«Системі не вдалося зіпсувати мені нерви, а ось я, сподіваюсь, на неї вплинула». – каже Оксана про інтернати та дитячі будинки, де вона шукала своє дитя.

До нас на портал «Сирітству – ні!» звертаються часто з питанням, чи може одинока жінка усиновити дитину. Може! - завжди відповідаємо ми і історія Оксани з Запоріжжя наглядний тому приклад. Ця жінка не просто стала мамою, а врятувала дитину від приреченості жити в інтернаті.

«До усиновлення, – каже Оксана, – довше готувала себе, ніж шукала дитину». Чи то їй просто пощастило, чи справді справу зробила її цілеспрямованість, та свого сина Артема вона шукала десь місяці зо два, тоді як інші усиновителі навіть протягом двох років не можуть знайти дитину. Рецепт успіху був простий.

«Артемчик був у «другосортній групі» дітей, тому забрати його звідти було не складно. Бажаючих усиновити таку дитину – обмаль. У Службі мені порадили зібрати документи на опіку – я ж не мала досвіду виховання дітей. Пройшла курси, забрала Артема до себе, а за пів року усиновила його», – розповідає Оксана.

Перед Оксаною з Артемом вже знайомилися дві подружні пари. І обидві відмовилися. Страшно таке чути? Так, нам теж страшно, коли від дитини відмовляються, бо вона не лагідна, не посміхається яке усі діти, не йде на ручки, до подарунків їй байдуже, і взагалі має криві ніжки.

А все чому? Тому що перші два роки життя Артема пройшли у лікарні, а в дитячому будинку йому знайшли місце в групі для дітей з розумовою відсталістю. Як не крути, а там малюку припадало ще менше уваги. Додати постійні стреси, психологічні травми, брак турботи, тепла, які можуть подарувати лише люблячі батьки – все це перетворювало дитину на відлюдькувату істоту. Наче Кай з казки про Снігову королеву, він не хотів сприймати цей ворожий до нього світ.

Та Артему пощастило. З тисячі інших дітей Оксана обрала саме його.
«Я собі розуміла, що в дитячому будинку годі очікувати ідеальну дитину, зрештою, можливо, ми не ідеальні батьки для неї», - розмірковує Оксана.

Від усиновлення її відмовляли найближчі люди – мама і сестра, а тепер без Артема не уявляють свого життя.

Сам же Артем за два роки змінився до невпізнанності. З пам’яті дитина витерла все, що відбувалося до сім’ї. Мама показує йому фотографії, як забирала з дитбудинку, а він не може цього згадати.

«Як приїхав додому, - згадує Оксана, - нічого не хотів їсти. Тільки на фрукти налягав. В дитячому будинку він взагалі був тихий, сонний. Я впевнена, що їм щось спеціально додають, щоб вони спали. Інакше, з ними не справитися. А зараз він такий активний, справжній борець. З вулиці його взагалі не заженеш додому. Особливо йому подобається стрибати на батуті. Вже навіть коли всі діти виснажуються, він все одно стрибає».

Артем росте чудовим, здоровим та життєрадісним хлопчиком. Оксана погодилася розповісти нам свою історію, бо знає напевно, що далеко не одна дитина з такою проблемою, як в Артема, росте без батьків. Минають дні, тижні, місяці, роки, а діагноз «розумова відсталість» відлякує потенційних усиновителів. Руйнується життя дитини, гається час батьків.

«У дитсадочку вихователька нам каже: «нормальна дитина». Ненормально те, що дитина жила без батьків, без належного догляду. Які в нас проблеми? Зовсім не ті, що нам прогнозували в дитбудинку. Нам складно зосередити увагу, ми не можемо всидіти на місці понад 5 хвилин, бо в нас перш за все «хочу і буду. Ось такі наші проблеми», - посміхається Оксана.

«А якщо справді є хвороба?», - замислитеся ви. На щастя, Оксані є кому довіряти. Подруга педіатр обманювати не буде – професійною мовою каже «відхилень від норми немає». І щоб переконатися, достатньо відвідати не одного, не двох, а кілька лікарів.

Звичайно, не все так просто. За допомогою мами Артемчику доводиться боротися, щоб його офіційно визнали «нормальним». Медичні обходи, прийом у психотерапевта та психолога, щоб врешті решт на паперах позбутися цього гнітючого запису.

Та хіба може ця біганина затьмарити мамине щастя? За два роки, що Артем в сім'ї, Оксана жодного разу не пожалкувала про свій вибір.

«Перший рік я багато вкладала в здоров’я Артема. Постійні масажі, зарядки - і я бачу результат. Як ми з ним звикали один до одного? Спочатку в мене була невпевненість у власних силах, що не зможу, не справлюся. Я бачу свої помилки. Страшно картала себе за те, що накричу або навіть ляпасу дам по м’якому місцю. Попервах мені самій було від себе моторошно за це. Зараз вже навчилася себе опановувати, та й синок мене розуміє. Іноді каже: «Пробач, мамо, я себе неправильно поводив». Уявляєте? В п’ять років!

Моє життя розгорнулося на 180 градусів. Я відчуваю міцну опору, бажання творити і жити заради сина».


СИРІТСТВУ - НІ!