ДБСТ Тетяни та Миколи Савченків: "Вірно кажуть: сирота в дім - щастя в дім!" (Друга частина історії)

Стаж прийомної сім’і Тетяни та Миколи Савченків чималий. У родині зараз виховується вісім діток – три біологічних і п’ять прийомних. ДБСТ Савченків вже багато років є постійними учасниками заходів програми «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» – тренінгів, семінарів, спільних футбольних матчів із ФК «Шахтар». Коли почалася війна на Донбасі, у 2014 році ДБСТ із болем покинув свій великий, тільки відремонтований будинок, аби знайти нове місце для життя. Початок історії читайте тут: https://sirotstvy.net/ua/real-life-stories/stories-of-children-and-families/dbst-tetyany-savchenko-virno-kazhut%60-syrota-v-dim-shchastya-v-dim/

Шлях від Маріуполя до Хмельниччини

У Маріуполі Савченки забрали діток з табору, але ще не дуже розуміли, куди їхати далі. «Благо, в дитячому таборі старші наші діти встигли потоваришувати з дітками з Хмельниччини, їхні батьки розповіли про домівку в селі, де ми могли розташуватися, – розповідає мама Тетяна Савченко. – Ми погодилися, бо інших варіантів так і не знайшлося. Їхали майже півтори доби. Це ж відстань у 1200 км! Дорогою ми постійно відчували підтримку чужих людей. На заправках, базарах, просто по дорозі де б ми не зупинялися, завжди хтось підходив, питав про війну, про нас, щось нам приносив, плакав з нами… Тоді ми з дітьми ще раз впевнилися, що українці надзвичайно чуйні та доброзичливі люди. Згадую, як на одній зупинці оптовики продавали з вантажівок кавуни. Так ті продавці, коли почули, що ми з дітьми їдемо з Донбасу на Західну Україну, наскладали нам в автівку стільки кавунів, що ми не знали, куди їх дівати і як доїхати з ними! Але це було так щиро, до сліз».

Діти чекали у черзі, бо не було посуду

Будиночок, який запропонували Савченкам, був невеличкий і не пристосований для життя родини з 12 душ. Але треба було з чогось починати. «Ми витримали лише місяць там, і скажу чесно, то було велике випробування, – розповідає прийомна мама. – Ми звикли до посудомийної та пральної машини-автомата, а тут холодно і тільки колодязь на вулиці. Одежа сохне три дні! Ось такий комфорт.

Посуду було лише на три особи, і поблизу магазинів, щоб купити посуд, немає. Згадую, як заходять до нас сусіди і питають: «Чому тільки троє снідають? А інші що, не голодні?» Відповідаю: «Чекають черги, більше посуду немає». Того ж дня сусіди нанесли нам тарілок, виделок, кухликів, каструль… Взагалі, про нас постійно турбувалися. Ми тільки просиналися, а на подвір’ї вже склянка молока чи сметани. Хто приніс і не знаємо, дякували усім. Це було наче диво. Тут, на Західній Україні нас, жителів Донбасу, прийняли, як рідних! Це дуже втішало, що ми не на самоті».

Зимували у католицькому костьолі

Але наближалася зима. У хаті було дуже холодно, дітки почали кашляти та чхати. «Ми ж звикли до степу, до тепла, а тут постійні дощі, і взагалі інший клімат, більш суворіший для нас, – продовжує Тетяна. – Чоловік з болем згадував наш гарний будинок у Сніжному, де нещодавно добудували три кімнати, де ми встигли пожити лише півроку. Коли дітки «зловили» гнійну ангіну, ми вирішили – треба шукати щось для нас тепліше. Селищна рада ставилася до нас добре, вислухали, пообіцяли надати дрова, але це мене тільки більше злякало! Вони звикли до таких умов, а ми ні, й до того 10 дітей – це забагато. Поруч був римо-католицький костел з будинком для паломників. Він був новий, з усіма умовами. Більше подітися нікуди, і я пішла до головного священика – проситися перезимувати у них з дітьми. Католицькі ченці не змогли нам відмовити, хоча одразу казали: такого ніколи не було, так довго та великою родиною у них ніхто ще не жив. Яке було щастя опинитися у теплих кімнатах! Я все життя буду згадувати доброту та смирення, з якими ченці терпіли гомін моїх діток, але жодного разу не зробили нам зауваження.

Будинок як сімейне диво

Навесні Тетяна та Микола Савченки призналися самі собі: так далі не можна, треба будувати нове житло. «Але як? В нас нічого не було, крім бажання та молитви, – згадує Микола Савченко. – Як кажуть, очі бояться, а руки працюють. Тоді нам допомогли благодійники, які розказували про нас, де тільки можна, писали пости у соцмережах. Спочатку вдалося придбати ділянку біля річки Буг. Краса неймовірна! Проєкт нам теж безкоштовно зробив хлопчик з нашого села Летичів. Потім до допомоги залучився Уповноважений з прав дитини Юрій Павленко. Влітку вже ми мали коробку – стіни, вікна і дах. Усі внутрішні роботи вже на наших плечах. Так, потихеньку, але добудували. Восени, з Божою допомогою, ми вже жили у новому будинку! Це було наше сімейне диво!»

Життя на віддаленні

Летичів Хмельницької області досить віддалений від центру, проте Тетяна Савченко намагається відвідувати усі заходи для прийомних батьків, що організовує програма «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству - ні!». «Кожен семінар чи тренінг – наче ковток свіжого повітря, – каже Тетяна Олександрівна. – Це завжди цікаво і корисно. Тут можна поставити запитання й отримати конкретну відповідь, я навіть готуюся заздалегідь, пишу запитання… А ще ми постійно отримували від Фонду подарунки на Новий рік, працівники Фонду завжди цікавилися, чи нам щось потрібно. Така турбота дуже важлива, особливо для тих, хто після початку війни залишився без домівки та змушений починати нове життя».

«Не вагайтеся! Беріть діток!»

Як прийомна мама із 11-річним стажем Тетяна Савченко багато може розповісти про виховання діток-сиріт. «Але повністю все знати ми не можемо, – каже Тетяна Володимирівна. – Дітки різні, іноді з’являються такі проблеми, з якими навіть і ми ще не стикалися! Але все одно, я ніколи не пожалкувала, що обрала шлях прийомної мами. Тим, хто теж планує обрати цей шлях, у кого вже був досвід виховання дітей, я б радила не вагатися. Сміливо проходити курси, здавати документи і брати діток. А ось тим, у кого взагалі ще не було діток, особливо якщо людям вже після 40 років, треба дійсно зважити свої сили, мотивацію. На мою думку, людям без досвіду виховання буде важкувато з прийомними дітьми, в яких травмоване світосприйняття.

Будні прийомних батьків – це феєрверк у режимі 24/7, життя біля вулканчиків, які невідомо коли і як можуть прокинутися и виверзити на тебе потік вогняної лави. Це просто треба прийняти. Але прийомне батьківство – достойне життя, і ми ніколи не пожалкували, що обрали саме його».