Життя вас зупинило, давайте тепер думати, що ми робимо, як ми рухаємося»

Як упоратися з першим шоком від поставленого діагнозу? Як прийняти хворобу? Де шукати підтримку? Про це розповідає доктор медичних наук, завідувач кафедри медичної психології Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця Олег Чабан.
Перша і найбільш адекватна реакція на діагноз ‒ заперечення. Це нормальна людська реакція. Вона вже сама по собі є захисною ‒ це значить, що організм намагається залишитися у рівновазі. Тому слово «заперечення» ‒ це також варіант реакції «стоп, я повинен це обдумати». Це велике потрясіння, коли ти розумієш, що всі ці наради, гроші ‒ велика дурниця порівняно з тим, що тобі життя підкинуло у вигляді хвороби. У цій ситуації єдине, що можна порадити, ‒ не метушитися, не хапатися за голову і не впадати у відчай, не говорити, що все ‒ кінець життя. Намагатися залишатися спокійним, розуміючи, що в цей момент тисячі, а то й десятки тисяч людей відчувають абсолютно те ж саме, і не обов'язково пов'язане з онкологією. Онкологія ‒ це складний діагноз. Але годину тому я дивився дитину з шизофренією ‒ це що, нескладний діагноз? А ендокринолог у цей момент дивиться людину з інсулінозалежним цукровим діабетом ‒ це теж складний діагноз. У нас дуже багато катастрофічних діагнозів, і всі ми зустрічаємося з ось цим шоком: «стоп старе життя ‒ починається нове життя». І ми повинні розуміти, що треба використовувати цей момент, щоб зрозуміти: так, життя вас зупинило, давайте тепер думати, що ми робимо, як ми рухаємося. Не з позиції емоцій, а з позиції розуму. І рухатися вперед ‒ іти до лікаря, робити обстеження. Треба рухатися, тому що будь-які дії логічні. Основна моя порада полягає в тому, щоб людина не залишалася один на один у темряві зі своїми думками. Краще будь-які дії! Дії, які переконають вас, що вихід є. Пацієнтам, які проходять лікування зараз або знаходяться в ремісії, але відчувають страх рецидиву, я б радив спілкуватися з тими, хто цей досвід вже пережив. У нас зараз дуже багато волонтерських організацій ‒ їх створюють люди, які подолали онкологію або знаходяться у процесі терапії. Це величезний рівень підтримки: люди довіряють не тим, хто з позиції здоров'я ‒ лікарі або психологи ‒ розумно розповідають, що треба робити, а тим, хто страждав, але перехворів, але подолав. Їм вірять більше. Оскільки тоді працює принцип довіри ‒ «ми однакові ‒ ми свої». Тому включатися в боротьбу з психологічними аспектами хвороби треба через ці організації. Волонтери, які працюють у цих організаціях, приходять і говорять: «Ти бачиш, що я ходжу в перуці й до сих пір приймаю лікування, але це змінило моє життя настільки, що я почала їздити по світу, вирішила сімейні проблеми, розлучилася з тим, кого не любила, і так далі». Я говорю про реальних людей. Я вірю, що завдання лікарів і психологів ще й у тому, щоб знімати стигматизації з теми раку. Говорити про це не просто в наукових публікаціях, які читають тільки вчені, але і в мас-медіа, створювати якісь соціальні ролики. Чисто, відкрито про це говорити. Розповідати історії пацієнтів такою мовою, щоб стало ясно ‒ рак не вирок. Цю складну тему потрібно виводити в звичайне життя. Так, рак ‒ це частина нашого життя. Ми боїмося цієї теми, але вона є і комусь потрібно про це говорити.