Чому в наших батьків за кордоном іноді забирать дітей? Інтерв'ю з експерткою Дар'єю Касьяновою

‒ Пані Дар’є, щодо проблеми наших батьків за кордоном, де через різні поведінкові моменти в них забирають дітей, а самих батьків навіть саджають у СІЗО на декілька діб. Чому це відбувається, на вашу думку?

‒ Не можу сказати, що це суцільна проблема багатьох сімей (як прийомних, так і біологічних), але, правда, такі випадки трапляються. Ми дізнаємося про них частіше через Фейсбук, і це дійсно виглядає як інформаційна вибухівка.

Насправді, мені здається, що ці моменти ‒ перевірка наших прийомних батьків, їхнього розуміння системи сімейного виховання. Хоча ми багато років говорили про недостатню соціальну та психологічну підтримку ДБСТ, прийомних сімей, опікунів тощо, але батьків контролювали формально й супроводжували теж формально.

‒ Іноді просто не має фахівців, які б цей супровід проводили…

‒ Але держава все одно повинна, з одного боку, забезпечити право дитини на сім’ю, а з другого боку ‒ моніторити якість виховання у цих сім'ях, ефективність їхньої роботи. І коли такі сім'ї виїхали за кордон, деякі моменти проявилися.

‒ Які моменти, наприклад?

‒ Перше, є моменти нерозуміння в інших країнах наших родин, де, наприклад, одна мама і 10, а іноді по факту і 15 дітей. Виникає слушне запитання ‒ а як вона сама може впоратися з усіма? І що це ‒ родина чи інституція? В країнах Польщі, наприклад, сімейна форма ‒ до 8 дітей, а в нас ‒ до 15 дітей іноді доходить.

Друге, не завжди документи, з якими виїжджають батьки, відповідають нормам країни, куди вони евакуювалися. У країнах ЄС немає органу опіки та піклування, все вирішує суд. Третє, найскладніше ‒ факти насильства в сім'ї, і що саме вважається насиллям, а що є вихованням.

У країнах ЄС насильством вважається навіть емоційний тиск, це є злочином по відношенню до дитини і потребує негайних заходів. У термін ‒ до 24 годин ‒ приймається рішення ізолювати дитину від батьків для забезпечення її безпеки.

‒ Навіть якщо це тільки підозра в насильстві?

‒ Так. А далі виникають інші проблеми ‒ можливість/неможливість знайти перекладача, адвоката. Причому потрапляють у таке становище не тільки прийомні, але й біологічні батьки, в яких забирають дітей через підозру в насильстві над дитиною. У випадках, де ми брали участь, суд не визнав факт насильства і дітей відпустили до опікунів, після чого вони повернулися назад до України. Ще була історія ДБСТ Васильєвих, яка, благо, теж завершилася поверненням дітей.

‒ Чи вам щось відомо щодо ситуації ДБСТ Грідіних?

‒ Ситуацією ДБСТ Грідіних займається МЗС, Національна сервісна служба. Регулярно це питання розглядається в Координаційному штабі та міжвідомчій групі, яку очолює пані Верещук. Тобто робота ведеться, але який прогрес ‒ мені невідомо.

Пересічним громадянам і навіть громадській організації, як наша, дуже складно допомагати у таких міжнародних випадках. Навіть знайти адвоката в Польщі виявилося складно. Наприклад, ми шукали адвоката родині Васильєвих, але ніхто не погоджувався. Тільки вже коли ситуація завершилася, ми отримали згоду ОДНОГО адвоката на юридичний супровід і захист.

‒ Не зовсім зрозуміло: чому цих батьків з дітьми не депортують назад до України, а судять там, у країні, яка нічого не знає про цю родину?

‒ Дивіться, дорослі з дітьми приїхали в іншу країну, де отримали тимчасовий прихисток. Вони не просто туристи, а приїхали через війну на території їхньої батьківщини. Країна, яка їх прийняла, бере на себе обов'язки щодо захисту цих людей. Рішення про депортацію приймається у режимі реального часу, але деяким сім'ям поки що немає куди повертатись.

Крім того, якщо факт насильства підтвердиться, то батьки несуть відповідальність згідно з законом країни, в якій вони перебувають. Тобто якщо ви вже знаходитесь в країні під її захистом, то маєте як права, так і обов’язки згідно з законодавством тієї країни. А також відповідаєте за свої вчинки згідно з законодавством тієї ж країни, а не України.

‒ А якщо батьків визнають винними, то дітей повернуть в Україну, чи як?

‒ Це постійне спірне питання. Ми хочемо, щоб дітей повернули до України. Але питання ‒ повертати куди? Наприклад, якщо діти з Маріуполя чи Херсону, куди їх повертати зараз? У таких випадках вивчається оточення. Можливо, є родичі чи нові опікуни/прийомні батьки, які готові їх забрати в більш-менш безпечні регіони України. Якщо знаходяться такі люди, тоді Національна сервісна служба каже, що ми гарантуємо, що діти будуть влаштовані в безпечні регіони.

До речі, в нас була подібна історія. Факт насильства не підтвердився, але коли постало питання, куди цих дітей повертати, українська служба у справах дітей написала клопотання, де гарантувала повернення дітей у безпечні умови і те, що сім'я буде мати соціальний супровід і діти отримають необхідну допомогу. Надане клопотання задовольнили виконавчі органи ЄС, і родина повернулася в Україну.

ЯК ПОВОДИТИСЯ ЗА КОРДОНОМ, ЩОБ У ВАС НЕ ВІДІБРАЛИ ДІТЕЙ?

‒ Питання з батьківського чату: як треба себе поводити, аби в тебе за кордоном не забрали дітей\дитину?

‒ Одразу наведу приклад. Ми вивезли всі свої ДБСТ «СОС Дитячі містечка» з Броварів та з Луганщини. У нас відбувається постійний супровід цих сімей, і в жодній з них не трапилася прикра ситуація. Так, прийомні батьки/опікуни/вихователі виховують складних дітей, підлітків, які і страйкують, і хочуть повернутися додому, і не хочуть вчитися або щось ще. Але в нас є соціальний та психологічний супровід як батьків, так і дітей. Ми постійно в контакті з батьками. Так, є перевірки з боку місцевої влади, теж супровід.

У країнах ЄС до таких сімей призначають соцпрацівника, представника, до якого можна звернутися за допомогою. Але прикрих моментів з фактами підтвердженого/непідтвердженого насильства не було.

‒ Тобто не маючи цієї кваліфікованої підтримки психологів, соціологів, нашим батькам в країнах ЄС дуже складно налаштуватися на умови виховання дітей в ЄС?

‒ Я вважаю, що без надання якісного соціального супроводу (зараз не говоримо про матеріальну чи фінансову допомогу), не може бути якісною функція контролю прийомних батьків/опікунів/вихователів. Коли є якісний супровід, ми розуміємо, до якої мети ми прямуємо з кожною дитиною, які там складнощі, проблеми, коли потрібна психологічна підтримка тощо.

До того ж одні повинні супроводжувати, інші ‒ контролювати. І в Україні це прописано у законодавстві. Але багато років контролювати це не було кому. На соціальних працівників накидали все, що тільки можна, і це ніяк не відповідає ані рівню їхньої зарплатні, ані кількості годин на виконання цього.

У Європі соціальний працівник ‒ це шанована людина, фахівець, якому довіряють. Якщо він говорить про підозру в насильстві у якійсь родині, то до нього прислухаються. І навіть якщо цей факт не підтвердиться, наступного разу йому все одно віритимуть.

‒ Тобто в нас межа між вихованням і насильством ‒ зовсім інша, ніж у країнах ЄС?

‒ На жаль, у нашій культурі виховання нормою є смикнути, дати ляпаса дитині, яка завинила, бо щось не так робить. У країнах ЄС це неприйнятно. Дитина може голосно кричати в ресторані й битися об підлогу ‒ ніхто нічого не скаже. Максимум, що може мама\тато ‒ це обійняти дитину, взяти її за руку. Але якщо дитина відштовхне батьків ‒ вони повинні відійти і зачекати. Тоді як в Україні, коли спостерігається така поведінка в дитини, є “нормою” взяти її за вухо і гримнути: «Не соромно? Не ганьби мене перед людьми!»

‒ Тобто не допомагає навіть навчання батьків і тренінги, які хоча б зрідка проводилися (і Фонд проводить зараз)...

‒ Усі батьки-вихователі та прийомні батьки ‒ це не сторонні люди, які не знають, чим вони займаються. Вони всі пройшли відповідне навчання, після чого взяли не себе обов’язки перед державою щодо виховання осиротілих дітей. З ними періодично проводили різні тренінги, пояснювали, що таке насильство та його різновиди, тому сказати, що вони не знають цього ‒ теж не можна.

‒ Але життя ‒ це трохи інше, ніж навчання….

‒ Так, я не виключаю випадків, коли батьки дійсно не винні. І ця проблема стосується не тільки прийомних, але й біологічних батьків. У дітей є кризові моменти підліткового віку, наприклад, і тут без якісного супроводу й підтримки впоратися дуже складно. Тому перед тим як звинувачувати батьків, треба зрозуміти, який у них супровід, чи вони отримали підтримку при необхідності? Я впевнена ‒ у прийомних батьків обов'язково повинна бути якісна й фахова підтримка психологів і соціальних працівників. Власними силами іноді їм впоратися дуже складно.

‒ У чатах прийомні батьки часто не можуть порозумітися і навіть сваряться. Ви керуєте великою кількістю таких сімей, то як вам вдається тримати між ними мир та взаєморозуміння?

‒ За стільки років роботи я знаю велику кількість батьків, опікунів, вихователів, усиновителів. І знаю їх у тому числі й завдяки роботі в Фонді Ріната Ахметова, адже до того я взагалі не знала, що такі форми існують. Ще з 2007-2008 року починалося моє знайомство з прийомними батьками, а потім вже з 2009 року наша команда створювала перші дитячі будинки сімейного типу.

У Фонді Ріната Ахметова ми їх вчили, супроводжували, будували будинки для цих сімей і багато років були з ними на зв’язку. Деякі з цих батьків і зараз є нашими вихователями у «СОС ‒ Дитячі містечка», деякі з них вже не є батьками-вихователями, але залишилися моїми друзями. У кожного свій шлях, і кожен сам вирішує ‒ бути йому прийомним батьком/прийомною мамою чи ні. Це питання вибору. Це велика честь ‒ мати таких друзів. Я навчаюся в них, як мама, а чомусь я і не зможу навчитися, і чесно це визнаю. Але при всій повазі до батьків я намагаюся бути на боці дитини.

Я точно знаю, що прийомні батьки підтримують один одного, але все одно ‒ вони на боці дітей. І якщо щось відбувається у якомусь ДБСТ чи ПС, вони перші сигналізують, кажуть, на що треба негайно звернути увагу.

До речі, деякі проблеми і навіть трагедії попередив саме батьківський соціум у спеціальних батьківських чатах. Тому до різких та інших висловлювань відношусь філософськи, читаю, щоб знайти якісь відповіді чи почути думку батьківського соціуму.