Жінка з Єнакієвого народжувала під обстрілом, а потім — тікала з міста з дитиною на руках, — Segodnya.ua

У Наталі Позгіної з міста Єнакієвого Донецької області четверо дітей, молодшому з яких, Олександру, всього півроку. Обстріли її рідного міста почалися наприкінці липня. Якраз у цей час жінка була вагітна й чекала появи на світ четвертої дитини. Свою історію вимушена переселенка, яка зараз живе в Запоріжжі, — розповіла Сегодня.UA.

«Наприкінці липня почалися обстріли нашого міста, околиць, якраз там, де я живу. А коли я потрапила до лікарні — вже поруч гупало так, що і скло деренчало», — згадує Наталя.

Згодом після операції із застосуванням кесаревого розтину жінку з дитиною евакуювали до підвалу лікарні.

«Під час операції вибухи було чути зовсім поруч, снаряди падали так, що деренчало все на світі, з одного боку лікарні навіть шибки повилітали. Мене опустили до підвалу відразу ж після операції, ми там провели три години, тому що снаряди вибухали поруч із лікарнею», — каже жінка.

Але на цьому кошмар для Наталі не закінчився, повернення додому стало ще більшим випробуванням.

«Коли я після пологів потрапила додому, у нас селище обстрілювали. Я три доби просиділа на вулиці, такого жаху я не бачила взагалі ніколи. Снаряди розривалися зовсім поруч, за три доби було кілька перерв у обстрілі. Спали в одязі, щоб швидко зіскочити з ліжка й вибігти — моторошно було, звичайно», — розповідає Наталя.

Із міста жінка вибиралася за підтримки знайомого, у якого знайшлося місце в машині.

«Хлопець, який нас підвіз, їхав зі своєю матір’ю. Випадково вийшло, що він зміг нас узяти. Він допоміг виїхати до Маріуполя, потім ще дав 200 грн на дорогу далі», — розповідає Наталя.

Із Маріуполя Наталя попрямувала до Запоріжжя, де її вже чекали бабуся, троє дітей і молодша сестра.

«У Запоріжжі ми через інтернет знайшли волонтерів, які пропонували прийняти переселенців. Спершу, коли ми їм зателефонували, вони, звичайно, спочатку жахнулися, коли дізналися, що буде їхати бабуся, сестра і троє дітей, плюс ще потім я приїду з маленькою дитиною — сім осіб. Але потім перетелефонували, кажуть, поки тепло, приїжджайте, а там із житлом допоможемо визначитися. Це в самому Запоріжжі — Великий Луг», — каже Наталя.

Волонтери із Запоріжжя, у яких спочатку зупинилася сім’я, доглядають за бабусею, як за рідною.

«Бабуся в мене інвалід, 80 років, вони її там годують, поять, до лікарні возять, якщо треба. Ліки купують, чистенько, сухо й добре. Ми тут поруч живемо — за 20 хвилин ходьби один від одного. Коли треба, вона до мене в гості ходить, я до них», — розповідає жінка.

Пізніше до Наталі приїхала сестра з Вуглегірська і дві сім’ї об’єдналися для того, щоб знімати власне житло.

«Зараз ми розділилися: бабуся залишилася у старих господарів, які спочатку нас прийняли. А в листопаді до мене приїхала двоюрідна сестра теж із чотирма дітьми. І ми на двох знімаємо частину будинку. Тому нас зараз живе 11 осіб на одну кімнату, кухню й коридор. Двоє дорослих і дев’ятеро дітей. Тісно — один на одному. Діти ходять до школи, у садочок ходять», — каже Наталя.

Незважаючи на складні побутові умови, сім’ям подобається в Запоріжжі.

«Дітям усе подобається, ніхто нікого не ображає, і вчителі коректні. Запоріжжя — гарне місто, і люди тут хороші. Катя ще в декреті. Поки не вдається влаштуватися на роботу — діти маленькі, тому ми зайняті хатніми справами, спілкуванням із фондами», — розповідає мешканка Єнакієвого.

Велику допомогу надають благодійні фонди.

«Якщо не побігаєш фондами, не будеш їсти. Дуже багато фондів надають допомогу. Багато закордонних, а з українських велику допомогу нам надає Фонд і Гуманітарний штаб Ріната Ахметова», — розповідає жінка.

У Єнакієвому в Наталі залишається мама, яка не може виїхати.

«У мами там і господарство, і корови. Скажемо так, свійські тварини. Корови, собаки. Плюс дім мій і квартира. Потрібно комусь доглядати. Вона й каже, як би там не було, це мій дім і я не можу його кинути», — каже жінка.

Натомість повертатися до міста Наталя поки не планує, хоча бажання є.

«Звичайно, повертатися хочемо. Але в сестри, наприклад, розбитий будинок. Якщо вдасться відновити, то, можливо, повернеться. А якщо ні, то, звичайно, залишиться в Запоріжжі. Але як би добре не було в гостях, додому завжди хочеться. Але щойно все стихне, ми обов’язково з’їздимо в гості, а визначатися, де жити, будемо тоді, коли все налагодиться», — розповідає Наталя.