Забудь про «не справлюся», «не зможу», або як діти проганяють комплекси

«Стільки труднощів я бачила в житті, після чого виховання прийомних дітей не здається чимось складним», – каже Інна – мама шістьох діток. Коли від малечі відмовилися біологічні батьки, Інна самостійно взялася їх викохувати. Сама. Без підтримки чоловіка, бабусь та дідусів. Спочатку було дуже важко – переживала, що дати дитині всього, що потрібно для щастя.
Та дбаючи про малечу, Інна стала сильнішою, спокійнішою і щасливішою, принаймні, вона так стверджує.

«Вперше стала мамою сім років тому – удочерила Мар’янку. Згодом з’явився синочок Славко. А за останні півтора року, коли почався військовий конфлікт, взяла ще четверо малюків – Варю, Лізу, Максимку й Дениса, - ділиться Інна, - і знаєте, зараз мені набагато легше, ніж коли ростила одну дитину».

Всі разом вони живуть у Костянтинівці, що на Донеччині. В маленькому місті їх знають усі – ще б пак – перший дитячий будинок сімейного типу, що утворився під час воєнних дій.

Перша Мар’яна

Всі безсонні Іннині ночі, сльози, хвилювання за сім років переплавилися й перетворилися на щось таке, що не можна відчути дотиком, але воно назавжди зв’язує маму і доню. Мар’яна – найкраща мамина помічниця й порадниця.

Цього навчального року третьокласниця Мар’яна пішла до музичної школи, і схоже, їй це до вподоби. Пальчики не втомлюються від фортепіано і самій дівчинці не набридає.
Якби не її легка вдача, розуміння, доброта, Інна, можливо б, не насмілилася створити прийомну сім’ю, а потім і дитячий будинок сімейного типу.

Дивовижно, що проблем з пошуком дітей не було – самі знаходилися. Інна працює медсестрою, а в лікарнях сарафанне радіо про покинутих дітей розповідає гучніше.


Красунчик Славко

Інні подзвонила знайома лікарка: «У нас у відділенні такий хлопчик гарненький. Кілька місяців як народився. Родичі не приходять. Прийди подивися».

 «Я приїду подивлюся і що далі?, - Інна не знала, що відповісти. Нічого не обіцяла. Тільки спитала:
-    Що дуже гарненький?
-    Дуже.

Славко того ж дня вже лежав на руках у Інни. А наступного разу вони вдвох вже з Мар’яною бавилися з малюком.

Отже, прийомна сім’я. Славко вчився говорити, бігати, стрибати, читати і вчити на пам'ять вірші на очах у мами та сестри. Мар’яна також вчилася бути старшою сестрою і з гордістю супроводжувала брата в дитсадок.

«Ось вони з’явилися на світ, а значить їм потрібні батьки», - каже Інна про дітей. – І дітям особливо потрібна підтримка батьків, коли навколо страшно і неспокійно. Торік ми з ними чули вибухи. Звісно було страшно. Словами це не передати. Зараз, на щастя, все в нашому місті заспокоїлося. А чому я взяла дітей саме в такий складний час? По-перше, діти не чекають. Якщо я можу про них подбати, чому ні?!».


Зникла і повернулася Варя

В папці від служби анкета Варвари. Інна погодилася: «Збирайте опікунську раду, прийматимемо рішення про доповнення прийомної сім’ї».

Поки назначили день засідання, світ навколо наче перевернувся. Фронт наближався до Костянтинівки й віддаляв всі мирні плани кудись в невідоме майбутнє. Люди, забували вчорашні справи й їхали як подалі від лиха.

Варю разом з іншими дітками з дитячого будинку теж вивезли.

«Засмутилася я. Але така ситуація…, – згадує Інна, – В мене немає ні бабусь, ні дідусів. Моєї мами не стало, коли мені був 21 рік. Залишився тато. Він важко переніс смерть мами і за кілька років я залишилася взагалі сама. І зараз моя сім’я – це мама і діти. Родичі нас ніде не чекали і навіть не запрошували. І я подумала, можливо і краще, що Варю вивезли. А коли настане мир, я подбаю нехай не про цю, а про іншу дитину».

Домашні турботи: утеплення вікон, косметичний ремонт, кулінарні заготовки  на зиму допомогли пережили воєнну небезпеку. У Костянтинівці запрацювали всі служби, до міста приїхало багато волонтерів і переселенців. Життя, як кажуть, закрутилося. Інна знов звернулася до служби.

-    Хочете, - сказала фахівець, - їдьте до Харкова, там зараз в евакуації всі наші діти».
-    І поїду!, - погодилась Інна.

І треба ж такому бути: у Харкові вона зустрічається з тією самою Варею!

«Правда ж кажуть віруючі люди, що ваше від вас нікуди не дінеться. Покірливість ближче до істини. І коли я змирилася, то знов зустріла свою Варю», - каже Інна.

Інна дивувалася: як так за пів року ніхто не забрав малявку з дитячого будинку?! І дитині всього-то три роки – мрія сотень батьків. А не взяли лише через те, що на обох ніжках має неправильно розвинуті пальчики.

«Я дивлюся на неї: ну як її можна було не взяти?! Залізе мені на коліна, животик покладе під ручки – і все: заспокоїлася та спить як сонечко. Підросте – шукатимемо їй спеціальне взуття. Подумаєш, неправильні пальчики! При чому тут маленька людина? В неї є голова, свої думки і право на щастя», - Інна може годинами розповідати про своїх сонечок. Часу, правда, на це бракує. За останні пів року всі домашні турботи потроїлися.


Дякую Богу, що саме зараз подарував мені Максима, Лізу, Дениса

Десь наприкінці весни подзвонила начальник Служби: «Інно, така ситуація: троє дітей потрібно прихистити, поки ми не знайдемо їм батьків. Не віддавати ж їх до інтернату? Ти не могла б їх догледіти кілька днів? Подумай…»

-    Чесно, я вже думала над тим, щоб взяти ще одну дитину, але троє!... Всі з однієї сім’ї. А я сама і в мене троє дітей... В мене був шок. Взяла час на роздум. Хоча б до обіду. Сіла в автобус і поїхала платити за комунальні послуги – все одно вже вибралася в місто. Не встигла доїхати до зупинки – знов дзвінок.

-    Все помінялося. Якщо сьогодні дітей не забрати, їх віддадуть до інтернату.
-     Дозвольте, хоча б на зупинці вийти, - кажу.
-    Приїжджайте, до 12 дня і заберете.

Інна мерщій до школи. Забрала Мар’яну, аби разом піти знайомитися з малечею.

Денису – 7 років, Максим – 3 роки і Лізі – 4,5.

Хороші, здорові діти. Медичної допомоги не потребували. Лікування й любові потребували їх душі. Майже з народження про них ніхто не дбав. Найстарший хлопчик не вимовляє багато слів, з ним потрібно займатися трошки більше, ніж з іншими дітками.

Мар’яна частенько допомагає брату з завданнями.  Щоправда спочатку між ними спалахнула величезна ревність. За маму, звичайно, поки не зрозуміли, що ділити її все ж таки можна.
І сама Інна змінилася. Коли удочеряла Мар’янку, боялася, що дівчинку знайдуть родичі, які спочатку від неї відмовилися. Тепер же, знаючи, що рідна бабуся трьох малят мешкає на сусідній вулиці, боятися не збирається.

«Діти знають, що я їх люблю. Іноді перевіряють: «Мамо, ти мене нікуди не віддаси?» Авжеж ні. Мені чи з трьома жити, чи з шістьма – немає принципової різниці. Більше вже не потягну чесно кажу. Розумієте, вони зробили мене такою щасливою!..
 

Вони бігають, балуються, сміються – а в чому ще щастя людини?

Ви не повірите, та мені було складніше з однією дитиною, ніж зараз з шістьма. Коли дитина одна, вона постійно потребує уваги. А я переживала, накручувала себе, що мучу її: доні потрібна повноцінна сім’я, а я без чоловіка… Та з часом я зрозуміла: дітям добре зі мною, а мені – з ними. Вони надають стільки енергії, сил, сміливості! І я вже не маю жодного комплексу з приводу того, що виховую дітей сама.

Є в нас і безсонні ночі, і зуби в нас лізуть і животи болять – все як у дітей. Та я себе знайшла. А зараз я знаю: головне, щоб діти були здорові. Сідаю ввечері і дивлюся на них: вони бігають, балуються, сміються – а в чому ще щастя людини?

Можливо, хтось думає інакше, а я вдячна Богу за те, що дав мені шістьох дітей. Без них я вже себе не уявляю, тому дуже хоче виростити їх, бачити як вони закінчать школу, як вийдуть заміж та одружаться.

Вірю, що ми здолаємо всі труднощі і дякую всім, хто допомагає мені зараз. Перед Новим роком наша сім’я отримала допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Діти дуже зраділи подарункам і мені приємно знати, що в такий непростий час є люди, які дбають про дітей. Спілкуватися зі співробітниками Фонду й порталу легко: тебе підтримають і зрозуміють.

А батькам, які шукають дітей на порталі «Сирітству – ні!», побажаю не боятися брати дітей, ми їм потрібні, а вони – нам.
 

СИРІТСТВУ - НІ!