Звідки у дітей-сиріт звичка кричати з будь-якого приводу, та чи завжди це погано? Поради психолога

Фахівці програми «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» продовжують розповідати про психологію дитини, травмованої втратою батьків. Цього разу психолог і фахівець із питань усиновлення Людмила Петрановська пояснить, звідки в дітей з інтернатних установ звичка кричати з будь-якого приводу, і чи це так погано.

- Діти мають величезні здібності до адаптації й величезне бажання жити. Тому вони намагаються втриматися на перших двох пунктах своєї внутрішньої програми: домагайся уваги дорослого, не домігшись, завмри й чекай, не дочекався – вмирай. Саме цим пояснюються більшість особливостей дітей, які в ранньому віці залишилися без батьків, – відмовників, підкидьків та інших мешканців будинків дитини. Річ у тім, що головний акт спілкування немовляти з мамою – це їхні погляди, дотики, ласкаві слова. З них поступово формується «базова особистість». А тепер уявіть, що відбувається, коли мати покидає дитину. Коли малюк кличе маму, а її немає. Його сповивають, годують, миють різні люди, щоразу не ті. Йому страшно.

Масштаб цього страху ми, щасливі дорослі люди, навіть не можемо собі уявити. Бо хоч чого ми боїмося – операції, переїзду, втрати близьких, ми не можемо втратити відразу все, навіть у разі значної втрати в нашому житті залишиться все інше. А в малюка цього «іншого» просто немає: ні інших опор, ні інтересів, ні цілей, ні досвіду боротьби з невдачами. Для нього відсутність матері означає не крах того, що було, а неможливість виникнення будь-чого. Навіть якщо про дитину добре піклуються нянечки або інший персонал сирітської установи, її тривогу це не зніме.

По-перше, тому що для неї вивчити реакції та поведінку іншої людини – дуже складне завдання. Коли люди весь час змінюються й у кожного своя міміка, свої інтонації, свої прийоми, завдання стає просто непосильним.

По-друге, навіть найсумлінніша нянечка змушена опікуватися групою дітей і не може, як мати, підходити на перший заклик одного, годинами лепетати разом із малюком, тримати його на руках, годувати та міняти пелюшки тоді, коли це потрібно дитині (а не за санітарними нормами). До того ж нянечки бувають різні, і руки їхні не завжди беруть дітей ласкаво, і голоси в них не завжди добрі… Наприклад, багато дітей із дитбудинку, навіть ті, що давно вийшли з дитячого віку, страждають на енурез (нетримання сечі). У чому причина? З одного боку, стан постійної тривоги (психологи називають її базовою) під час відсутності матері розхитує нервову систему, зокрема ту її частину, що керує сечовипусканням. З іншого боку, дитині потрібна увага дорослих. Як не мами, то хоч нянечки. Не любові, то хоча б формальної турботи. Не ласки, то хоч якогось фізичного контакту. Запісяйся зайвий раз – і ти за це дістанеш. Навіть якщо розгніваються, гримнуть або шльопнуть, однаково це краще, ніж нічого. Це та соломинка, за яку можна вхопитися потопельнику.

Увага дорослого для дитини – не примха, а життєва необхідність. Тому що голос природи всередині весь час наполягає: отримай увагу дорослого або помреш. Тут уже вибирати засоби не випадає.

Такого ж походження звичка дітей із дитячого будинку з будь-якого приводу голосно кричати, влаштовувати істерики. Усе просто: якщо в нянечки є час підійти тільки до одного з десяти дітей, вона підійде до того, хто кричить найголосніше. Хто не зумів натренувати луджену глотку, отримує менше уваги, отже, більше відстає в розвитку й має менше шансів вижити. Звідти ж така особливість поведінки вихованців дитбудинку, як прихильність: неприродна ласкавість, коли дитина готова залізти на коліна до будь-якої незнайомої жінки, обійняти її, поцілувати, назвати мамою. Тому зневірившись отримати повноцінну материнську любов, вона вирішила добирати кількістю (з миру по нитці) увагу дорослих, а якщо не дають добровільно, треба випросити, виманити, вибити.