Альбіна Бойко: «Взагалі не завжди вдається взяти покинуту дитину, яку хочеш врятувати»

– Усвідомлення того, що найстрашніше для мене вже позаду, настало тоді, коли після операції в палату співробітники Фонду Ріната Ахметова принесли букет шикарних троянд. Разом із букетом була записка з теплими побажаннями якнайшвидшого одужання, – розповідає про пережиті місяці боротьби за власне життя Альбіна Бойко, мама-вихователь дитячого будинку сімейного типу. – Операцію, яка врятувала мені життя, оплатив Фонд Ріната Ахметова. Рінат Леонідович, без перебільшення, врятував усю мою родину й порадів моїй перемозі над недугою, надіславши тоді ці прекрасні квіти. А сім’я в нас із чоловіком не маленька: дев’ять дітей, віком від 5 до 13 років, 7 з них – прийомні. Є ще і дві дорослі дочки і двоє онуків. Так що хворіти мені ніяк не можна…

У будинку, звідки забирали дітей, не було виявлено «слідів їжі»

Альбіна та Олег Бойки, у яких четверо своїх дітей, спочатку не планували створювати прийомну сім’ю або дитячий будинок сімейного типу. Просто хотіли взяти малюка, якого їм стало шкода. Побачили цього малюка в лікарні, куди їм якось довелося покласти свою молодшу дочку. Хлопчик був у палаті, де лежали покинуті діти, яких ніхто не відвідував. Він сидів у манежі, як собачка у вольєрі.

– Він був прив’язаний колготами до ґрат його ліжка, – згадує Альбіна Бойко. – Інші діти могли ходити, бігати, а він не міг. Санітарка пояснила мені, що це зроблено для його ж безпеки, оскільки він ще добре не вміє ходити. Адже йому вже було два роки. То він і говорити не вмів. Ми купували йому яблука, печиво, він охоче їв, посміхався й тільки мугикав у відповідь. Добре, що мандаринів тоді не принесли – його організм був до такого не готовий. Ох, і намучилися ми потім із Вітіним харчуванням, та й із Діминим теж.

Твердо вирішивши забрати у свою сім’ю дитину з лікарні, чоловік і жінка з’ясували, що у Віті є старший п’ятирічний братик Дмитрик. Обидва хлопці систематично не доїдали у своїй родині, тому, коли прийомні батьки почали годувати їх нарівні з усіма своїми дітьми, у хлопчиків алергічна реакція виявлялася буквально на все! Прийомні батьки мусили ґрунтовно побігати по лікарях, перш ніж діти почали їсти зі «спільного казана».

– Коли я побачила акт про їх вилучення із сім’ї, то відразу все зрозуміла, – розповідає Альбіна, – у документі так і було сказано: «Слідів їжі в будинку не виявлено». Ніколи цього не забуду. Вітя у свої два роки важив сім кілограмів і ходити по хаті без нічого ще якось міг, а ось, коли його нарядили в комбінезон для прогулянки, встав, як укопаний, – верхній одяг була для нього непосильною ношею. Підозрюю, що ці діти не доїдали ще в утробі своєї матері.

Як з’ясувалося, у хлопчиків були ще і троє старших братів і сестра, народжені мамою в першому шлюбі. Але ці вже майже дорослі діти виросли в інтернаті і встигли стати «постійними клієнтами» міліції. Всі спроби влаштувати їх у прийомну сім’ю були безуспішні. Тому дітей дозволили розділити. Втім, старші й не знали про існування молодших. А мати Віті й Діми і далі народжувала. Наймолодшу дитину вона все ж вирішила залишити собі на виховання. Тільки одну дитину. Про решту жінка так і не згадала за всі ці роки.

– Взагалі не завжди вдається взяти покинуту дитину, якого хочеш врятувати, – розмірковує Альбіна. – Наша 12-річна дочка теж якось, будучи на лікуванні й побачивши там кинутого хлопчика, почала просити нас: «Мамо, тату, візьміть його до нас!» Але, коли ми стали наводити довідки про цього хлопчика, виявилося, що позбавити його батьків прав на нього буде нелегко. Вони ніби як є, але їх ще потрібно знайти, щоб подати на них до суду. Та і хлопчина, як з’ясувалося, теж не один: десь є у нього ще братик, а може, і не один братик. Унаслідок труднощів з оформленням статусу сироти деякі покинуті діти виростають у казенних стінах інтернатів і притулків, так і не отримавши батьківського тепла, які б могли їм дати ті, хто готовий взяти їх у свою сім’ю. 

 

Купивши прийомним дітям машинку, батьки з’ясували, що вони ще брязкальцями не награлися…

Альбіна зізнається, що для того, щоб підготувати майже всіх своїх прийомних діток до школи, а іноді й підтягнути у предметах, які їм важко давалися, їй доводилося наймати репетитора. Професійний педагог допомагав їй самій розібратися, з чого починати, щоб дитина зрозуміла потрібний предмет, а іноді і… де верх, а де низ, що таке вазочка і для чого вона потрібна.

– Пам’ятаю, ми купили на Новий рік нашим «первісткам» Віті й Дімі, узятим тоді з лікарні, велику іграшкову машинку, яку вони відразу розібрали дощенту, – згадує Альбіна. – Вони не уявляли, що з нею робити. І тут ми з чоловіком зрозуміли, що поквапилися – діти ще брязкальцями не награлися. Гумові іграшки, призначені для найменших, виявилися для них якраз.

А тим часом служба у справах дітей запропонувала родині взяти ще трьох дітлахів.

«Я бачу, що у вас виходить із дітками ладити, візьміть ще. Є троє діток: сестрички – семи й шести років – і п’ятирічний братик. Їм потрібна родина. А вам сам Бог велів створювати дитячий будинок сімейного типу», – вмовляла подружжя Бойків тодішній начальник місцевої служби у справах дітей Лідія Богданова. Втім, коли чоловік і жінка побачили запропонованих ним діток, тут же самі вирішили – беремо!

– Це були «наші» діти! Рухливі, як мавпочки, допитливі і, правда, всією душею тяглися в сім’ю, – розповідає мама-вихователь. – Вони прийшли до нас, як до себе додому: не було практично жодного періоду нашого «притирання». Я досі дивуюся, як батькам-алкашам Бог подарував таких ангелів, а вони цього не оцінили?!

Щойно діток одягнули, вони відразу змінилися. П’ятирічний Сергій, який не знав, що таке ґудзики (!), бо йому діставалися лише штани на гумці та футболки, незабаром став ще тим модником! А найбільше оцінила нові речі Оля. «Ваша Оля – прямо як принцеса – така ошатна, така охайна. І їй самій це так подобається: на кожній перерві вона дістає люстерко й милується собою – як на ній сидить нова курточка, яскраві черевички», – з усмішкою розповіла мамі вчителька Олі.

– А які плаття ми купили дівчаткам якось на Новий рік, завдяки тим коштам, що виділяв дитячим будинкам сімейного типу на день Святого Миколая в межах програми «Сирітству – ні!» Фонд Ріната Ахметова! Справжні бальні сукні! – згадує Альбіна. – Діти в мене всі модники.

13-річний Саша вже навіть туалетною водою користується. Дівчатка у школі за нього б’ються, як за завидного кавалера. Саша і його молодший брат бачили війну.

– Мої діти теж встигли побачити війну – артобстріли були зовсім поруч, – згадує Альбіна. – Дякую Фонду Ріната Ахметова, що купив п’ятьом нашим діткам путівки в «Перлину Донеччини» на два сезони. Ми відправили в табір дітей, яких уже можна було віддавати туди за віком. За них були спокійні. Дітей, які залишалися вдома, ми оберігали самі. А ось ці горлівські хлопчаки, яких ми взяли в сім’ю вже після війни, обстріли в Горлівці перечікували в підвалі, де ніхто їх навіть не намагався заспокоїти…

«Головне – щоб дитина відчула, що її допомога потрібна»

Двоє хлопчиків, 12-річний Саша й дев’ятирічний Андрій, осиротіли ще до війни – їхній батько помер, а мама пропила з дому навіть ванну. Дітей помістили у притулок у Горлівці, де їх і застала війна. Співробітники притулку кудись роз’їхалися, з дітьми залишилася лише медсестра. Вона і відводила дітлахів у бомбосховище, де водилися величезні щури та де разом із ними перечікували артобстріли й місцеві жителі і «якісь озброєні дорослі дядьки, які сказали нам, що якщо ми будемо погано себе вести, то вони нас розстріляють», – з жахом згадують діти. Потім братиків евакуювали до притулку у Красному Лимані. У сім’ю Бойків вони погодилися йти без жодних умовлянь.

– Молодший Андрійко спочатку від мене ні на крок не відходив, навіть гуляти йти не хотів. Настільки дитині потрібна була мама! А коли підходив час їсти, він кілька разів говорив мені спасибі не тільки після їжі, але й до їжі! – дивується співрозмовниця. – Хлопчики, коли ми забирали їх із притулку, розповідали нам про те, чим їх там годували, так: «Не смачне все, але все ж хоч що-небудь». Діти були раді «чомусь», тому що в їхньому рідному домі, звідки їх забрали, і «чогось» не було.

Коли в будинок Бойків приїжджали тележурналісти, Саша й Андрій вирішили висловити свою подяку батькам публічно: «Бог дав нам батьків, дав нам будинок, і ми вже… не хочемо їсти», – сказали діти в кадр, маючи на увазі те, що нарешті вони не голодують.

– Вони всі в мене талановиті: й у школі на олімпіадах і спортивних змаганнях посідають призові місці, нам із татом у всьому допомагають. Головне – тільки знайти правильне «застосування» кожному з них і підхід, щоб дитина, яку ми про щось просимо, відчула, що її допомога потрібна. Мені в цьому допомагають батьківські курси, які ми час від часу відвідуємо. Саша, наприклад, охоче допомагає батькові возитися з автомобілем. А Оля, можна сказати, виняньчила з пелюшок нашого наймолодшого Тимура. Тепер, коли я питаю його, з ким би він хотів залишитися вдома, якщо це необхідно, Тимур, звичайно ж, з усіх дівчаток вибирає Олю. Взагалі, вони в мене дружні, на них можна покластися. І це, напевно, додавало мені сил, коли довелося боротися з недугою.

Коли в Альбіни виявили важке захворювання, діти неабияк злякалися. Всі плакали: «Мамо, нас таки не заберуть? Ми в бомжатники повертатися не хочемо!» Поки мама лікувалася, все дітлахи дружно виконували свої обов’язки вдома і всі невпинно молилися про її одужання.

– Коли я дізналася, що Фонд Ріната Ахметова оплатить моє лікування, у мене з’явилася надія. А коли після операції співробітники Фонду надіслали мені в палату квіти, я чомусь вже твердо знала, що врятована й що зможу виростити своїх дітей, – з теплотою згадує Альбіна. – Я дуже вдячна Рінату Леонідовичу і співробітникам його Фонду, які були з нами й у горі, і в радості, як у Біблії: «Радійте з тими, хто тішиться, і плачте з тими, хто плаче». Рінате Леонідовичу, ви врятували не тільки мене, ви врятували і зберегли дітям сім’ю.