким потрібні батьки. Сім років тому це був єдиний ресурс, який я виявила в інтернеті, з такими анкетами сиріт, з докладними покроковими інструкції й порадами для майбутніх усиновителів.
Співрозмовниця згадує, що її чоловікові Олександру упродовж двох років почав снитися один і той самий сон: він йде до будинку стежкою, тримаючи за руку дитину в джинсовому костюмі. Світла блакитноока дівчинка схожа на ангела. Таку дівчинку Олена й Олександр і побачили на порталі «Сирітству – ні!» у базі даних діток, яких можна усиновити. Це була дівчинка зі сну.«Подивися, які в неї очі, вона красунею виросте! Давай зателефонуємо?» – Запропонував дружині Олександр. Зателефонували, вкотре почули, що усиновителів там не чекають, тому що діагноз у дитини важкий.
Але янголятко запав у душу. І батьки все ж вирушили в інший регіон, домігшись дозволу на зустріч. Зустріч була не сам-на-сам: майбутніх усиновителів супроводжували і співробітники служби в справах дітей, і співробітники дитбудинку, не було лише медсестри, яка мала була оголосити список вражаючих діагнозів дівчинки. Втім, і без цієї довідки було ясно, що дитина потребує активного лікування, невсипущої уваги й турботи. Дворічна дитина не ходила, не розмовляла, важила всього сім кілограмів. Але, коли майбутні батьки взяли її на ручки, вона неусвідомлено вимовила перше в житті слово: «Папа». Всі присутні заплакали.
«Випробувальний термін»
А в кабінеті директора майбутніх усиновителів чекав холодний душ: він зачитав їм численні діагнози дитини й доклав усіх зусиль, щоб відмовити їх. «Дівчинка – інвалід, перспектив у розвитку в дитини – жодних, якби вона хоч рухалася, то я б вас зрозумів – як підросте, зможе… у селі картоплю копати. А так, мовляв, навіщо вона вам? Вона нікому не потрібна!», – впевнено віщав директор. Усиновителям не відмовили, але дали «випробувальний» термін: місяць на роздуми.
– Йшла я в сльозах, чоловік почав вагатися, але вже вдома він сказав мені: «Якщо ми не заберемо цю дівчинку, то її очі будуть переслідувати мене уві сні», – згадує Олена Славінська. – Ми домовилися зі службою в справах дітей та адміністрацією дитбудинку, що будемо відвідувати цю дитину. І два рази на тиждень на потязі приїжджали до нашої майбутньої донечки, намагаючись встигнути в дитбудинок у відведений для відвідувань час. Нам просто пощастило.
Пощастило в тому, що янголятко зі снів майбутнього тата Славинським усе ж дозволили забрати. Пощастило й у суді, де їхню справу розглянули оперативно – протягом місяця. А далі батькам довелося повозитися. Інтенсивне лікування, невсипуща увага й турбота дали свої плоди. Не миттєво, але дали.
– Лікарі, побачивши нашу доньку, теж радили повернути її назад, але ми не здавалися, – згадує Олена Славінська. – У чотири рочки вона почала ходити, говорити окремі слова.
Дівчика, якій дуже подобалося, що її обіймають, цілують їй долоні, почала потроху й сама тягнутися до батьків. Усвідомлено заговорила Мілана у віці семи років після того, як батьки додали до занять із логопедом музичні уроки: коли викладач, що має досвід роботи з дітьми з затримкою в розвитку, почала співати із нею звуки, а потім – слова. Поступово Мілана почала вимовляти й цілі речення.
Коли Міланці виповнилося чотири рочки, мама віддала її в ясельну групу – відповідно до її розвитку. Важила дівчинка в цьому віці всього 12 кілограмів. У групі, наслідуючи інших діток, вона навчилася багатьох речей: лягати в ліжечко, ходити на горщик. Спілкування в дитячому колективі зіграло помітну роль у розвитку дівчинки. Попри її відставання в розвитку, дітки не відкидали цю дитину – ні на вулиці, ні в дитсадку. У Мілани є друзі й навіть… женихи, які до неї зворушливо залицяються!
У пісочниці дівчинка не відразу розуміла, що їй потрібно робити з піском, навіщо потрібна гірка. І мама вирішила дати їй волю: підбиваючи до дитячого майданчика, вона залишала доньку там, спостерігаючи за нею з відстані в кілька кроків.
– Я перестала над нею трястися, вирішивши поспостерігати, якими будуть її самостійні кроки. Мілана почала сама підніматися на гірку і з’їжджати з неї, копатися в пісочниці, – ділиться мама дівчинки. – Зараз вона вже лазить на… паркани і навіть на дерева (!), грає з татом у футбол і майже жодного разу не впала. У дитини стався помітний стрибок у фізичному розвитку: виробилася координація рухів, вона навчилася тримати рівновагу.
Дали поштовх у розвитку моторики дитини та виготовлення виробів. Сама Олена зараз працює керівником гуртка – навчає прикладного мистецтва дітей-інвалідів в інклюзивних класах, вона – одна працівниць дитячого ігрового майданчика для дітей з особливими потребами.
Зараз Міланка ходить до школи для дітей із відставанням у розвитку «Мозаїка». Але на майбутній рік батьки планують віддати її в клас із можливістю інклюзивного навчання. У Броварах, де проживає сім’я, відкривається ресурсний центр, де фахівці будуть працювати саме з цією категорією дітей.
Коли не відпускає минуле
Півроку тому в Мілани з’явилася сестричка-ровесниця. Взяти в сім’ю ще мінімум одну дитину Славінські планували від самого початку. Цього разу пошуки в базі даних на порталі успіхом не увінчалися: у багатьох діток виявлялося занадто багато братиків або сестричок, а Славінським житлоплоща не дозволяє взяти більше, ніж ще двох діток. Шукали дитину майже рік. І тут знову прийшли їм на допомогу працівники проекту «Сирітству – ні!»: порадили звернутися в службу в справах дітей. А вже в службі кандидатам в усиновлювачі роз’яснили, що сироти є не тільки в дитбудинках та інтернатах, але й ті, що виховуються прийомними батьками, теж підлягають усиновленню, якщо, звичайно, сам дитина не буде проти, щоб піти до інших батьків, і якщо її не мають наміру усиновити прийомні батьки.
– Ми, побувавши в одному дитячому будинку сімейного типу, познайомилися з хлопчиками-сиротами, яких можна було б усиновити, але забирати їх не стали, – розповідає Олена. – Побачивши, як братики чотирьох і шести років тягнутися до своєї мами-виховательки, яка дружня атмосфера любові та взаєморозуміння панує в цьому будинку, ми вирішили не порушувати цю ідилію. А Надю з прийомної сім’ї забирали практично «без оглядки». «Колюча» дитина з непростим характером, віддана двічі, за час, проведений із прийомною мамою, з нею явно не поріднилася. Це було очевидно під час першого ж відвідування сім’ї. Зате дівчинка занадто багато знала про своє минуле того, чого пам’ятати не могла, і краще б і не знала. Ми так і не змогли зрозуміти, навіщо до неї донесли ці відомості…
Надя, як з’ясувалося, у курсі, яка в неї «не дуже правильна» мама й де вона зараз. Сироті так само розказали, чому її забрали в рідної мами, і в те, що іноземні усиновителі, які взяли її у дворічному віці, за два роки повернули – мовляв, не зійшлися характерами.
– Як це – «не зійшлися характерами» з дворічною здоровою дитиною? – дивується Олена Славінська, у якої вже є багатий досвід виховання дитини з особливими потребами.
У стосунках із тією прийомною мамою, у якої дівчинка прожила майже два роки, майбутні усиновителі теж не побачили належного тепла. У дитини так і не з’явилася справжня мама.
Олена зізнається, що з Надюшкою, яка побувала вже у двох сім’ях, нелегко, дитину все не відпускає минуле. То восьмирічна дівчинка намагається сюсюкати, бо не панькалися з нею в малому віці, а їй цього явно бракувало. То маніпулює своїм суворим дитинством: мовляв, ось і ви змушуєте мене іграшки збирати, а мене й так по всіх усюдах змушували то прибирати, то посуд мити – натрудилася я, мовляв, уже. І взагалі, у Мілани цукерка краща, ніж та, що дісталася мені (хоча на вигляд вони абсолютно однакові). І Мілані уваги більше, ніж мені…
– Я Надійці намагаюся довести, що все погане залишилося в минулому, що ми її любимо так само, як і Мілану, а наші вимоги до неї цілком обґрунтовані: у її віці дитина має сама збирати свої іграшки й може помити за собою чашку. А то, що мені доводиться допомагати Мілані одягатися, це – вимушений захід: у неї моторика ще не розвинена настільки, щоб вона сама змогла застебнути ґудзики. Але ж у тебе, кажу, Надійко, з цим усе гаразд, а якщо я буду тебе одягати, як маленьку, то ровесники з тебе сміятися почнуть. Критику на свою адресу Надя сприймає дуже важко, може й нагрубити у відповідь. Зате сама Надя – точно майбутній критик або контролер якості! – жартує Олена.
– Надя, – ділиться Олена Славінська, – скрізь знаходить недоліки. Навіть в… аквапарку, куди разом зі своїми новими мамою й татом вона потрапила вперше, дівчинка заявила, що… гірка нижча, а вода холодніша, ніж вона очікувала! Надя й на циркову виставу дивиться очима дорослої людини – суворо оцінює. Але, правда, саме ця її оригінальна якість, можливо, і спонукала дівчинку до того, що вона нещодавно все ж почала допомагати Мілані. Мама розповіла Наді про те, що Мілана – незвичайна дитина, пояснила, що до діток, які розвиваються не так швидко, як інші, потрібно ставитися ще дбайливіше, і раптом помітила, що Надя вже й сама застібає Міланці ґудзики, допомагає взутися.
Знайшлися в дівчаток і спільні інтереси: обом подобатися робити прикраси. Звичайно, у Наді виходить краще, ніж у Мілани, і вона пишається тим, що може показати сестричці, як можна зробити фенечку кращою. Надюша вже освоїла ази перукарського мистецтва й мейк-ап – батьки купили для цього їй спеціальний манекен.
Але мамі й татові ще треба здійснити колективний візит до психолога й шукати шлях до серця нової донечки, з якою потрібно буде багато проговорити – «прожити» заново. Щоб дитину «відпустило» минуле, щоб почуття образи за відторгнутість, яку Надійка пережила вже не один раз, не заважало їй насолоджуватися безтурботним дитинством, не заважало будувати стосунки з однолітками й дорослими людьми.
