Безумовне прийняття, або для чого потрібно обіймати дитину мінімум 4 рази на день. Поради психолога
![](https://akhmetovfoundation.org/rails/active_storage/disk/eyJfcmFpbHMiOnsibWVzc2FnZSI6IkJBaDdDRG9JYTJWNVNTSnJkbUZ5YVdGdWRITXZkR2h3TW1jd1pUUnRhRFJ3ZDNNNGFHMDJZbkI1WjI1ek5HSTJheTlsTWprek5qaG1OMkU0WVRKalltWTJOV1UxTXpWaE5URXpaR0UyTVRkbE9EWTFNbUU0WlRRMFpEaGxNVE5tTmpVNE5USXlZemxtTmpWa01UZGpZak0zQmpvR1JWUTZFR1JwYzNCdmMybDBhVzl1U1NKemFXNXNhVzVsT3lCbWFXeGxibUZ0WlQwaWNHRnlaVzUwY3kxaGJtUXRZMmhwYkdSeVpXNHRNVGM1TkRrMU1WODJOREF1YW5Cbklqc2dabWxzWlc1aGJXVXFQVlZVUmkwNEp5ZHdZWEpsYm5SekxXRnVaQzFqYUdsc1pISmxiaTB4TnprME9UVXhYelkwTUM1cWNHY0dPd1pVT2hGamIyNTBaVzUwWDNSNWNHVkpJZzlwYldGblpTOXFjR1ZuQmpzR1ZBPT0iLCJleHAiOiIyMDI0LTA3LTI3VDAwOjIyOjQ5LjY3NFoiLCJwdXIiOiJibG9iX2tleSJ9fQ==--4e0715136b9f54b2e07b0857ccd815de19abf378/parents-and-children-1794951_640.jpg?content_type=image%2Fjpeg&disposition=inline%3B+filename%3D%22parents-and-children-1794951_640.jpg%22%3B+filename%2A%3DUTF-8%27%27parents-and-children-1794951_640.jpg)
Фахівці програми «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству-ні!» продовжують публікації для майбутніх і молодих батьків. Цього разу відомий психолог Юлія Гіппенрейтер розповість, для чого потрібне безумовне прийняття і як можна і треба його показувати.
МІНУСИ «ОЦІННОГО» ВИХОВАННЯ
Безумовне прийняття – відправна точка спілкування з дитиною, без якої подальші зусилля будуть неефективні, і навіть просто марні. Безумовно приймати дитину – означає любити її не за те, що вона добра, розумна, здібна, гарно вчиться, допомагає й так далі, а просто так, просто за те, що вона є! Нерідко можна чути від батьків таке звернення до сина чи доньки: «Якщо ти будеш гарним хлопчиком (дівчинкою), то я буду тебе любити». Або: «Не чекай від мене доброго, поки ти не перестанеш… (лінуватися, битися, грубити), не почнеш… (добре вчитися, допомагати вдома, слухатися)». Придивімося: у цих фразах дитині прямо повідомляють, що її приймають умовно, що її люблять (або будуть любити) «тільки якщо…". Умовне, оцінне ставлення до людини взагалі характерне для нашої культури. Таке ставлення впроваджується й у свідомість дітей. Один із читачів написав: «А за що тоді любити дитину? За лінь, за неуцтво, за неповагу до старших? Вибачте, але я це не розумію! Своїх дітей я буду любити, тільки якщо…».
Причина поширеного оцінного ставлення до дітей криється у твердій вірі, що нагороди та покарання – головні виховні засоби. Похвалиш дитину – і вона укріпиться в добрі, покараєш – і зло відступить. Але ось біда: вони не завжди безвідмовні, ці засоби. Хто не знає й таку закономірність: чим більше дитину лають, тим гіршою вона стає. Чому ж так відбувається? А тому, що виховання дитини – це зовсім не дресура. Батьки існують не для того, щоб виробляти в дітей умовні рефлекси.
ПОТРЕБА БУТИ ПОТРІБНИМ
Психологами доведено, що потреба в любові, у належності, тобто потрібності іншому, одна з фундаментальних людських потреб. Її задоволення – необхідна умова нормального розвитку дитини. Ця потреба задовольняється, коли ви повідомляєте дитині, що вона вам дорога, потрібна, важлива, що вона просто добра. Такі повідомлення містяться в: – привітних поглядах, – ласкавих дотиках, – словах: «Як добре, що ти в нас народився», – «Я рада тебе бачити», «Ти мені подобаєшся», – «Я люблю, коли ти вдома», – «Мені добре, коли ми разом…».
ВАЖЛИВІСТЬ ОБІЙМІВ
Відомий сімейний терапевт Вірджинія Сатир рекомендувала обіймати дитину кілька разів на день, кажучи, що чотири обійми абсолютно необхідні кожному просто для виживання, а для гарного самопочуття потрібно не менш ніж вісім обіймів на день! І, між іншим, не тільки дитині, але й дорослому. Звичайно, дитині такі знаки безумовного прийняття особливо потрібні, як їжа молодому організму. Вони його живлять емоційно, допомагаючи психологічно розвиватися. Якщо ж він не отримує таких знаків, то з’являються емоційні проблеми, відхилення в поведінці, а то й нервово-психічні захворювання.
Мати однієї п’ятирічної дівчинки, виявивши в дочки симптоми неврозу, звернулася до лікаря. У розмові з’ясувалося, що одного разу дочка запитала: «Мамо, а яка найбільша неприємність була у вас із татом до мого народження?» «Чому ти так питаєш?» – здивувалася мати. «Та тому, що потім найбільшою неприємністю у вас стала я», – відповіла дівчинка. Спробуємо уявити, скільки ж десятків, а то й сотень разів чула ця дівчинка, перш ніж прийти до такого висновку, що вона «не така», «погана», «усім набридає», «суще покарання»… І все пережите втілилося в її неврозі.