ua

16-річна Саша Субіна: «Моє життя врятував мобільний телефон — він «піймав» великий уламок»

19.05.2016

16-річна дівчинка і її 6-річний братик Даня із села Берестове Донецької області, які дістали важкі осколкові поранення, пройшли курс реабілітації. Тепер хлопчик зможе відвідувати заняття фізкультури. Про це пишуть «Факти».

Рівно два роки тому на Донбасі утворилися так звані самопроголошені республіки. Кордон між «ЛНР» і «ДНР» проходив якраз через село Берестове Донецької області. Влітку 2014 року поблизу села йшли запеклі бої. Одного разу бойовий снаряд залетів у двір приватного будинку, де було вісім людей: четверо дорослих і четверо дітей.

Мешканка села Берестове Тетяна Субіна виховує дітей одна. У той фатальний день, йдучи на ферму, жінка наказала доньці Саші доглядати за чотирирічним Данею. Діти пішли до родичів, які проживають поруч. Маленький Даня грав з однорічною Полею: разом каталися на гойдалці. Саша (їй тоді було 14 років) спостерігала за малюками й розмовляла з двоюрідним братом, 17-річним Ігорем. Дорослі займалися своїми справами.

— Несподівано виник спалах світла, я впала на землю і знепритомніла, — згадує 16-річна Саша. — Прокинулася від криків братика. Він плакав: «Мамо, мамо, боляче!» Я спробувала встати, щоб взяти Даню на руки, і знову впала. Побачила, що в мене з ноги стирчить кістка, зрозуміла, що осліпла на одне око. Навколо лежали наші родичі — всі у крові. Дорослі нестямно кричали, діти плакали…

Збіглися сусіди, принесли з дому ганчірки й кинулися нас перев’язувати. Тим часом більшість людей просто дивилися, деякі навіть посміхалися і знімали те, що відбувалося на мобільні телефони. Цей бездушний натовп, який витріщається на чуже горе й біль, я не забуду ніколи…

Пам’ятаю, хтось спробував викликати «швидку». Сказали, що лікарі відмовляються виїжджати в зону обстрілу. Нам із братиком допоміг місцевий підприємець. Він поклав нас у машину й помчав в Артемівськ. Ті півгодини, поки нас із братиком везли в госпіталь, я думала, що помру. Дороги розбиті, машина стрибала ямами, і ми з Данею кричали від дикого болю.

Я тримала свою ногу руками, а перебита кістка вискакувала з рани на кожному вибої… Даня так плакав, що в мене крижаніло серце. Я просила Господа: «Зроби так, щоб ми скоріше доїхали до лікарні!» Водій дістав планшет, включив мультики, і це трохи відволікло Даню.

Приїхали в госпіталь, мене поклали на кушетку, а Даню кудись забрали. Я дуже переживала за нього, питала в медсестер: «Як там мій братик?» Потім мені стало холодно, і я попросила, щоб мене вкрили ковдрою. Але жінка в білому халаті почала кричати: «Яку ковдру? Ти й так своєю кров’ю тут усе заляпала!» Мені стало соромно, я заплакала і сказала: «Вибачте мене, будь ласка…»

Уже в госпіталі, коли мене переодягали санітарки, з’ясувалося: мені врятував життя… мобільний телефон. Під час вибуху він лежав у передній кишені бриджів (якраз на рівні стегнової артерії) і «зловив» великий уламок. Якби не сталося цього, я померла б дорогою в лікарню від крововтрати. Так потім сказали лікарі.

— Я годувала курчат на фермі, коли пролунав вибух, — розповідає мама Саші й Дані 37-річна Тетяна Анатоліївна. — Вискочила на вулицю, чую: десь у селі кричать люди. Коли прибігла до будинку сестри, побачила страшну картину: весь двір залитий кров’ю, вибухом вирвало двері і вікна… Люди розповіли: мій племінник Влад, його вагітна дружина Світлана, їхня однорічна донька Поля й мої діти дістали важкі поранення кінцівок. Ще один мій племінник Ігор помер відразу: йому відірвало ногу й руку. Наші сусіди, 28-річний хлопець і його 45-річна мама, теж загинули. Вони зайшли у двір усього на хвилинку…

На той час усіх поранених відвезли в госпіталь. Але тут приїхала машина, щоб забрати Ігоря. На цій машині, сидячи поруч із розірваним на частини тілом племінника, я поїхала в Артемівськ до дітей.

У Дані діагностували множинні осколкові поранення голови, тулуба, ніг і лівої руки. На лівій ікрі дитини осколок вирвав великий шматок плоті. У Саші був відкритий перелом обох кісток гомілки, на стегнах — рвані рани. У ліве око дівчинки влучив порох, і це призвело до втрати зору. Однорічній Полі перебило ніжку й розірвало щоку. Її батькам осколки буквально пошматували ноги.

— У госпіталі я насамперед розшукала Сашу й Даню, — продовжує Тетяна. — Заходжу в палату, а вони лежать — чорні від пороху, перебинтовані, заплакані. Я вибігла в коридор, опустилася на коліна і, заливаючись сльозами, стала дякувати Богові за те, що зберіг життя моїх дітей.

Лікарі зашили Дані рану на нозі, але наступного дня відкрилася кровотеча. Викликали санавіацію. Вертоліт доставив Даню, Сашу й Полю (малятко теж було в тяжкому стані) у Харківську обласну дитячу лікарню № 1. Оскільки Поліні батьки залишилися в Артемівському госпіталі, я доглядала й за своїми дітьми, і за Полею. Їй тоді було рік і три місяці.

У Харкові хірурги якимось дивом врятували Саші ліве око, встановили на ногах апарат Ілізарова. Дані зробили пластичну операцію, закривши моторошну дірку на ікрі. Але, як пояснили лікарі, мій син на все життя залишиться інвалідом. Осколки вирвали нервовий вузол у ніжці, тому Даня не може рухати стопою.

До речі, лікування наших дітей оплатив футбольний клуб «Шахтар». Ми приїхали до Харкова голі й босі. Футболісти привезли нам одяг, дітям — іграшки, Полю забезпечили памперсами й дитячим харчуванням. Волонтери теж дуже допомагали: приносили їжу, постільну білизну.

За два місяці, коли нас виписали з лікарні, для Дані й Саші організували курс реабілітації в харківському будинку малятка (там працюють добрі фахівці). Ой, як важко мої діти заново вчилися ходити! Плакали від болю, падали… Але я не дозволяла їм розкисати: «Якщо зараз поборете себе, все буде добре. Ти, Сашо, вийдеш заміж, а ти, Даню, теж одружишся, але тільки трохи пізніше. І подаруйте мені багато онуків».

Після реабілітації ми повернулися в рідне село. Зараз Берестове контролюють українські військові. Доньку постійно мучили болі в ногах, у неї часто набрякали гомілки. Даня взагалі ходив важко. Я весь час думала: потрібно показати дітей добрим лікарям, але для цього потрібні гроші. Через війну фермерське господарство закрили, і я залишилася без роботи. Виживаємо лише за рахунок Даніної допомоги з інвалідності (1370 гривень). І тут телефонують зі штабу Ахметова: «Пропонуємо вашим діткам відпочити й підлікуватися у спеціалізованому санаторії». «Звичайно, поїдемо! — закричала я у слухавку. — Це якраз те, що їм потрібно».

У березні стартувала нова програма штабу Ріната Ахметова «Реабілітація поранених дітей». Це перша в Україні масштабна програма із повернення до повноцінного життя малюків і підлітків, які дістали поранення під час війни. За офіційними даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, кількість поранених на Донбасі дітей досягло вже двохсот осіб (78 дітей загинули).

Штаб звернув увагу, що після виписування з лікарень поранених дітей ніхто ними комплексно не займається. Але ж у діток залишилися сліди від операцій, каліцтва, страхи в пам’яті — все це вимагає серйозної фізичної та психологічної реабілітації. До 1 червня 2016 року Штаб приймає заявки від батьків постраждалих дітей, які проживають як на мирній, так і на непідконтрольній Україні територіях. Телефонувати потрібно на гарячу лінію штабу 0800 509 001. Програма включає спеціалізоване лікування поранених дітей упродовж усіх років аж до їхнього 18-річчя, а також забезпечення їх необхідними засобами технічної та індивідуальної реабілітації (протези очей і кінцівок, ендопротезування). Реабілітація проходить у найкращих санаторіях України (проїзд теж оплачує Штаб).

— Нас так добре приймали! — ділиться враженнями про відпочинок у санаторії Тетяна Субіна. — Забрали з вокзалу на машині, поселили в номері люкс, смачно годували чотири рази на день. Медперсонал з особливою турботою ставився до Дані й Саші, постійно робили їм подарунки. Мої діти ходили на відновлювальні процедури, додали у вазі, посвіжішали. У санаторій приїжджала співробітниця Штабу Ахметова, і лікарі сказали їй, що Дані потрібне ортопедичне взуття. «Якщо треба, отже, купимо», — сказала представниця Штабу, і через кілька днів нам привезли ортопедичні черевики.

Через травми Даня ходив як клишоногий ведмедик: вивернувши стопи всередину, важко перевалювався з ноги на ногу. Але завдяки ортопедичного взуття хода почала виправлятися. Тепер Даня ставить стопи рівно, ходить впевнено. Цього року синочок піде у школу. Лікарі сказали, що в цьому взутті він може навіть відвідувати заняття фізкультури. Спасибі Гуманітарного штабу за все. Дуже важливо, що про поранених діток пам’ятають і піклуються.

— Будь ласка, передайте від мене величезну подяку Рінату Ахметову, — підтримує маму Саша. — Я б ще раз з’їздила в цей санаторій — так там добре! Особливо мені сподобалися сеанси психотерапії, коли нас вводили у стан сну. Після цього я відчувала дивний спокій і умиротворення. Лікарі призначили мені курс процедур для розсмоктування рубців, що залишилися після операцій на ногах. Якщо чесно, я дуже соромилася цих шрамів. Медики обіцяли, що після процедур грубі рубці стануть набагато меншими й побіліють. Покращення проявилися, щойно ми повернулися додому. Я така рада!

У санаторії ми познайомилися з іншими дітками, яких теж скалічила війна. Особливо мене вразила історія багатодітної сім’ї Гончарових з Авдіївки. Коли мама розповіла мені історію Гончарових, я плакала. А хлопчикові із села Червоне куля влучила в голову, і лікарі не ризикнули її витягнути. Добре, що дитина вижила. Щоправда, тепер ходить із кулею в черепі.

Ми з Данею здружилися з дітьми, подовгу спілкувалися з ними. Про війну не говорили — не хотілося. Але ті, хто пережив обстріли, біль і страх, розуміють одне одного з півслова. Ми, якщо можна так сказати, стали спорідненими душами. Минуло майже два роки, а з нас досі виходять осколки. Одного разу мене вкусив комар, я розчесала укус, з ранки… виліз осколок. З тіла Дані мама постійно дістає осколки пінцетом.

Але життя триває: наша родичка Світлана, яка, будучи вагітною, дістала важкі поранення ніг, щасливо народила дівчинку. Зараз Світлана вагітна втретє. УЗД показало, що буде хлопчик, і батьки хочуть назвати його Ігорем — на честь загиблого дядька. Ми з Ігорем були близькими друзями. Мріяли разом вчитися в залізничному технікумі в Артемівську (незважаючи на травму, Саша вступила до технікуму й зараз вчиться на другому курсі. — авт.). Загиблий двоюрідний брат часто мені сниться. Уві сні я його питаю: «Ігорю, ти що, живий?» А він посміхається й мовчить…

Зараз багато наших родичів згадують: перед трагедією майже у всіх було передчуття біди. Снилися віщі сни, боліла душа. Але як уберегтися від снаряда? Адже йде війна.

ДЖЕРЕЛО