Анатолій Романов: «Дітей, яких українці забирають із будинку дитини «Антошка» в сім’ї, вони знаходять завдяки порталу «Сирітству — ні!»

Головний лікар будинку дитини «Антошка» в місті Краматорську Донецької області Анатолій Романов без перебільшення має рідкісний дар — влаштовувати довірених йому вихованців у сім’ї. Інакше як пояснити той факт, що з 65 дітей, які поступили у 2016 році до «Антошки», 46 уже пішли в сім’ї і ще 7, можна сказати, «на черзі»? 5 грудня минулого року виповнилося вже 20 років з того часу, як Анатолій Олексійович обіймає посаду головного лікаря дитячого будинку «Антошка». Ми попросили його поділитися своїми спостереженнями й напрацюваннями.

 
— Наш будинок дитини існує з 22 листопада 1943 року. 6 вересня 1943 року Краматорськ звільнили від німецько-фашистських загарбників, а вже 22 листопада було відкрито дитбудинок для дітей, чиї батьки загинули під час війни, і тих, чиї батьки опинились у важких життєвих умовах. За ці 73 роки через наш будинок дитини пройшло близько чотирьох тисяч дітей, з них 1623 дитини знайшли свої сім’ї: їх узяли під опіку родичі й інші люди, вони були усиновлені чи повернулися до своїх родин. А пізніше наших вихованців почали брати і в такі форми сімейного виховання, як прийомна сім’я та дитячі будинки сімейного типу, коли в країні з’явилися ці форми виховання сиріт у сім’ї. У Донецькій області до початку бойових дій працювало п’ять будинків дитини, але сьогодні на підконтрольній Україні території з них залишився лише один будинок дитини — наш «Антошка».

— Наскільки нам відомо, усі ваші вихованці мають проблеми зі здоров’ям різного ступеня? 

— В Україні до початку бойових дій було 49 будинків дитини, і 90 % із них були спеціалізовані, тобто для дітей із тими чи іншими проблемами зі здоров’ям. Здорових малюків до трьох років завжди охоче розбирали усиновлювачі — нема сенсу утримувати їх у будинку дитини, у принципі. Утримання однієї дитини на добу в нашій установі коштує бюджету 600 гривень. Вважаю, що приблизно такі самі цифри і в інших місцях. Загалом політика нашої держави була спрямована на влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки та піклування, у форми сімейного виховання, тому кількість малюків, які утримувалися в інтернатних установах, рік у рік зменшувалася. Наша установа — не виняток. Спочатку «Антошка» був розрахований на 160 місць, потім ми скоротилися до 120, потім — до 80, у 2013 році — до 60 місць. Наразі ми реорганізувалися: відкрили відділення медико-соціальної реабілітації.

— Розкажіть про це відділення, будь ласка. 

— Це відділення відкритого типу, в якому отримують допомогу діти із сімей, що мають особливості й проблеми розвитку, — підключається до нашої бесіди Наталія Бежок, лікар-невролог будинку дитини й позаштатний спеціаліст Департаменту охорони здоров’я Донецької облдержадміністрації з роботи з дітьми, позбавленими батьківського піклування. — У цьому відділенні дитина може пройти два курси реабілітації на рік. Для дітей з аутизмом один курс розрахований на 90 днів, а для дітей із ДЦП, іншими ураженнями нервової системи, хромосомними хворобами, патологією опорно-рухового апарату, мовними порушеннями — на 45 днів. Відділення вже отримало своє визнання: батьки дітей-інвалідів стали спеціально приїжджати до Краматорська, винаймати житло тут, щоб їхні діти пройшли цей лікувальний курс.

— «Антошці» довелося під час бойових дій у Краматорську евакуювати своїх вихованців до закладів аналогічного профілю в Харкові. Як склалася їхня доля? Ви повернули їх до Краматорська? 

— Ні, ми не захотіли піддавати дітей, в яких були різні захворювання, зокрема тяжкі, додатковому стресу під час переїзду, — розповідає головний лікар будинку дитини «Антошка» Анатолій Романов. — Але їхня доля склалася цілком благополучно. Хтось із цих 33 дітлахів, переміщення яких далося нам у 2014 році дуже важко, пішов до інтернату після досягнення чотирирічного віку, і, можливо, їх ще візьмуть у сім’ї, а частина дітей уже знайшла свої сім’ї ще в Харкові. 
Наших вихованців розмістили там у трьох закладах.

Найчудовіша історія, що пролунала на всю країну, трапилася з нашим хлопчиком Дімою Калекіним, в якого маса проблем зі здоров’ям, і найпомітніша з них — гідроцефалія (величезна голова на маленькому тільці). Його в базі даних для усиновлювачів побачила пара зі США. І тепер Діму звати Зебадьях Чавес, він живе в штаті Вермонт разом зі своїми новими батьками, в яких четверо біологічних дітей, і разом із нашим українським хлопчиком тепер уже вісім усиновлених, зокрема три дівчинки з Гаїті, два хлопчики з В’єтнаму, дівчинка та хлопчик із Китаю.

— Після закінчення бойових дій у Краматорську наш «Антошка» поповнився дітьми з Донецька та Макіївки: малюків вивезли до Краматорська й Артемівська, якнайдалі від бойових дій, які в тих містах, на жаль, усе ще продовжуються, — каже Анатолій Олексійович. — До нас привезли з двох Донецьких (обласного й міського) будинків дитини 56 діток, а також із Макіївського спеціалізованого будинку дитини 53 малюків — усього 109 діток. Таке навантаження було нелегким випробуванням. Але нам усі допомагали. З тих, до кого ми зверталися за допомогою, ніхто не відмовив. Допомагали і фізично (приходили робити ремонтні роботи), і матеріально! Гуманітарна допомога благодійників нашому «Антошці» лише за 9 місяців поточного року становила один мільйон гривень.

З 53 вихованців Макіївського спеціалізованого будинку дитини для дітей, які з’явилися на світ від ВІЛ-інфікованих матерів, більша частина вихованців — 28 осіб — усе ще перебувала на моніторингу, тобто їхній ВІЛ-статус ще не був уточнений. Нагадаю, що в тому випадку, якщо мама дитини приймала антиретровірусну терапію, зокрема в період вагітності, і якщо дитина почала отримувати профілактичне лікування відразу після свого народження, то в результаті моніторингу, який проводять протягом 18 місяців, наявність вірусу імунодефіциту в крові може не підтвердитись. На сьогодні макіївських дітей у нас залишилося лише троє. Дітей, що підросли, після того як вони досягли чотирирічного віку, перевели в інші установи, одну дитину усиновили, і, схоже, що ще один малюк теж піде в сім’ю, яка ним зацікавилася.

Хочу зазначити, що ті, хто приймає в сім’ю дитину з ВІЛ-статусом, повинні розуміти, що беруть на себе зобов’язання забезпечувати дотримання прийому призначених дитині препаратів і постійний медичний контроль. Такі дітки обов’язково перебувають на диспансерному обліку в лікаря і мають довічний статус інвалідів дитинства. Для того щоб вірус ВІЛ, від якого поки що вакцини або ліків не винайшли, не розвивався в крові у ВІЛ-інфікованих дітей, їм призначають підтримувальну терапію. Це комплекс із кількох антиретровірусних препаратів, які необхідно приймати в суворо встановлених лікарем дозах, у чітко вказаний час і головне — протягом усього життя. З віком можуть змінитися лише препарати й дози, що призначаються.

За долю дитини з ВІЛ-статусом, яку усиновили вже з «Антошки», я спокійний, бо її нові батьки мають навички догляду за такою дитиною. А іншої тяжкої патології в дитини, про яку я говорю, не спостерігалося, була лише затримка в розвитку, яка досить характерна не тільки для дітей із ВІЛ-інфекцією, а й для більшості покинутих діток.

— Хто взяв у свої сім’ї дітей із ВІЛ-статусом? І хто частіше бере в сім’ї ваших вихованців: громадяни України чи іноземці? 

— Здебільшого це громадяни України, — зазначає Анатолій Романов. — В Україні діє закон, який не дає права іноземним громадянам усиновлювати здорових українських сиріт віком до п’яти років. Із переліком важких патологій, визначених у списку МОЗ, іноземці можуть усиновлювати. Трьох дітей із нашого «Антошки» усиновили іноземці. Усі ці діти мали вроджені захворювання, що дають право іноземним усиновлювачам узяти їх у сім’ю достроково, ще до того, як вони досягнуть п’ятирічного віку. Але всі наші вихованці, яких цього року усиновили іноземці, мали вроджені патології, найлегша з яких — хвороба Дауна. Ще одного важкохворого нашого малюка ми зараз госпіталізували до однієї з лікарень Харкова для чергового етапу лікування, його також мають намір усиновити іноземці, які готові забезпечити цій дитині необхідне оперативне втручання і подальшу тривалу реабілітацію.

— Наскільки активно беруть дітей у сім’ї зараз, коли в країні, скажімо, неспокійно та йдуть бойові дії на сході? 

— Люди почали активніше брати сиріт до своїх сімей! — розповідає Анатолій Романов. — Торік у нас пішли в сім’ї 37 із 60 дітей, що поступили. Цього року до нас поступили 65 дітей, 46 із них пішли в сім’ї та ще 7 дітей уже «на черзі»: зараз їхні справи розглядають виконкоми й суди для передачі цих діток у сім’ї. Тобто більшість дітей, які до нас поступили, знайшли собі сім’ї. Наших вихованців узяли мешканці Львівської, Київської, Полтавської областей, але найактивніше беруть діток у сім’ї мешканці Донецької області. І хочу зазначити, що дітей, яких наші співвітчизники беруть з «Антошки» у свої сім’ї, вони знаходять саме завдяки порталу «Сирітству — ні!».

— Ви згадали, що іноземні усиновлювачі забирають дітей віком до п’яти років, які потребують операції. А наші співгромадяни йдуть на подібний ризик, беручи дитину, яку або відразу, або в найближчому майбутньому доведеться оперувати? 

— Так! Я знімаю капелюх перед людьми, які дають таким дітям шанс на щасливе дитинство. В однієї дитини, яку жителі Києва знайшли на порталі «Сирітству — ні!» та взяли до своєї сім’ї, складна патологія зорових нервів, яка загрожує їй втратою зору. Нові батьки ще до моменту прийняття цієї дитини в сім’ю вже поцікавилися клініками, в яких малюкові зможуть допомогти. І це лише одне захворювання дитини з наявних у неї порушень розвитку, що вимагає лікування і тривалої реабілітації. Тож наші громадяни почали активніше брати у свої сім’ї дітей з особливими потребами, що не може не тішити.

Усі наші вихованці мають особливості свого розвитку, а майже половина — складні вроджені захворювання, адже наш заклад спеціально призначений для дітей із порушеннями розвитку центральної нервової системи (ЦНС). Тому майбутні батьки приходять до «Антошки» вже, як правило, усе зваживши, перш ніж ухвалять рішення про те, щоб узяти нашого вихованця до своєї сім’ї. Вони мають право додатково обстежити малюка в інших фахівців, провести поглиблені дослідження, щоб отримати максимально повну й об’єктивну інформацію про стан здоров’я дитини. Втім, і в дитини, яка росте в сім’ї, теж можуть із віком проявитися будь-які проблеми: припустимо, не було захворювання нирок, але з віком воно з’явилося — можливо, у родині цієї дитини хтось був схильний до такої недуги, а ми не завжди маємо відомості про родичів дитини. І водночас медичні дослідження не завжди виявляють проблему в малюка на її початковій стадії.

— Був показовий випадок, коли на етапі підготовки до усиновлення майбутні батьки провели за своєю ініціативою генетичне обстеження дитини, яке виявило рідкісну хромосомну патологію, що практично не діагностується в ранньому віці й виявляється лише в підлітковому віці порушенням поведінки, агресією та асоціальними вчинками, — розповідає Наталя Бежок. — Пара ухвалила непросте рішення припинити процес усиновлення. Однак хлопчик, таким чином, не переніс надалі ту травму, яку міг отримати під час повернення із сім’ї до інтернату, уже в старшому віці. Сім’я, яка дуже важко пережила те, що сталося, усе ж таки підійшла до питання відповідально, оцінивши свої сили й можливості адекватно.

— Діти з дуже важкими захворюваннями все одно мають право на щастя виховуватись у родині й приносити радість своїм батькам, — вважає Анатолій Романов. — З року в рік я збираю альбоми з фотографіями, якими діляться нові батьки дітей із тяжкими вродженими хворобами, яких вони взяли до родини. На фотографіях видно, як ця дитина, іноді з проблемами, які, образно висловлюючись, «впадають в око», змінювалася з року в рік, розквітала, отримавши тепло батьківської домівки й належну медичну допомогу та турботу. Адже деяким діткам були потрібні і серйозне лікування, і операції, зокрема косметичні, і навіть протезування. Але тих, хто щиро хотів дбати про цих малюків, проблеми не зупиняли.

Кілька років тому одна сімейна пара з Києва, усиновивши нашого вихованця, одразу повезла його у відділення дитячої кардіохірургії на обстеження та операцію. Майбутні батьки знали про те, що малюк, якому тоді не виповнилося ще й року, має порок серця і його потрібно якнайшвидше прооперувати, це не змінило їхніх намірів усиновити дитину.

Нещодавно в будинку дитини в гостях була американка, яка 15 років тому удочерила нашу вихованку. Вона приїхала показати своїй українській дочці, яка готується до прийняття громадянства США, звідки вона родом. Мама дуже пишається своєю дочкою, яку вивезла, коли дівчинці було три роки. У малятка було важке ураження центральної нервової системи, воно суттєво ускладнювало розвиток мови дівчинки, її рухових функцій. Наразі наслідки вродженої патології в цієї вже 18-річної дівчини майже не помітні. Вона навчається в коледжі, веде повноцінний спосіб життя: займається музикою, танцями, малює.

Ні російською, ні українською майбутня американка не говорить — не встигла навчитися до переїзду до родини своєї нової мами в США, але американська мама привезла дівчинку в Україну, привела до «Антошки», щоб познайомити з тими людьми, які дбали про неї, коли власні батьки її залишили.

Я завжди вітаю рішення нових батьків розповісти дитині, звідки вона родом, навіть якщо вона цього зовсім не пам’ятає. Це запобігає багатьом драмам у житті сироти, якій хтось у 99 % випадків розповість про те, що вона був усиновлена, але може це зробити невчасно, не підбираючи слів. І тоді дитина накопичуватиме в собі негатив: ось, мовляв, чому з мене батьки суворо запитують, чому мене іноді карають, бо я не рідна, тому мене просто не люблять. Такій трагедії краще запобігти.

У мене в пам’яті є один зворушливий рецепт від нових батьків однієї з наших колишніх вихованок. Усиновителі розповіли їй про те, що вона не їхня кровна дитина, на її весіллі. При цьому, звичайно, зазначили, що вони дуже люблять її, що вона зробила їх щасливими. Мабуть, батьки знайшли найпотрібніші слова, бо дівчинка відреагувала дуже тепло. Вона промовила тост на честь людей, які замінили їй біологічних батьків, сказавши прості, але дуже важливі для своїх батьків слова: «Мої мама й тато — ті, хто мене виховали».

Я мрію про той день, коли всіх дітей, які до нас надходять, забиратимуть у сім’ї ще до того, як їх переведуть до інших закладів після того, як вони досягнуть чотирирічного віку.