ДБСТ У КАРАНТИНІ. «Для нашої родини ці місяці вдома мали багато плюсів» - прийомна мама Юлія Краснокутська
У київському ДБСТ Юлії Краснокутської виховується 10 дітлахів шкільного віку, семеро з них нещодавно прийшли у родину. Тому можна сказати, що карантин застав ДБСТ у період адаптації. Спеціалісти програми «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» поцікавилися у прийомної мами, як триває їхній карантин і як проходить адаптація дітей, що вимушені були два місяці постійно сидіти вдома.
«Для нашої сім’ї карантин мав більше плюсів, ніж мінусів, – упевнена прийомна мама Юлія Краснокутська. – По-перше, ми всі вдома разом, і бачимо те, чого раніше не встигали помічати. Повилазили проблеми, які до того хтось намагався приховати. Усе таємне стало явним. І це дуже добре! Адже зараз ми потихеньку їх вирішуємо разом. Упевнена, якби не карантин, ми б мали недобрі наслідки з тих таємниць! А так, вчасно виявивши труднощі, ми разом із дітьми їх долаємо, не дочекавшись негативних наслідків.
Саму проблему я не можу сказати, щоб не образити дитину і не обмежити її прав. Просто скажу, що виникла проблема, і всі ми про неї взнали. Який найліпший спосіб спокутувати провину? Наказати винуватця? Ні. Влаштувати за ним догляд? Ні. Ми дали можливість винуватцю виправитися, і деякий час виконувати прибирання у хаті як виправдання. Спочатку, звичайно, винуватцю це не дуже сподобалося. Але ж нікуди не дінешся – карантин. Тому погодився. Робив спочатку з неохотою. Але ж я почала його хвалити перед іншими. Потім ставити у приклад: гляньте, як гарно все зробив. Все! Тепер дитині так сподобалося робити справи по дому, що він не тільки прибирає, а ще й готує! Ви б спробували, які він жарить смачні котлети та млинці… то ж витвір мистецтва! Діти кажуть після сніданку: «Дякуємо, мамо». А відповідаю: «Дякувати треба не тільки мені, а ще й братику». Усі йому дякують, а той задоволений, аж червоніє! Зараз з того бешкетника така золота дитина стала, хоч до рани прикладай.
Другий момент. У карантині я нарешті змогла наговоритися з рідною Катрусею, яка приїхала до нас. А вона дуже допомогла дітям із класс-румами, домашніми завданнями та контрольними. Вчителі задоволені, хвалять моїх – жодного «хвоста» немає. Єдине – чоловік Каті постійно телефонує і питає: «Ну що, завершилися контрольні? Ти можеш вже до мене повернутися?» Я мала змогу хоч надивится на Катю, бо вони з чоловіком працюють за кордоном. Коли я очолила ДБСТ, вона як не зателефонує – я не можу говорити, бо то їсти варю, то з дітьми кудись біжу, то ще щось. Ну, звісно, ревнувала мене трошки, вона теж дитина… А за ці два місяці все змінилося, вона і до діток звикла, і зі мною наговорилася.
Єдине, що було особливо важко – це залишатися увесь час десяти діткам на 23-му поверсі. Але знайомі люди допомогли. На літо дозволили нам пожити в їхній батьківській хаті на Житомирщині. Там дуже гарна природа, ліси, галявини, можна гуляти досхочу, ганяти м'яча та збирати лісові ягоди. Отже ми тільки плюси побачили у цьому карантині, хоча всі чекаємо, коли ця страшна світова хвороба відійде, перестане косити людей і можна буде повернутися до звичайного життя».
