ЗМІ: Жителі селища Трудівські під Донецьком вчаться виживати в умовах війни й гуманітарної катастрофи. Газета «Факти»
Пропонуємо вашій увазі статтю журналістки Ірини Копровської в газеті «Факти й коментарі», опубліковану 5 листопада. У статті автор розповідає про те, як змінилося життя мешканців селища Трудівські за останній місяць. Журналістка зазначає, що зараз ситуація в селищі Трудівські трохи краща, ніж була у вересні: є світло й вода. Волонтери доставляють гуманітарні продуктові набори, і це дозволяє людям не померти з голоду. Однак обстріли не припиняються: фактично тут проходить лінія фронту. Найважче доводиться сім’ям із маленькими дітками, а таких у селищі — кілька десятків.
Подаємо текст статті повністю.
Жителі селища Трудівські під Донецьком, який вже три місяці зазнає масованих артобстрілів, вчаться виживати в умовах війни й гуманітарної катастрофи
У вересні ми вже розповідали, у якому пеклі живуть люди в селищі Трудівські Петровського району Донецької області. Тоді населений пункт наражався на страшні обстріли. Не було електрики, не працював водогін, продуктові магазини стояли розбомблені. Велику частину часу місцеві жителі проводили в льохах і підвалах. Одного разу в селище прорвався мікроавтобус із хлібом, до нього вишикувалася черга. У цей момент на майданчик, де роздавали батони, прилетіла ракета з установки «Град». Багато людей загинули на місці, кілька десятків поранених доставили в довколишні лікарні.
Зараз ситуація у Трудівських трохи краща: є світло й вода. Волонтери доставляють гуманітарні продуктові набори, і це дозволяє людям не померти з голоду. Однак обстріли не припиняються: фактично тут проходить лінія фронту. Найважче доводиться сім’ям із маленькими дітками, а таких у селищі — кілька десятків.
— Рятує те, що живемо у приватному секторі, — каже 32-річна Інна Чепіжко (на фото). — Є свій колодязь, а в домі — грубка. До виходу в декрет я працювала на шахті «Трудівська», і підприємство забезпечило мене запасом вугілля. У серпні, коли сильно бомбили і в селищі не було ні світла, ні газу, я з дітьми, шестирічною Настею й восьмимісячним Глібом, два тижні просиділа в бомбосховищі. Чоловік розтоплював грубку й на ній готував їжу, яку потім приносив нам. Уявіть: спека страшна, а ми грубку палимо. Зате ситі були.
— У бомбосховищі діти не вередували?
— Що ви! Наші малюки — справжні діти війни. У бомбосховищі нас, матусь із дітьми, багато збирається. Малюки поводяться тихо, разом грають. Коли луплять із «Градів», всередині приміщення кожен вибух віддає луною. Дітки, звичайно, лякаються. Й ось що ми придумали: щоб дітлахи не плакали, ми з жінками хором співаємо дитячі пісеньки з радянських мультфільмів. Так і самій легше переносити бомбардування. Тепер, якщо я одна з дітьми й почався обстріл, одразу беруся співати.
— У вашому селищі ракети від «Града» влучають у житлові будинки, на вулицях вибухають фосфорні бомби. А у вас двоє дітей. Чому не евакуювалися?
— Доля біженця — сумна, як і доля емігранта. Там, на чужині, ми нікому, за великим рахунком, не потрібні. Хоча ви маєте рацію: за дітей страшно. Були такі моменти, коли я вже й сумки зібрала. «Все, — кажу чоловікові. — Йдемо. Більше не можу». Але потім себе переборола. Тут мій дім, тут народилися наші діти. Поруч сусіди і друзі, у них така ж біда. У міру сил виручаємо один одного. А там, в евакуації, ми хто? Бездомні й вічні жебраки. У нас із чоловіком позиція така: поки будинок цілий, залишаємося в селищі.
Я сподіваюся, що найстрашніше ми вже пережили. Зараз менше стріляють, можна навіть на вулицю вийти. А раніше — куди там! Сиділи всі в бомбосховищі, як миші. Нужду справляли у відро, а наші чоловіки, коли навідувалися з продуктами, виносили його на вулицю…
Нещодавно вперше побачила рідне селище після бомбувань. Жах! Автостанції й базару немає. Будинки зруйновані: де вікна вибухом винесло, де стіну побило. Багато споруд згоріли дотла. Колись я бачила по телевізору сюжет про покинутий людьми Чорнобиль. Тут картинка та ж: безлюдно, гори жовтого листя, валяються зламані гілки…
Похолодало, і мої діти захворіли. У сина бронхіт, у доньки загострився тонзиліт. Селищну лікарню закрили, а донецькі медустанови на госпіталізацію не беруть. Сказали: «Приймаємо тільки в реанімацію. Воєнний стан». Ось і доводиться мені щодня їздити з дітьми в Донецьк на процедури. Глібу роблять уколи, Насті — прогрівання й інгаляцію. На руки видають таблетки, ми їх вдома приймаємо. Слава Богу, що маршрутки до обласного центру знову ходять. Тут хоч і лінія фронту, а людям жити треба.
*Шестирічна Настя росте хороброю й відповідальною дівчинкою: і маму під час бомбувань заспокоює, і з молодшим братиком возиться (фото із сімейного альбому)
Через те, що діти хворіють, у бомбосховище тимчасово не ходимо. По-перше, там холодно, а по-друге, мами інших малюків переживають, щоб їхні дітки не підхопили вірус. Але ми знайшли вихід із положення. Я з дітьми пересиджували бомбардування вдома. Це безпечно: у мене все продумано. У будинку стоїть сумка «швидкої допомоги». Там лежать медикаменти, які можуть знадобитися в разі осколкового поранення (зеленка, спирт, бинти), і теплий дитячий одяг.
У підвалі окремо лежить ще один набір теплого одягу. Якщо починають стріляти вночі (а в нас стріляють практично щоночі), ми з дітьми вискакуємо з ліжок і в піжамах біжимо вниз. А там вже одягаємося. Розуміючи, що всяке може трапитися, тримаю в підвалі запас води, свічку, сірники й лопату. Адже якщо в будинок влучить ракета, ми виявимося заживо похованими в підвалі. Звідти немає виходу назовні. Ми з чоловіком придумали, що робити в такому випадку. Накреслили схему двору, знайшли відкритий майданчик, де не ростуть дерева — туди зручно рити тунель. Якщо що, то, за моїми підрахунками, за кілька днів зможу самостійно зробити підкоп і вибратися з дітьми назовні.
Було б добре ще мати в підвалі ліхтарик, але це для нас розкіш. До ліхтарика потрібні батарейки або акумулятор, а купити їх немає на що. Ну нічого: свічка в будь-якій ситуації помічниця.
— Як у вас із грошима?
— Чоловік вже чотири місяці без роботи. Через війну його підприємство закрилося. А знайти нове робоче місце в нашому регіоні зараз нереально. У серпні я отримала частину державної допомоги на молодшу дитину. Вистачило роздати борги й купити дітям зимовий одяг. Тепер сидимо взагалі без грошей. Виживаємо лише завдяки гуманітарним продуктовим наборам. Знаючи, що в нас двоє дітей, сусіди іноді діляться продуктами.
Зараз жителів селища рятує штаб Ріната Ахметова. Людям роздають набори: цукор, згущене молоко, борошно, гречку, рис, пшеничну крупу, макарони, соняшникову олію, тушонку, банку консервованої скумбрії, пачку чаю та свічки. Набори виділяють інвалідам, пенсіонерам і сім’ям із маленькими дітьми. Продукти розраховані на сім’ю — так, щоб вистачило на тиждень-два. Ми отримуємо один набір (на молодшу дитину), і він годує всіх нас.
Нещодавно співробітники фонду Ріната Ахметова привезли додому величезну пачку памперсів, дитяче харчування й банок двадцять фруктового пюре й соків для синочка. Оце був подарунок! Я цими делікатесами й сина Гліба, і дочку Настю нагодувала.
*Гуманітарні продуктові набори, які видають на дітей, інколи рятують від голодної смерті всю сім’ю (фото надане штабом Ріната Ахметова)
— Нещодавно спілкувалася телефоном із мешканкою Єнакієвого. За її словами, люди рятуються від голоду тим, що збирають горіхи. Каже, обнесли дерева дочиста.
— У цьому плані здорово став у пригоді наш сад. Ми з чоловіком назбирали горіхів і здали їх закупникам. За чищені давали п’ятнадцять гривень за кіло, а у шкаралупі брали по сім. На вторговані гроші купили мішок борошна. Витрачаю економно. Печу тільки хліб і млинчики на сухій сковорідці. Усіх курей давно вирізали, молочних продуктів ми вже кілька місяців не бачили. То місцеві господині призвичаїлися пекти млинці на сухому молоці. Воно добре скріплює тісто, та і смачніше так.
— Якщо у вас немає грошей навіть на їжу, то побутову хімію тим більше купити не можете. Чим перете, як миєте посуд?
— Коли закінчилися пральний порошок і мило, сусідка підказала, що можна використовувати обмилки. Я перерила весь будинок, поки знайшла декілька. Так раділа, що не викинула! Ще кілька подарували сусіди. У нас стоїть машина-автомат, а мені доводиться прати вручну. Спочатку тру на дрібній тертці мило, потім затираю ним найбільші плями на одязі. Посуд мою давнім способом — без спеціальних засобів.
Поки розмовляла з вами телефоном, у нас знову почали стріляти. Але гримить ще десь далеко, тому мобільний не відключаю. Нещодавно у двір до сусідів залетіли два снаряди. Добре, що на город впали. Минулого тижня майже щодня «Гради» працювали. Їх ні з чим не сплутаєш: у польоті ракети «Граду» шелестять, як осіннє листя. Але я боюся не снарядів, а автоматних черг. Адже бомба летить наосліп, а кулю можуть випустити прицільно — прямо в людину. Тільки почую звуки пострілів на вулиці, хапаю дітей і падаю на підлогу. Лежимо, поки не затихне.
А днями був такий артобстріл, що і стіни, і стелі, і люстра — все ходило ходором. Від вибухової хвилі тремтіло скло, і вхідні двері самі по собі розчинилися. Я злякалася, а дочка кинулася мене обнімати: «Мамочко, не бійся!» Уявіть: у мене ноги-руки тремтять, серце з грудей вискакує, не можу і слова сказати, а дитина мене втішає! Каже: «Заспокойся. Не тремти. Посидь. Мамо, давай водички попий». Видно, шестирічна Настя сильніша за мене.
Дочка росте дуже мужньою. Коли стріляють так, що свистить над дахом, я починаю співати дитячі пісні «По дороге с облаками» або «От улыбки станет всем светлей». Настя одразу підхоплює. Намагається співати голосно, щоб перекричати свист снарядів. А синочок Гліб радіє, посміхається нам. І його дитяча посмішка додає мені сил.
У нас із донькою чіткий розподіл ролей на випадок раптової, як я це називаю, «евакуації в підвал». Настя хапає сумку з продуктами й біжить вниз сходами. А я з Глібом на руках слідом за нею. Потім швидко одягаємося в теплий одяг. Декол сидимо в підвалі півночі. Не було жодного разу, щоб Настя розгубилася, забарилася чи плакати почала. Я ж кажу, справжня дитина війни.
Як повідомили «ФАКТАМ» у гуманітарному штабі Ріната Ахметова, сім’ї з дітьми до двох років, що залишилися в зоні АТО, з 20 жовтня почали отримувати спеціалізовані дитячі набори на стадіоні «Донбас Арена». Мамам у селищі Трудівські допомогу доставляють адресно. За попередніми підрахунками штабу, у зоні військових дій перебувають приблизно 40 тисяч малюків віком до двох років. Вони потребують дитячого харчування, підгузків, спеціальних медикаментів. Засновник фонду Рінат Ахметов прийняв рішення запустити окремий масштабний проект «Допоможемо дітям». Допомогу в роздаванні дитячих наборів здійснюють волонтери з числа співробітників футбольного клубу «Шахтар».
