ЗМІ: Дитині, потерпілій під час обстрілу донецької школи, лікарі пришили відірвану вибухом ногу. Газета «Факти й коментарі»
Пропонуємо вашій увазі статтю журналістки Ірини Копровської в газеті «Факты и комментарии», опубліковану 14 листопада. Авторка поспілкувалася з батьками постраждалих дітей. Репортаж вражає.
Чотирьох хлопців, які отримали важкі осколкові поранення, днями виписали з реанімації
5 листопада на стадіоні біля донецької школи розірвався снаряд. У цей час там грали у футбол підлітки й кілька дорослих хлопців. Восьмикласник Данило Кузнєцов і 18-річний випускник школи Андрій Єлісєєв загинули на місці. Чотирьох поранених було госпіталізовано до реанімації Донецької обласної травматологічної лікарні.
Експерти встановили, що ракету випустили з території Макіївки, яку контролюють бойовики. Щодо цієї події СБУ відкрила кримінальне провадження. Тим часом російські ЗМІ звинувачують у трагедії українських артилеристів.
Донецька середня загальноосвітня школа № 63 відома тим, що в ній вчився Рінат Ахметов. Торік на кошти мільярдера побудували новий корпус навчального закладу та футбольний майданчик поруч із ним. Цього року заняття у школі не проводили. У зв’язку з активними військовими діями (поблизу розташований донецький аеропорт, за який тривають жорстокі бої) ввели дистанційне навчання: батьки отримували від вчителів домашнє завдання й діти виконували його вдома.
— П’ятого числа наш мікрорайон так обстрілювали, що було чути на іншому кінці міста, — каже Олександр Сафонов, батько наймолодшого з постраждалих хлопців 11-річного Кирила. — Я працюю водієм тролейбуса. Їхав своїм маршрутом і думав: «Де це так бухає?» Річ у тім, що раніше в наше селище не стріляли. Зазвичай снаряди пролітають над нами в бік аеропорту. Ми вже звикли до постійного свисту й не ховаємося в підвалах.
Днями сина виписали з реанімації, і я вперше після події зміг поговорити з ним. Кирило розповів, що він пережив. Вранці ми з дружиною пішли на роботу, син залишився вдома. «Вдень стріляли, а потім стало тихо, — пояснив Кирило. — До мене прийшли друзі й покликали на стадіон». Мій син товаришує зі старшими хлопцями, ті живуть поруч, разом ганяють м’яч. До початку війни Кирило грав у юнацькій футбольній команді «Помаранчеві шнурки». Але потім тренер поїхав, а ключі від хвіртки (футбольний майданчик огороджений металевою сіткою) залишив хлопцю на ім’я Олексій. Дорослі і школярі потай, щоб не дізналися вчителі та батьки, ходили на майданчик і там грали у футбол.
«Ну, ми прийшли, зняли курточки, — розповідав син. — Тільки зібралися грати, як раптом над головами пронеслися перші два снаряди. Звук був такий сильний, як у фільмах про війну. Всі побігли до виходу з поля, і тут третій снаряд вибухнув поруч зі школою. Ми впали на землю. Я зробив так, як ти вчив: закрив вуха й відкрив рот, щоб не постраждали барабанні перетинки. Затихло. Я піднявся, щоб взяти свою курточку. І все — темрява. Коли отямився, відчув, що в мене мокрі ноги. Встав, дивлюся, а кров у черевиках аж хлюпає. Я пішов стежкою до Будинку культури будівельників імені Шевченка (він розташований поруч із футбольним майданчиком. — Авт.). Ішов, ішов, а потім впав — сил не було зовсім. Лежав на землі й думав: «Не хочу вмирати, хочу жити, я ще молодий…»
Мої товариші по службі розповідали, що на всіх російських телеканалах показували мого Кирила і його друга, 21-річного Олексія. Це він відкривав хвіртку на футбольний майданчик (дивним чином російські журналісти опинилися на місці буквально через кілька хвилин після трагедії. — Авт.). Обидва закривавлені, шоковані. Але я особисто цих кадрів не бачив. Того ж дня розбомбили підстанцію, і в нашому селищі три дні не було світла.
У Кирила немає мобільного телефону, тому він не міг повідомити, що трапилося. Люди підібрали сина в парку й занесли до Будинку культури. Кирило продиктував домашній номер телефону, а якийсь чоловік набрав його. Трубку взяла дружина. «Це ви мама?» — Питають. Дружина розгубилася: «Чия мама?» — «Швидко біжіть у Будинок культури». Але коли дружина туди прийшла, Кирила вже відвезли до лікарні.
Лікарі сказали, що Кирило залишився живим завдяки невідомому хлопцю. У сина була розірвана стегнова артерія. Цей хлопець дуже грамотно наклав джгут і міцно тримав його всю дорогу, поки Кирила везли до лікарні, щоб не витекла кров. Водій переживав, що не довезе хлопчика. Слава Богу, встиг. Хірурги витягли з тіла сина п’ять осколків, зашили пошкоджену артерію. Я трохи покартав Кирилу за те, що він не послухався мого наказу: сидіти вдома й нікуди не ходити. Запитав: «Ти хоч зрозумів, що тато мав рацію?» Він кивнув: «Тепер буду слухатися».
В одній палаті з п’ятикласником Кирилом Сафоновим лежав 16-річний Микита Архипов. Він випускник тієї ж 63-і школи, студент донецького політехнічного технікуму. Микиті вибухом відірвало ногу, але нейрохірурги зуміли пришити її.
— Ви знаєте, що ліки для поранених дітей закупили співробітники гуманітарного штабу Ріната Ахметова? — не може стримати сліз мама Микити Лариса. — Напишіть, що я дуже вдячна цим людям. Кажуть, Рінат Ахметов болісно сприйняв звістку про трагедію в його рідній школі й пообіцяв, що не залишить нас у біді. Того ж дня, як хлопчики потрапили до лікарні, представники його штабу зв’язалися з усіма батьками та сказали, що покриють витрати на операції дітей і подальше лікування. Хоч за це душа не болить.
У нозі сина було багато осколків. Як пояснив хірург, під час операції колінний суглоб буквально розсипався. Виходить, тепер у моєї дитини немає коліна. Дізнавшись про це, співробітники гуманітарного штабу заспокоїли: коли рани на нозі заживуть, вони допоможуть нам із колінним протезом. І постараються зробити так, щоб Микита знову міг ходити. Але чи зможе?
Микита — мій прийомний син. Його мама померла 12 років тому. Коли я познайомилася з Юрою, татом Микити, він показав мені фотографію синочка. Глянула на знімок і серце тьохнуло: це моя дитина. «Привозь малюка», — сказала Юрі. І він привіз. Мій рідний син Льоша одноліток Микити. Хлопчики одразу подружилися. Льоша сказав новому другу: «Твоя мама померла. Тепер моя мама буде і твоєю теж». І Микита почав називати мене мамою. Потім наказав Льоші: «А ти мого тата теж називай татом!»
Цієї весни чоловік помер: саркома, згорів за два тижні. Микита осиротів, і я оформила над ним опіку. Як можна було інакше? За законом він мені прийомний син, а за серцем — рідний. До того ж Льоша й Микита стали справжніми братами — один за одного горою стоять. Ось і коли ця біда трапилася, Льоша, вважай, врятував Микиту.
Я якраз здавала зміну — працюю зварювальником у комунальному підприємстві. На початку п’ятої потелефонував Микита: «Мамо, мені ногу… відірвало. Лежу на стадіоні біля школи». Із дозволу директора я взяла трактор, і ми разом із трактористом помчали до школи. Там я попросила тракториста викликати швидку допомогу, а сама — бігом на футбольне поле. Але воно обгороджене сіткою, як пробратися всередину? Від шоку нічого не розуміла. Потім побачила дірку від вибуху й побігла до неї. На майданчику лежали два мертві хлопчики. Поруч моя дитина з відірваною ногою: вона від коліна висіла на клаптику шкіри.
Упала на землю, обняла Микиту. Дивлюся, а він вже відходить. У мене на руках чоловік помер, я знаю, як це відбувається. У сина зблідло обличчя, загострилися риси обличчя й погляд став такий спокійний. Я заголосила: «Синочку, не покидай мене! Я без тебе не виживу! Ти мені потрібен!» Микита стрепенувся, погляд змінився — став злий, жорстокий. Я притиснула сина до себе й почала просити: «Живи, живи, будь ласка!»
Тут прибіг тракторист і сказав, що медики бояться їхати в наш мікрорайон. Почувши це, мій син Льоша побіг шукати в місті карету швидкої допомоги. Він був із братом на стадіоні, але не постраждав… І через кілька хвилин йому зустрілася «швидка»! Вона їхала до приватного сектора. Там у будинок влучили два снаряди, чоловіка завалило уламками. Льоша з друзями перегородили машині з медиками дорогу й буквально змусили водія приїхати до нас. А чоловіка, якого придавило уламками, доставили до лікарні другий заходом.
Поки ми їхали у «швидкій», Микита тримав мене за руку й питав: «У мене немає ноги? Мамо, скажи, її немає?» Син втратив багато крові, й операція пройшла важко. Лікарі боролися за життя Микити два дні. Тільки на третій реаніматолог сказав мені: «Він видерся. Буде жити». Від щастя я розридалася. Це просто чудо, що лікарі пришили Микиті ногу. Тільки коліна немає. Син постійно плаче: «Я інвалід, інвалід…»
Мій Микита — вундеркінд. У нього прекрасна пам’ять, вчиться на «відмінно». Після технікуму збирався до інституту. Дуже переживає за навчання: як тепер ходити на заняття? Позавчора зізнався мені: «Я вижив тільки тому, що ти дуже просила… Там, на стадіоні, мені було добре, як ніколи раніше. Хотілося піти туди, де світло. Але ти так плакала, що я не захотів тебе засмучувати. Сказав собі: «Треба ще пожити. Заради мами».
Усіх хлопців вже виписали з реанімації. Найстарший, 21-річний Олексій, видужує. Йому осколками посікло всю спину. Найбільше постраждали сироти: мій Микита і 17-річний Віталік. Його тато теж помер, залишилася тільки мама. Віталіку розірвало пах, кілька осколків влучили в ногу. Хірурги провели складну операцію. Кажуть, все буде нормально.
Вибух на стадіоні став найсильнішим потрясінням для мого Льоші. Увечері син забарикадував вікно: з боку вулиці закрив його дошками, а зсередини — меблями. Ліжко відсунув подалі від вікна. Але однаково не зміг зімкнути очей. Від пережитого стресу Льоша не спав три дні поспіль! Зараз боїться виходити на вулицю. Це все страшно, моторошно, нелюдяно… Коли ж ця клята війна закінчиться?!
Загиблих від вибуху Данила Кузнєцова та Андрія Єлісєєва поховали минулої п’ятниці. Проводити хлопців в останню путь прийшли більше тисячі жителів Донецька.
— Це були страшні похорони, — каже директор школи № 63 Людмила Дмитрук. — Організацією траурної церемонії займалися співробітники гуманітарного штабу Ріната Ахметова й адміністрація нашої школи. Зараз у місті важко щось купити: багато магазинів і підприємств закрилися. Організація похорону — величезна проблема. Але співробітники штабу владнали всі питання. Штаб Ахметова закупив тисячу яскраво-червоних троянд, і ми роздали їх усім, хто прийшов попрощатися із хлопцями. Люди стояли на центральній площі селища і тримали в руках квіти. Троянди виглядали як краплі крові… Ми всі плакали — від болю, від образи, від страху за життя наших близьких.
Люди щодня приносять на футбольне поле свіжі квіти, запалюють там свічки. Я не знаю, хто й навіщо направив ракету на наш стадіон. Але постійно мучуся питанням: як можна стріляти у школу, у дітей?
Автор — Ірина КОПРОВСЬКА
